Справа № 161/8708/18 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т.М.

Провадження № 22-ц/802/311/18 Категорія: 53 Доповідач: Шевчук Л. Я.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 грудня 2018 року                                                 місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Шевчук Л.Я.,

суддів - Данилюк В.А., Киці С.І.,

секретар с/з – ОСОБА_1,

з участю:

      представника позивача – ОСОБА_2,

      представника відповідача – ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 підприємства «Західтренд» про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_4 та відповідача ОСОБА_5 підприємства «Західтренд»  на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року,

                                                В С Т А Н О В И В:

В червні 2018 року ОСОБА_4 звернувся в суд із зазначеними позовними вимогами, які обґрунтував тим, що він працював у відповідача на посаді менеджера по оптовій торгівлі з 01 вересня 2013 року.

Крім того, позивач зазначав, що з 01 лютого 2018 року відповідач припинив виплачувати йому заробітну плату, а 18 квітня 2018 року він направив роботодавцю заяву про звільнення з роботи за власним бажанням,  у травні 2018 року ОСОБА_4 отримав від підприємства лист з повідомленням про те, що його було звільнено з роботи за згодою сторін на підставі пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Посилаючись на те, що відповідач протягом тривалого часу не повертав йому трудову книжку, не виплатив всіх належних йому сум при звільненні, позивач просив суд стягнути з відповідача 31071,87 грн., з яких: 9262,11 грн. невиплаченої заробітної плати за лютий – квітень 2018 року, 4721,86 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, 17087,9 грн. грошової компенсації за невикористану відпустку.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року в даній справі позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково.

Постановлено стягнути з ОСОБА_5 підприємства «Західтренд» в користь ОСОБА_4 нараховану, але невиплачену заробітну плату в розмірі 9473,70 грн., компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 5329, 17 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 21402, 81 грн.

Стягнуто з відповідача в користь позивача 1000 грн. моральної шкоди.

Стягнуто з відповідача в дохід держави 704,80 грн. судового збору.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2018 року в даній справі доповнено резолютивну частину рішення наступним абзацом: «Допустити негайне виконання рішення в частині виплати заробітної плати у межах суми платежу за один місяць».

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 жовтня 2018 року в даній справі виправлені допущені описки.

Не погоджуючись із постановленим судовим рішенням, позивач ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність судового рішення із-за порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з відповідача в його користь 17087,9 грн. грошової компенсації за невикористану відпустку.

Відповідач - Приватне підприємство «Західтренд» в поданій апеляційній скарзі посилається на незаконність рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку  за час затримки розрахунку при звільненні та в частині часткового задоволення позову про відшкодування моральної шкоди із-за невідповідності висновків суду встановленим обставинам справи та просить скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

Відповідач також просить скасувати додаткове рішення суду та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги позивача та відповідача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.

ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом про стягнення невиплаченої заробітної плати за лютий - квітень 2018 року, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, а також моральної шкоди та зазначав, що в день звільнення з роботи йому відповідачем не були виплачені всі суми, які належали йому при звільненні від приватного підприємства.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачу у період з 01 лютого  по 17 квітня 2018 року була нарахована, але не виплачена заробітна плата в розмірі 9473,70 грн., то зазначену суму заробітної плати слід стягнути з відповідача в користь позивача. Крім того, суд виходив з того, що ОСОБА_4 з вини відповідача при звільненні не були виплачені всі суми, що належали йому від підприємства, у тому числі, 5329,17 грн. компенсації за 33 дні невикористаної відпустки, в зв’язку з чим з відповідача в користь позивача  підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 21402,81грн.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону.

Відповідно до вимог статей 47, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначеній у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Стаття 117 КЗпП України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток весь за час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, за положеннями статей 116, 117 КЗпП України у разі невиплати належних працівникові сум при звільненні з роботи при відсутності спору про їх розмір, на роботодавця покладається відповідальність у вигляді виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, якщо він не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_4 працював у відповідача на посаді менеджера з 01 вересня 2013 року. Наказом директора ПП «Західтренд» від 17 квітня 2018 року  ОСОБА_4 звільнений з роботи за угодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (а.с.60).

Також в судовому засіданні встановлено, що при звільненні ОСОБА_4 з роботи підприємство не провело з ним повний розрахунок, тобто не виплатило йому заробітну плату та компенсацію за невикористану щорічну відпустку, що підтверджується довідкою про доходи від 27 вересня 2018 року, виданою відповідачем (а. с. 92).

Відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Судом, при цьому, установлено, що заробітна плата позивачу за період з 01 лютого по 17 квітня 2018 року на підприємстві нараховувалась, але не виплачувалась (а. с. 92).

У своїй апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що позивачу не була виплачена заробітна плата, оскільки він не з’являвся на роботу та не виконував свої посадові обов’язки. Проте, на думку колегії суддів, такі доводи є безпідставними з врахуванням того, що позивачу нараховувалась заробітна плата та з неї сплачувався єдиний соціальний внесок, що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями (а.с.76-77), що свідчить про визнання відповідачем обов’язку по виплаті заробітної плати його працівнику. Крім того, за таких обставин відповідач не був позбавлений права розірвати трудовий договір із працівником.

Як роз’яснив Верховний Суд України в абзаці 1 пункту 20 своєї постанови Пленуму від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Як убачається із матеріалів справи, сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню в користь позивача за весь час затримки розрахунку при звільненні, визначена у відповідності з вимогами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМ України від 08 лютого 1995 року, і відповідачем не спростована.

З врахуванням того, що заробітна плата позивача ОСОБА_4 згідно довідки про доходи за останні два місяці становила 7500 грн. (за лютий 2018 року - 3750 грн., за березень 2018 року - 3750 грн.), кількість відпрацьованих днів за цей період - 41 день, то відповідно сума середньоденного заробітку складає 182 грн. 93 коп. (7500/41=182,93).

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було вірно визначено середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 21402,81 грн., виходячи з наступного розрахунку: 117 робочих днів (з 18 квітня 2018 року по 04 жовтня 2018 року – дата постановлення судового рішення) х 182,93 грн. (середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення).

Звертаючись із даним позовом до суду, ОСОБА_4 просив стягнути із відповідача моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.

Задовольняючи частково дану позовну вимогу, суд першої інстанції  врахував, що порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань. При цьому суд виходив із засад розумності та справедливості, врахувавши обсяг шкоди, заподіяної відповідачем позивачу внаслідок невиплати належних йому при звільненні сум.

Доводи апеляційної скарги відповідача щодо стягнення моральної шкоди в користь позивача у розмірі 1 000 грн. не заслуговують на увагу суду з огляду на таке.

Згідно з п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Частиною 1 ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 ч. 2 цієї статті визначено, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Судом першої інстанції також частково задоволено вимогу позивача про стягнення компенсації за невикористану відпустку. Рішення суду у цій частині мотивоване тим, що відповідно до довідки від 27 вересня 2018 року, наданої відповідачем, за період роботи на ОСОБА_5 підприємстві «Західтренд» ОСОБА_4 має 33 дні невикористаної відпустки, а тому, сума, яка підлягає до виплати в якості компенсації за невикористану відпустку, становить 5329 грн. 17 коп.

На увагу колегії суддів не заслуговують доводи апеляційної скарги позивача про те, що він має право на отримання компенсації за 107 днів невикористаної відпустки.  Будь-яких доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_4 жодного разу не перебував у відпустці та не отримував компенсації за невикористану відпустку, останній суду не надав.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно з ч.1 ст.83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивач, всупереч вимог статті 81 ЦПК України, не надав суду доказів про те, що він жодного разу не перебував у відпустці та не отримував компенсацію за невикористану відпустку. Натомість, як убачається із довідки про доходи від 27 вересня 2018 року (а.с.92), за час виконання своїх трудових обов'язків позивач не використав 33 дні відпустки, у зв'язку із чим йому підлягає виплата грошової компенсації в розмірі 5329 грн. 17 коп.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність рішення  суду першої інстанції, яке постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.  368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

                                             ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги позивача ОСОБА_4 та відповідача ОСОБА_5 підприємства «Західтренд» залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2018 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2018 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді