У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    2009 року листопада місяця „09” дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого, судді: Горбань В.В.

            Суддів: Курської А.Г.

Філатової Є.В.

                      При  секретарі: Козачок О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про відшкодування шкоди, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_6 за довіреністю ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим  від 23 червня 2009 року,

ВСТАНОВИЛА:

    24 вересня 2008 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про відшкодування шкоди. Вимоги мотивовані тим, що 30.04.2003 року близько 21 години 30 хвилин напроти будинку № 86 по вул. Київській у м. Сімферополі її син ОСОБА_6 під час переходу вулиці був збитий автомобілем «Фольксваген «ЛТ-28», державний номер НОМЕР_1 під керуванням водія ОСОБА_7 В результаті дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_6 були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження і він визнаний інвалідом другої групи. У зв’язку з причиненими тілесними ушкодженнями ОСОБА_6 неодноразово знаходився на лікуванні у 6-й міськлікарні. Незважаючи на те, що, на їх думку,   в діях водія ОСОБА_7  є ознаки складу злочину, передбаченого ст. 286 ч. 2 КК України, органами досудового слідства за даним фактом  неодноразово відмовлялося в порушенні кримінальної справи, зазначені постанови судом неодноразово скасовувалися і на час пред’явлення зазначеного позову кримінальна справа за фактом дорожньо-транспортної пригоди так і не була порушена. Посилається на те, що ОСОБА_7 повинен нести відповідальність за ч. 2 ст. 1167 ЦК України, просить стягнути з нього матеріальну шкоду у розмірі 6776 грн. 19 коп. та моральну у розмірі 100 000 грн. Моральну шкоду обґрунтовує тим, що її син після дорожньо-транспортної пригоди залишився психічно хворою людиною, його лікування триває понад шість років, внутрішні психологічні зміни негативно відобразилися на сімейних відносинах, сина перестали відвідувати його друзі, від нього пішла жінка, з якою він планував створити сім’ю, у нього пропав інтерес до життя.  Крім того, просила стягнути з відповідача витрати на здійснення юридичної допомоги у сумі 4300 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від  23 червня  2009  року позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 у відшкодування матеріальної шкоди 1000 грн., у відшкодування моральної шкоди 2000 грн., у всього 3000 грн. В задоволенні решти вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача за довіреністю – ОСОБА_5 ставить питання про скасування рішення суду і просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення незаконне і необґрунтоване, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вказує, що висновки суду неповні, необ’єктивні і односторонні, не враховані причини та умови, які сприяли виникненню ДТП і заподіянню шкоди. Також вказує, що суд необґрунтовано і незаконно позбавив позивача права на відшкодування витрат на правову допомогу. Крім того, не згодна з сумою, яку стягнув суд у відшкодування моральної шкоди. Вважає, що суд неправомірно зменшив суму моральної шкоди, оскільки сума стягнена судом у відшкодування моральної шкоди не може відшкодувати той об’єм фізичних та душевних страждань, які позивач  зазнав внаслідок ДТП.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників позивача, відповідача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не  підлягає задоволенню за таких підстав.

При розгляді справи встановлено, що 30.04.2003 року о 21-30 год.  на вул. Київській в м. Сімферополі сталася дорожньо-транспортна пригода. Автомашина «Фольксваген» держномер НОМЕР_1, якою на підставі довіреності керував ОСОБА_7, здійснила наїзд на позивача ОСОБА_6, завдавши йому тілесних ушкоджень, які визнані тяжкими.

Позивач знаходився на лікуванні в травматологічному відділенні 6-ої міської лікарні м. Сімферополя з 30 квітня по 29 травня 2003 року і з 30 липня по 12 серпня 2003 року, позивачеві спочатку була встановлена 3 група інвалідності, а з 18 січня 2008 року до 01 лютого  2009 року 2 група інвалідності ( а.с. 7-9).

Згідно з постановою від 13 лютого 2009 року у порушенні кримінальної справи за фактом дорожньо-транспортної пригоди, що сталася 30 квітня 2003 року, відмовлено за відсутністю складу злочину в діях ОСОБА_7, оскільки саме потерпілий ОСОБА_6 порушив Правила дорожнього руху, що явилося основною причиною наслідків ДТП, які настали. Дії водія ОСОБА_7 в причинному зв’язку не знаходяться  і на розвиток ДТП не впливали (а.с. 95).

Вперше з позовом до суду позивач звернувся  в 2008 році.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що завдана ОСОБА_6 матеріальна і моральна шкода підлягає відшкодуванню відповідачем ОСОБА_7 – володільцем джерела підвищеної небезпеки, однак розмір відшкодування шкоди  на підставі ч. 2 ст. 1193 ЦК України підлягає зменшенню у зв’язку з наявністю в діях самого потерпілого – ОСОБА_6 грубої необережності.

Колегія суддів погоджується з висновками суду та мотивами про часткове задоволення позову, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи, але при цьому вважає що спірні правовідносини належить аналізувати за Цивільним кодексом УРСР в редакції 1963 року, який діяв на час заподіяння шкоди позивачеві, як в частині визначення особи, відповідальної за заподіяння шкоди, так і в частині покладення обов’язку по відшкодуванню шкоди, визначення її розміру.

Відповідно до вимог ст. 450 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), який діяв на час заподіяння шкоди позивачеві, установи і громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих, повинні відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили чи умислу потерпілого.

Згідно з ст. 454 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня його вини розмір відшкодування повинен або зменшуватися, або у відшкодуванні шкоди слід відмовляти.

Відповідно до роз’яснень, даних Пленумом Верховного суду України у п. 2 постанови від 27.03.1992 року № 6 (зі змінами внесеними згідно з постановою № 7 від 30.09.1994 року, № 15 від 25.05.1998 року, № 9 від 24.10.2003 року) «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» суди, розглядаючи позови про відшкодування шкоди, повинні мати на увазі, що відповідно до статей  440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Судова колегія вважає, що, виходячи з вищезазначених роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України та вимог закону, є правильними висновки суду першої інстанції про те, що  шкоду повинен відшкодувати володілець джерела підвищеної небезпеки, яким по справі є відповідач ОСОБА_7, незалежно від наявності його вини. При цьому правильно зазначив, що груба необережність самого потерпілого ОСОБА_6 сприяла виникненню шкоди.

З огляду на зазначені положення закону та роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України та приймаючи до уваги, що потерпілий ОСОБА_6 допустив грубу необережність, порушивши Правила дорожнього руху, яка сприяла виникненню матеріальної і моральної шкоди, та з урахуванням ступеня вини потерпілого, суд першої інстанції правильно зменшив розмір відшкодування матеріальної шкоди у вигляді витрат на придбання ліків до 1000 грн. і моральної шкоди до 2000 грн.

Що стосується висновку суду про відмову у задоволенні вимог позивача про стягнення з відповідача на його користь понесених ним витрат на правову допомогу, які обґрунтовувалися ст. 84 ЦПК України, то колегія суддів з ним також погоджується, оскільки він відповідає фактичним обставинам і вимогам закону.      

При розгляді справи суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що понесені позивачем витрати пов’язані з оплатою правової допомоги при розгляді інших справ в порядку цивільного і кримінального судочинства, а не по цій справі,  тому вони не можуть  бути стягнені як витрати  при вирішенні даної справи за правилами статті 84 ЦПК України.

              Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку  апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

    Всупереч вимогам ст. 60 ЦПК України позивач та його представник не надали доказів, які б могли спростувати висновки викладені в рішенні суду першої інстанції.

    Довід  апеляційної скарги про те, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка володіла транспортним засобом, незалежно від наявності вини у повному обсязі, колегія суддів вважає недостатньо обґрунтованим, оскільки він ґрунтується на неправильному тлумаченні закону та без врахування можливості застосування до спірних правовідносин  правил статті 454 ЦК УРСР (в редакції 1963 року).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідно до правил частини 2 статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини особи, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки  зазначена норма закону не розповсюджується на правовідносини, які виникли до набрання чинності ЦК України, діє з 01.01.2004 року і немає зворотної сили.

Відповідно до правил ст. 450 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) було передбачено, що організація і громадянин, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих, зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. В цій статті окремо не виділяється матеріальна шкода, а мається на увазі шкода в самому широкому розумінні цього слова, виникнення як матеріальної, так і моральної шкоди знаходиться в причинному зв’язку з дією джерела підвищеної небезпеки, тому ця шкода за правилами статті 450 ЦК повинна відшкодовуватися володільцем джерела підвищеної небезпеки.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що як матеріальну, так і моральну шкоду повинен відшкодувати володілець джерела підвищеної небезпеки незалежно від наявності його вини.

Разом з тим Пленум Верховного Суду України в абз. 4 п. 10  постанови від 31.03.1995 року (із змінами, внесеними згідно з постановою № 5 від 25.05.2001 року) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»  роз’яснив, що відповідно до ст. 454 ЦК України розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).

Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції з урахуванням фактичних обставин справи та ступеня вини потерпілого зменшив розмір відшкодування моральної  та матеріальної шкоди.

              Довід скарги про те, що суд безпідставно відмовив у відшкодуванні витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги адвоката, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки дані обставини були предметом дослідження і оцінки суду першої інстанції і в рішенні судом наведено переконливі доводи на обґрунтування таких висновків.

Інші доводи апеляційної скарги не містять правових підстав для скасування рішення.

            Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 314-315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,

У Х В А Л И Л А:

            Апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 за довіреністю ОСОБА_5 відхилити.

            Рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 23 червня  2009 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двох місяців.

Судді:          Горбань В.В.                    Курська А.Г.                 Філатова Є.В.