Справа № 2-59/10

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М     У К Р А Ї Н И

    04 січня 2010 року                             м. Виноградів

Виноградівський районний суд Закарпатської області в особі: головуючого – Трагнюк В.Р.,  при секретарі – Конар В.М.,  за участі позивача – ОСОБА_1, представника позивача – ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, представника відповідача – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, яка діє і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права на проживання у квартирі та вселення,

                                                      В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1, яка діє і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права на проживання у квартирі та вселення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 09.07.1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб, який розірвано 11.09.2007 року рішенням Виноградівського районного суду. Після розірвання шлюбу відповідач її разом з неповнолітньою донькою примусово виселив із квартири АДРЕСА_1, в якій вона проживала на протязі 14 років і яка була надана їй в якості службової. Однак, позивачкою право на приватизацію житлової площі в межах встановлених норм було використано, а тому квартира була приватизована відповідачем.

Позивач в судовому засіданні в своїх інтересах та у інтересах неповнолітньої доньки обставини та вимоги позову підтримала у повному обсязі та просила позов задовольнити з підстав наведених у ньому.

Відповідач проти позову заперечував у задоволенні просив відмовити мотивуючи тим, що позов є безпідставним, позивачів не виселяв, не заперечує проти того щоб донька  проживала із ним.

Заслухавши пояснення, обстеживши матеріали справи, та враховуючи, що у справі наявні достатні матеріали про права і взаємовідносини сторін, суд приходить до висновку, що позов заявлено безпідставною і у його задоволенні слід відмовити, виходячи з наступного.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

За ч. 1 ст. 156 ЖК України, члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Як встановлено судом, відповідач ОСОБА_3 має у приватній власності квартиру АДРЕСА_1, що стверджується копією свідоцтва на право власності на житло (а.с.9).

У цій квартирі до листопада 2007 року, окрім відповідача проживали колишня його дружина ОСОБА_1 та донька ОСОБА_5, угоди про користування квартирою між сторонами не існувало. Зазначене визнано сторонами у судовому засіданні.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано рішенням Виноградівського районного суду від 11.09.2007 року, на підставі якого видано свідоцтво про розірвання шлюбу (а.с.10).

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовується правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 162 ЖК України передбачено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою.

Однак, як вказувала позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні, вона жодних дій не приймала на встановлення угоди між нею та відповідачем ОСОБА_3 щодо права користування квартирою і проведення оплат за проживання у ній.

Крім цього, суд при розгляді справи встановив, що твердження позивачки про те, що її разом з малолітньою донькою відповідач примусово виселив, є безпідставним,  оскільки жодних належних та допустимих доказів позивач не надала. А навпаки, позивач ОСОБА_1 даючи пояснення з приводу позову неодноразово змінювала своє твердження за яким, як вона вказувала її примусово було виселено, а вже перед закінченням з’ясування обставини по справі зазначала, що її а також доньку ніхто не виселяв, а через неможливість її та відповідача спільного проживання, вона залишила останнього і разом з донькою переїхала мешкати до своїх батьків.  

Ураховуючи вищевикладене, за встановлених у судовому засіданні обставин, суд, розглядаючи вказану справу в межах заявлених вимог та наданих доказів, які оцінені судом в їх сукупності, вважає що позов заявлено безпідставно і у його задоволенні слід відмовити, оскільки права позивача та неповнолітньої доньки сторін, відповідачем не були порушені.

Однак враховуючи, що рішення прийнято судом на користь відповідача ОСОБА_3, який заявив вимогу про стягнення з позивача витрат на правову допомогу у розмірі 2000 гривень, які документально підтверджені, суд в силу ч. 1 ст. 88 ЦПК України рахує за необхідне стягнути цю суму з позивача ОСОБА_1 (а.с.85).

Керуючись, ст.ст. 156, 162 ЖК України, ст.ст. 10, 27, 31, 60, 61, 209, 213, 214, 215 ЦПК України,  суд-

                                                      В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права на проживання у квартирі та вселення, - відмовити.

Вжиті заходи забезпечення позову ухвалою судді від 04.12.2009 року, якою заборонено ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 не вичняти ніякі дії по відчуженню квартири АДРЕСА_2, - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, мешканки ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3, мешканця ІНФОРМАЦІЯ_4, судові витрати у розмірі 2000 гривень.

На рішення може бути подана заява про апеляційне оскарження протягом десяти днів з наступного дня після проголошення рішення, а також апеляційна скарга протягом двадцяти днів з наступного дня після подання заяви про апеляційне оскарження.

         Головуючий                                 В.Р. Трагнюк