ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/5643/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шейко Т.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2019 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Кузьмишиної О.М.,

суддів: Пилипенко О.Є., Федотова І.В.

за участю секретаря судового засідання Пушенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 11 грудня 2018 року у справі за адміністративним позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Узбекистану ОСОБА_3 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) та Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (далі - ГУ ДМС України в м. Києві), в якому просив:

- визнати неправомірним і скасувати наказ ГУ ДМС України в м. Києві від 07.09.2017 №410 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Узбекистану ОСОБА_3 ;

- визнати неправомірним і скасувати рішення ДМС України від 10.01.2018 №05-18 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржувані рішення є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки прийняті відповідачами без урахування усіх обставин, що мають значення для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідачі в порушення вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не здійснили перевірку наявності або відсутності у позивача підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тоді як позивач стверджує про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, викрадення, побиття, жорстокого поводження та ув'язнення через його релігійні переконання та систематичне порушення прав людини в Узбекистані, що підтверджується інформацією про країну походження та публікаціями в засобах масової інформації.

Рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.12.2018 р. у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, оскільки не було враховано, що позивач під час співбесіди зазначив, що країну громадянської належності він покинув через те, що він релігійний мусульманин, відвідував мечеть, що було заборонено в Узбекистані. До нього додому приходили із Служби національної безпеки, визивали на допит батька. Після того, як позивач покинув територію Узбекистану на допит почали викликати його маму. Також позивач зазначає, що чоловік його сестри наразі перебуває у в'язниці через те, що він в Каїрі навчався та виклав в мечеті. Крім того, позивач зазначив, що не може повернутися в країну походження через загрозу бути ув'язненим. На співбесіді позивач також зазначив, що коли він ходив на допит до слідчого в Узбекистані йому погрожували.

Окрім того, позивач зазначає, що судом також порушено вимоги п.п. 39-42 Керівництва стосовно порядку та критеріїв визначення підстав для визнання біженцем.

Відповідачем 1 відзиву на апеляційну скаргу в установлений судом строк надано не було.

Відповідачем 2 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

У відповідності до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через свої релігійні переконання був вимушений покинути країну походження - Узбекистан.

В Україні позивач подав до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11.09.2017 р. позивач отримав повідомлення відповідача 2 № 241 від 11.09.2017 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача стала очевидна необґрунтованість заяви, відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач подав скаргу в Державну міграційну службу на вищевказане рішення, за результатом розгляду якої прийнято рішення від 29.03.218 р. № 14 про відхилення скарги на рішення відповідача 1 № 05-18 від 10.01.2018 р.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду із позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що побоювання позивача стати жертвою переслідування за релігійними та політичними ознаками, зокрема, в разі повернення на батьківщину є необґрунтованими, мають суб'єктивний характер, а тому оскаржуване рішення відповідача 2 є правомірним.

З вказаними висновками погоджується колегія суддів, виходячи із наступного.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно із частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, причиною залишення позивачем країни громадянської належності стало побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні переконання.

Судом встановлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в Узбекистані, м.Наманган, за національністю узбек, за віросповіданням - мусульманин (іслам - суніт), освіта - середня, офіційно неодружений (релігійний шлюб). Документи, що посвідчують особу - відсутні.

Територію країни громадянської належності залишив 03.05.2007 р., перетнув кордон літаком. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 17.08.2017 р. до ГУ ДМС в м.Києві. Основною причиною звернення зазначив, що не може повернутися до країни походження з релігійних та політичних причин, оскільки він ходив до мечеті, за що його та його батька звинуватили в релігійному екстремізмі і зв'язках з екстремістськими організаціями, і їм загрожує ув'язнення.

17.08.2017 р. позивач був змушений залишити країну свого походження по релігійним причинам, оскільки його батько переслідується в Узбекистані через тиск СНБ на його родину, що стало причиною його втечі до батька в Україну.

Частиною сьомою статті 7 Закону N 3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Натомість інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону N 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011р. № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, зі змісту заяви від 17.08.2017 вбачається, що країну свого походження позивач змушений був залишити за релігійними причинами, оскільки його батько переслідується в Узбекистані Службою національної безпеки через підозру в членстві екстремістських угрупувань. Матір позивача після від'їзду його батька викликали на допити і розпитували про місцезнаходження останнього. Позивача теж двічі затримували і піддавали побиттю. У 2009 році заарештовано дядька позивача, який досі безпідставно перебуває у в'язниці. Отже, через тиск з боку Служби національної безпеки позивачу небезпечно було залишатися в Узбекистані, через що він втік до України.

Згідно з доводами позивача влада Узбекистану переслідує тих, хто поклоняється в мечетях або в незареєстрованих храмах, бо такі люди є загрозою для національної безпеки. Судами засуджено багато людей, в тому числі жінок до позбавлення волі за їх членство або за підозрою у членстві в незареєстрованих або в заборонених ісламських рухах і ісламістських партіях. Влада складає списки потенційних підозрюваних, особливо чоловіків, що носили або носять бороду. Іноді влада фальсифікує докази щоб забезпечити підстави для арешту, катує людей, щоб змусити їх зізнатися у сфабрикованих злочинах.

Судом встановлено, що при прийнятті рішення від 07.09.2017 №410, ГУ ДМС України в м. Києві для підтвердження або спростування доводів позивача щодо небезпеки, яка очікує його у випадку повернення до країни походження за сповідання ним ісламу, здійснено моніторинг відкритих інтернет-джерел та використала таку інформацію.

Республіка Узбекистан - світська держава, де релігія відокремлена від держави і політики. Конституція не допускає примусового насадження релігійних поглядів, а законодавство забороняє прозелитизм. Держава не втручається в діяльність релігійних об'єднань. Свобода совісті та релігійних організацій закріплена в Законі "Про свободу совісті та релігійні організації", що прийнято в 1991 році.

У взаємовідносинах з конфесіями держава дотримується принципів поваги релігійних почуттів, визнання релігійних переконань приватною справою громадян, неприпустимості використання релігії з деструктивною метою, гарантії рівних прав і неприпустимості переслідування громадян, які сповідують релігійні погляди та які не сповідують їх.

За офіційними даними в Республіці Узбекистан зареєстровано 2225 релігійних організацій, 16 різних релігійних конфесій.

Віруючі Узбекистану вільно відмічають всі релігійні свята Рамазан і Курбан-хаіт - у мусульман, Пасху та Різдво - у християн, Пейсах, Пурим і Хануку - в іудеїв та інш.

Переважна більшість населення країни сповідує релігію іслам за течією "суніт", тобто релігію, прихильником якої є позивач.

ГУ ДМС України в м. Києві не встановлено антиісламського напряму політики Республіки Узбекистан.

Відповідно до Рекомендацій УВКБ ООН щодо міжнародного захисту №4 альтернатива втечі або переміщення всередині країни згідно зі статтею 1А (2) Конвенції 1951 року про статус біженців та/або Протоколу до неї 1967 року у залежності від особистих обставин, ті фактори, які можуть забезпечити матеріальний та психологічний добробут людини, такі як наявність родичів або інших близьких соціальних зв'язків у відповідному районі проживання, можуть виявитися більш важливими, ніж інші.

З аналізу матеріалів особової справи позивача вбачається, що він не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

Матеріалами справи не підтверджується будь-яка дискримінація стосовно нього за національною ознакою. Позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні в країну походження носять характер припущень.

Позивач не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

Відповідно до вимог статей 3, 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 28 Конституції України, частини другої статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України", не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину, тобто позивач не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року №3671-VI.

До того ж ГУ ДМС України встановлено, і це знайшло своє підтвердження в ході судового розгляду справи, що причини, через які позивач залишив батьківщину, вказані у заяві від 17.08.2017, не узгоджуються із причинами, вказаними ним у заяві від 20.11.2008.

Так, зі змісту висновку Управління міграційної служби у м. Києві від 04.03.2009, складеному за результатами розгляду заяви позивача від 20.11.2008, вбачається, що в цій заяві заявник вказував, що причиною виїзду було його переслідування правоохоронними органами Узбекистану через підозру його участі в екстремістських організаціях в Андежанських подіях, що повністю суперечить причинам, зазначеним у заяві від 17.08.2017.

Заслуговує на увагу також те, що під час співбесіди 05.08.2017 позивач повідомив про втрату свого паспорта в м.Севастополі, куди їздив на роботу на будівництво, де жили його батьки і де він одружився втретє. У відповідь на запитання чи намагався він легалізувати своє перебування в Україні, позивач зазначив, що хотів подати документи на отримання громадянства в Україні, але у нього немає паспорта. При цьому до особової справи у 2008 році позивач надав довідку Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 25.12.2007 про те, що звертався до названого органу МВС стосовно незаконного заволодіння його документами. Тоді, як до заяви від 17.08.2017 позивач додав копію свідоцтва про шлюб НОМЕР_2, який укладено 06.01.2012 (копія свідоцтва також міститься в матеріалах цієї судової справи), і в якому зазначено про наявність у позивача на указану дату паспорта громадянина Узбекистану серії НОМЕР_1 від 30.10.1984.

Також позивач зазначив про небажання повернутись до країни громадянської приналежності, мотивуючи тим, що у нього в Україні є сім'я: дружина та діти, в Україні він перебуває уже понад 10 років, тому хоче легалізувати своє перебування на території України. Щоб легалізуватися в Україні, позивач хотів подати документи на отримання громадянства, але через відсутність паспорта позбавлений такої можливості.

Разом з цим, за результатом розгляду заяви позивача встановлено, що рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 13.04.2009 № 200-09 вказаній особі було відмовлено у наданні статусу біженця. Вказане рішення позивач у судовому порядку не оскаржував, а тому із вказаного часу перебуває в Україні нелегально.

Як вбачається із висновку Управління міграційної служби у м.Києві Державного комітету України у справах національностей та релігій від 04.03.2009 позивач стверджував, що причиною виїзду були переслідування правоохоронних органів Узбекистану через підозру в тому, що він приймав участь в Андижанських подіях, що повністю суперечить інформації наведеній у заяві від 17.08.2017 р.

Слід звернути увагу не те, що ОСОБА_3 залишив країну походження в 2007 році, що відбулося за 2 роки до того часу як почали переслідувати його батька.

Під час співбесіди 05.06.2017 р. позивач зазначив, що були натиски на батька на релігійній основі. Шукача захисту допитували, коли він подався на візу, йому поставили заборону на виїзд. Водночас, позивач стверджує, що безперешкодно залишив країну походження на підставі паспорта, авіасполученням.

У заяві та скарзі позивач повідомляє про наявність арештів мусульман у 2009 році, зокрема, його дядька (мамин брат) СНБ і він досі знаходиться у в'язниці.

Окрім того, позивач зазначає, що відвідував мечеть тільки на свята. Також позивач повідомив, що коли він знаходився в Узбекистані, родичів його не затримували, що суперечить твердженням заявника у скарзі та заяві, що його батька двічі затримували та піддавали побиттю.

З урахуванням вищевикладеного суд погоджується з доводами ГУ ДМС в м. Києві про непереконливість доводів позивача, що причиною його виїзду з країни громадянської приналежності є саме релігійні переконання. Іноземець надав непереконливі та суперечливі відомості, обґрунтовуючи наявність підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. А звернення до ГУ ДМС України в м. Києві зумовлене фактично необхідністю легалізувати своє становище в Україні, оскільки тут у нього сім'я, яку він забезпечує, бо дружина не працює. При цьому позивачу однаково як легалізуватися в Україні чи шляхом визнання біженцем або особою, яка потребує свого захисту, чи шляхом отримання громадянства.

Відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

Отже, побоювання позивача стати жертвою переслідування за релігійними та політичними ознаками у разі повернення на батьківщину є необґрунтованими, мають суб'єктивний характер, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ГУ ДМС України в м. Києві наказом від 07.09.2017 №410 правомірно відмовило йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на правомірність вищевказаної відмови ГУ ДМС України в м. Києві, суд першої інстанції дійшов також вірного висновку про обґрунтованість рішення ДМС України від 10.01.2018 №05-18 про відхилення скарги ОСОБА_3 на згадане рішення ГУ ДМС України в м. Києві.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України залишити апеляційну скаргу без задоволення, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 288, 289, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 11 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина

Судді: О.Є.Пилипенко

І.В.Федотов

Повний текст постанови виготовлено 27.02.2019 р.