ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П., Прокопенко О. Б., Ситнік О. М.

02 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/1733/18

Провадження № 12-170гс18

У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство «Банк Аваль» (далі - ПАТ «Банк Аваль») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за прострочення сплати відсотків за період з 28 січня 2016 року по 28 грудня 2016 року у сумі 399 тис. 862 доларів 48 центів США за кредитним договором № 010/14/043 від 03 квітня 2007 року.

Позовні вимоги мотивовано доводами про невиконання відповідачем зобов'язань за договором поруки № 12/14/03/569 від 29 вересня 2008 року, укладеного для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором № 010/14/043 від 03 квітня 2007 року (з урахуванням умов договору про переведення боргу та додаткових угод до кредитного договору).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ПАТ «Банк Аваль» на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; тут і далі у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», якщо не зазначено інше) та роз'яснено позивачу, що даний спір віднесено до юрисдикції місцевого районного суду.

Суд першої інстанції виходив з того, що справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки відповідач ОСОБА_4 є фізичною особою, яка не є підприємцем, тому прийняття позову до розгляду Господарським судом м. Києва неминуче порушить її права та законні інтереси.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, зазначив, що зважаючи на суб'єктний склад спору, а саме оскільки відповідачем є фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, спір не підвідомчий господарським судам. Окрім того, апеляційний суд зауважив, що у цій справі вимоги пред'явлено виключно до поручителя (фізичної особи) щодо виконання договору поруки без об'єднання їх з вимогами до боржника (юридичної особи) за кредитним договором.

4 травня 2018 року ПАТ «Банк Аваль» подало касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення, а справу повернути до Господарського суду міста Києва для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Банк Аваль», справу №910/1733/18 разом з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 червня 2018 року прийняла до розгляду справу № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18) та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 2 жовтня 2018 року.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено, постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року у справі № 910/1733/18 скасовано, справу направлено до Господарського суду міста Києва для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.

Велика Палата виходила з того, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» господарським судам підвідомчі справи щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. І у цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Також, зазначила, що положення пункту 1 частини першої статі 20 ГПК України не пов'язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, з об'єднанням таких позовних вимог із вимогами до особи- боржника за основним зобов'язанням.

Оскільки ми не розділяємо позицію ВеликоїПалати щодо юрисдикційної належності даного спору, відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України викладаємо окрему думку.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі у редакції Закону № 2147-VIII, якщо не зазначено інше) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Частиною першою статті 45 ГПК України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, відповідно до частини другої якої юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, норми процесуальних законів господарського та цивільного судочинства не містять обмежень щодо участі у справах позовного провадження у якості сторін як юридичних, так і фізичних осіб.

Разом з тим, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (стаття 2 ГПК України).

Частина перша статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства визначає справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Отже, фізична особа, яка не є суб'єктом господарювання, може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства, в порядку виключення із загального правила.

Розмежування спорів між судами різної юрисдикції здійснюється залежно від предмета спору/позову, його суб'єктного складу та характеру спірних правовідносин.

У справі, яка переглядається, вимоги про стягнення заборгованості за відсотками за кредитним договором № 010/14/043 від 03 квітня 2007 року у сумі 399 тис. 862 долари 48 центів США, пред'явленодо ОСОБА_4 як до поручителя за вказаним кредитним договором.

Таким чином, за предметом та характером спірних правовідносин спір може бути розглянутий як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства.

Суб'єктний склад цього спору є визначальним при визначенні його юрисдикційної належності. За цим критерієм справа, яка переглядається, є більш характерною саме для цивільного судочинства, оскільки відповідач фізична особа, яка не є суб'єктом господарювання - це нетипова суб'єктна складова для господарських спорів.

Крім того, договір поруки за своїм правовим статусом не може бути господарським договором, оскільки є додатковим, акцесорним, таким, що забезпечує виконання основного договору (стаття 553 ЦК України).

На нашу думку, пункт 1 частини першої статті 20 ЦПК України, в порядку виключення із загального правила, дає можливість розглядати в одному провадженні позовні вимоги заявлені одночасно до боржника за основним зобов'язанням (юридичної особи) та до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання, але взяла на себе зобов'язання щодо забезпечення виконання основного зобов'язання, у випадку, якщо заявлені позовні вимоги є однорідними, пов'язаними між собою та їх спільний розгляд є доцільним, забезпечує повноту, всебічність та об'єктивність судового розгляду.

Такі висновки ВеликаПалата Верховного Суду зробила у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц у подібних правовідносинах.

З урахуванням практики Великої Палати Верховного Суду, частини першої статті 20 ГПК України та частини першої статті 19 ЦПК України у їх взаємозв'язку, можна зробити висновок, що за відсутності чіткого врегулювання питання юрисдикційності спору про відповідальність сторони акцесорного зобов'язання, у разі звернення кредитодавця за основним зобов'язанням до поручителя, такі справи мають розглядатися судом з урахуванням суб'єктного складу сторін. Тобто, якщо одна зі сторін спору є фізичною особою, справа має розглядатися у порядку цивільного судочинства.

Більш широке тлумачення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК, на нашу думку, порушує стале фундаментальне розуміння критеріїв розмежування спорів між судами цивільної та господарської юрисдикцій.

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, позовні вимоги пред'явлено тільки до поручителя за кредитним договором № 010/14/043 від 03 квітня 2007 року ОСОБА_4, об'єктивна необхідність розгляду справи, що за своїм предметом, характером спірних правовідносин та суб'єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, господарським судом відсутня.

З урахуванням викладеного, вважаємо правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України, оскільки спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Судді:Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко О. М. Ситнік