ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" лютого 2019 р. Справа№ 910/24368/14

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Доманської М.Л.

суддів: Отрюха Б.В.

Пантелієнка  В.О.

за участю секретаря судового засідання Чміль Я.Є.

та представників учасників провадження у даній справі:

від апелянта ОСОБА_2 ордер серії КВ № 092107 від 02.02.2018;

від ТОВ" Полірем" Тучін М.М. довіреність № б/н від 29.12.2017;

інші учасники провадження у даній справі: не з'явились;

розглянувши апеляційну скаргу Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4

на ухвалу господарського суду міста Києва від 25.10.2018

у справі № 910/24368/14 (суддя Пасько М.В.)

за заявою уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4

до товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем Київ"

товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем"

про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити дії

за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Єдина Торгова Система-Київ"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем"

про банкрутство

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.10.2018 у справі №910/24368/14 відмовлено уповноваженій особі учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 в задоволенні заяви про визнання недійсним договору про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.2014.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, Уповноважена особа від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд поновити пропущений строк на апеляційне оскарження, задовольнити апеляційну скаргу та скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 25.10.2018 у справі № 910/24368/14.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2018, крім іншого, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 на ухвалу господарського суду міста Києва від 25.10.2018 у справі № 910/24368/14; розгляд апеляційної скарги призначено на 16.01.2019.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2018 виправлено описку, допущену у п. 5 резолютивної частини ухвали Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2018 у справі № 910/24368/14, виклавши п. 5 резолютивної частини цієї ухвали в наступній редакції: "Розгляд апеляційної скарги призначити на 16.01.2019 об 11 год. 00 хв., який відбудеться в приміщенні Північного апеляційного господарського суду за адресою: м. Київ, вул. Шолуденка, 1, (1 поверх, зал судових засідань № 1)".

26.12.2018 через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від ТОВ "Полірем Київ" надійшов відзив на апеляційну скаргу.

15.01.2019 суддею Верховцем А.А. заявлено самовідвід у справі № 910/24368/14, який мотивований наявністю обставини, які виключають можливість участі вказаного судді у розгляді вказаної апеляційної скарги у даній справі та є підставою самовідводу.

16.01.2019 через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від апелянта надійшла заява про відвід судді Верховця А.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2019 заяву судді Північного апеляційного господарського суду Верховця А.А. про самовідвід у справі № 910/24368/14 від 15.01.2019 щодо розгляду апеляційної скарги Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 на ухвалу господарського суду міста Києва від 25.10.2018 у справі № 910/24368/14 задоволено, заяву апелянта про відвід судді Верховця А.А. задоволено, матеріали справи № 910/24368/14 передано для здійснення визначення складу судової колегії автоматизованою системою.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.01.2019 апеляційну скаргу Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 у справі № 910/24368/14 передано колегії суддів у складі головуючого судді: Доманської М.Л., суддів: Отрюх Б.В., Пантелієнко В.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2019 прийнято апеляційну скаргу Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 на ухвалу господарського суду міста Києва від 25.10.2018 у справі № 910/24368/14 до свого провадження у новому складі суду та призначено розгляд справи на 20.02.2019.

У судовому засіданні 20.01.2019 представники апелянта та товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" підтримали вимоги апеляційної скарги та просили суд задовольнити її вимоги.

Інші учасники судового процесу у судове засідання не з'явились, хоча були повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Частиною 11 статті 270 ГПК України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Судова колегія, обговоривши на місці вказані обставини, вважає за можливе продовжити розгляд апеляційної скарги за відсутності інших учасників провадження у справі, які не з'явилися у судове засідання, за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Конституцією України кожному гарантується право на судовий захист, апеляційне та касаційне оскарження.

Також, Конституція України встановлює серед основних засад судочинства, зокрема, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем в ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Отже, реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.

Таким чином, ГПК України повинен містити імперативні норми про те, в яких випадках особа має право оскаржити рішення суду в апеляційному чи касаційному порядку.

Згідно з ч. 2 ст. 255 ГПК України апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

В даному випадку, відповідно до приписів розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі по тексту - Закон), застосовуються норми Закону в редакції, що діє з 19.01.2013.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України.

Частиною 8 статті 20 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом.

Як вбачається з матеріалів справи, уповноважена особа від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 звернулася до суду з позовною заявою про визнання результатів аукціону недійсними в межах справи № 910/24368/14.

В поданій заяві позивач просить суд визнати недійсним договір про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.2014 (далі - договір), який укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Полірем" та товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем Київ".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що спірний договір укладений директором відповідача-2 ОСОБА_5 поза інтересами юридичної особи із ознаками зловмисної домовленості, поза статутними цілями товариства. Також підставою для недійсності позивач вказує, що керівник товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_5 не мав достатніх прав для укладення оспорюваного договору без відповідного погодження загальних зборів, а тому керівником було порушено п. 20.15, 20.14 статуту ТОВ "Полірем".

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Тобто, незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством. Однак, спори цієї категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Статтею 10 Закону України "Про господарські товариства" визначено, що учасники товариства мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства; мати інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Доводи апелянта стосовно того, що внаслідок укладення спірного договору між відповідачем-1 та відповідач-2, останній був позбавлений основного напрямку господарської діяльності, оскільки втратив право виробляти та продавати продукцію на підставі таких технічних умов (які були відчужені) та отримувати прибуток від цієї діяльності правомірно були відхилені судом першої інстанції, з огляду на наступне.

Позивачем у позові не обґрунтовано та не надано жодних належних, допустимих, достатніх доказів в підтвердження своїх доводів: про порушення його корпоративних прав, про втрату можливості здійснення відповідачем-2 основної господарської діяльності, а саме: вироблення продукції та здійснення продажу виробленої продукції внаслідок відчуження спірних технічних умов та про втрату можливості відповідачем-2 отримання прибутку від основної господарської діяльності згідно КВЕД 23.69 Виробництво інших виробів із бетону гіпсу та цементу, внаслідок відчуження спірних технічних умов.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими.

Позивач посилається у своєму позові на порушення директором саме п. 20.15 Статуту, яким передбачено що до повноважень загальних зборів учасників відноситься попереднє затвердження правочинів (договорів, контрактів) щодо відчуження або передачі основних Фондів товариства в заставу, як для забезпечення власних зобов'язань товариства так і за договорами майнового поручительства за третіх осіб, незалежно від суми правочину та вартості основних фондів. Проте, як вірно було досліджено судом першої інстанції та перевірено судовою колегією технічні умови не віднесено до основних фондів боржника.

Відповідно до ст. 14.1.138 Податкового кодексу України основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 6000 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 6000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

В апеляційні скарзі апелянт посилається вже на іншу підставу позову, зазначаючи пункт Статуту 45.2., в якому вказано, що посадові особи та працівники Товариства зобов'язані зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію товариства. Посадові особи та працівники товариства в повному обсязі відшкодовують збитки, спричинені товариству неправомірним використанням або розголошенням відомостей, що становлять комерційну таємницю товариства та відносяться до конфіденційної інформації про його діяльність і несуть іншу відповідальність, передбачену укладеними з ними трудовими контрактами, договорами та чинним законодавством України.

У відповідності до ч. 3 ст. 46 ГПК України встановлено право позивача на зміну предмета або підстави позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК. Зазначені в апеляційній скарзі нові підстави позову (обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги) не підлягають розгляду, оскільки вони не були заявлені у суді першої інстанції.

Також, позивач (апелянт) стверджує, що спірний договір укладений директором відповідача-2 ОСОБА_5 поза інтересами юридичної особи із ознаками зловмисної домовленості, поза статутними цілями товариства.

Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 № 9 "Про Судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.13 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 -233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 241 ЦК України ТОВ "Полірем" вчинено дії щодо виконання та прийняття до виконання спірного договору та схвалення його у подальшому.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦК України, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Частиною 1 статті 92 ЦК України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 ЦК України, для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

За своєю організаційно-правовою формою позивач відноситься до товариств.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК України, установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 88 ЦК України, у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

Частиною 3 статті 237 ЦК України встановлено, що представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 21 ЦК України, управління товариством здійснюють його органи, до яких відносяться загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частиною 1 статті 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 241 ЦК України, наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Відповідно до п. 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.13 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" встановлено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України в постанові від 06.04.2016 у справі №3-84гс16, законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки утвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.

Крім того, у постановах Верховного суду України від 19.08.2014 у справі № 3-38гс14 та від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14 висловлено позицію про те, що за змістом статті 241 ЦК України схвалення правочину не залежить від прийняття юридичного рішення про таке схвалення, підтвердженням схвалення правочину можуть бути дії з його виконання, вчинені особою, в інтересах якої його укладено; схвалення може також відбутися у форматі мовчазної згоди чи у вигляді певних поведінкових актів (конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Як вбачається з матеріалів справи, та не спростовано апелянтом, відповідачем-2 (ТОВ "Полірем") та відповідачем-1 (ТОВ "Полірем Київ") вчинялись дії, спрямовані на виконання взятих на себе зобов'язань за спірним договором № 016, а саме, укладено між сторонами договір, підписано та скріплено печатками сторін, відповідачем-1 (ТОВ "Полірем Київ") сплачено 1.000,00 грн. грошових коштів, згідно квитанції до прибуткового касового ордера № 30 від 31.12.2014 на користь відповідача-2, а відповідачем-2 (ТОВ "Полірем") передано на виконання оспорюваного договору виключні майнові права власності на технічні умови відповідачу-1 (ТОВ "Полірем Київ") згідно додатку № 1 до договору, яким є акт приймання-передачі оригіналів матеріального носія технічних умов від 01.12.2014 та згідно видаткової накладної № РН-016 від 01.12.2014, підписаних сторонами.

Враховуючи викладене, відповідач-2 (ТОВ "Полірем"), фактично вчинив дії щодо виконання спірного Договору (передав виключні майнові права власності на технічні умови ТОВ "Полірем Київ"), так і прийняв на виконання Договору від відповідача-1 ТОВ "Полірем Київ" грошові кошти.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідач-2 (ТОВ "Полірем") та відповідач-1 (ТОВ "Полірем Київ") вчинили дії, які свідчать про прийняття спірного договору до виконання, у зв'язку з цим у суду не було підстав вважати його таким, що не створює юридичних наслідків для сторін.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, іцо вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом, виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності (п. 3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29.05.13. № 11 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України, представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Так, за правилами статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Слід зазначити, що схвалення правочину особою, яку представляють, свідчить про чинність правочину з моменту його укладення і, відповідно, про поширення на неї усіх прав та обов'язків як сторони за правочином з цього моменту.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Позивач у своїй заяві зазначає предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи, зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Однак, обставини, на які посилається позивач у позові, не свідчать про право на звернення до суду із вказаним позовом, а також про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідача-1 та відповідача-2, про що було вірно зазначено судом першої інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справах Руїс Торіха проти Іспанії, Суомінен проти Фінляндії, Гірвісаарі проти Фінляндії Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99 від 27.09.2001).

У справі, що розглядається, судова колегія доходить до висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, відмовивши у задоволенні позовних вимог Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 про визнання недійсним договору про передання виключних майнових прав власності на технічні умови від 01.12.2014 № 016.

У відповідності до ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ч. 1 ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За таких обставин, Північний апеляційний господарський суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4, зміни чи скасування ухвали суду першої інстанції від 25.10.2018 у даній справі. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до зміни чи скасування оскаржуваної ухвали у даній справі, судовою колегією не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ст.ст. 269, 270, 271, 275, 276, 282, 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу господарського суду м. Києва від 25.10.2018 у справі № 910/24368/14 - без змін.

2. Матеріали справи № 910/24368/14 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову Північного апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 288-291 ГПК України.

Повний текст постанови підписаний 25.02.2019.

Головуючий суддя М.Л. Доманська

Судді Б.В. Отрюх

В.О.  Пантелієнко