Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    2009 року листопада місяця „23” дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого, судді: Горбань В.В.

            Суддів: Курської А.Г.

Любобратцевої Н.І.

                      При  секретарі: Козачок О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до приватного підприємця ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договору оренди нежилого приміщення договором позички будівлі, визнання договору безоплатного користування (позички) нежилого приміщення недійсним та повернення сторін у первісний стан, зобов’язання відповідачів усунути позивачу перешкоди у користуванні даним приміщенням шляхом вселення позивача, стягнення моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя  Автономної Республіки Крим від 22 липня 2009 року,

ВСТАНОВИЛА:

    05 грудня 2008 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до приватного підприємця ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про  визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним, усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення. Вимоги мотивовані тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 21.09.1999 року квартира АДРЕСА_1 належала йому на праві власності. Рішенням виконкому Центральної районної ради м. Сімферополя АР Крим № 68/5 від 21.03.2000 року було дозволено переобладнання квартири в нежиле приміщення і його використання під магазин-салон художніх виробів. На підставі рішення Апеляційного суду АР Крим від 06.08.2007 року за ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було визнано право власності на 1/3 частку спірної квартири, частка позивача на день пред’явлення позову складає 2/3. Зазначає, що він до 2004 року укладав договори оренди  приміщення з ОСОБА_6 За спливом строку договору оренди у 2003 році він не мав наміру в подальшому укладати договір оренди, однак ОСОБА_6 приміщення не звільнила і продовжує його використовувати. Наприкінці 2006 року він звернувся до управління торгівлі Сімферопольської міської ради з питання законності використання приміщення ОСОБА_6, на що йому було надано для огляду договір оренди, який, нібито, він уклав з відповідачкою 31.12.2005 року. Посилається на те, що він договір оренди приміщення з ОСОБА_6 не укладав. Після його звернення до правоохоронних органів було встановлено, що підпис на договорі в графі «Орендодавець ОСОБА_5» виконано не ним, а іншою особою. Уточнивши позовні вимоги, зазначив, що оспорюваний ним договір не передбачає орендної плати, є безоплатним, а тому відповідно до ст. 827 ЦК України  є договором позички. Крім того, посилається на те, що строк дії зазначеного договору визначений на п’ять років, а тому  повинен бути посвідчений нотаріально відповідно до ст.ст. 793, 828 ЦК України з наступною державною реєстрацією. Оскільки обов’язкова форма укладення такого договору не була дотримана, то відповідно до ст. 220 ЦК України такий договір є нікчемним з моменту його укладення. Просив визнати договір нікчемним, зобов’язати відповідачів не чинити йому перешкод у користуванні власністю шляхом вселення позивача в приміщення та  стягнути на його користь моральну шкоду з ОСОБА_6 у розмірі 10000 грн. Моральну шкоду обґрунтовує тим, що  він має у власності 2/3 частки приміщення, яке може використовувати на власний розсуд і отримувати від цього прибуток, а тим самим покращити своє матеріальне становище, оскільки він є пенсіонером і окрім пенсії інших прибутків не має. Між тим, він вимушений звертатися до суду, доказувати своє право, чим порушений його звичайний спосіб життя, у зв’язку з чим погіршився стан його здоров’я і він став більше витрачати коштів на придбання ліків.

         Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим  від 22 липня 2009 року у задоволенні позовної заяви  ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договору оренди нежилого приміщення  договором  позички будівлі; про визнання договору безоплатного користування /позички/  нежилого приміщення недійсним та повернення сторін у первісний стан; про зобов’язання відповідачів усунути позивачу перешкоди у користуванні даним приміщенням шляхом вселення; про стягнення з ОСОБА_6 у відшкодування моральної шкоди 10000 грн.  відмовлено.

         В апеляційній скарзі ОСОБА_5 ставить питання про скасування рішення суду і просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги у повному обсязі. посилаючись на те, що рішення незаконне і необґрунтоване, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вважає, що судом неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, і висновки суду не відповідають обставинам справи.

У запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_6 просить рішення суду залишити без змін, вважає його законним, а апеляційну скаргу відхилити як необґрунтовану.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заперечення на апеляційну скаргу, вислухавши пояснення позивача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга  підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання договору оренди нежилого приміщення договором позички будівлі, про визнання договору безоплатного користування (позички) нежилого приміщення недійсним, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості позовних вимог та їх недоведеності.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна.

Відповідно до вимог статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Як убачається з матеріалів справи позивач ОСОБА_5 02.01.2009 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди нежилих приміщень від 31.12.2005 року недійсним  і про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення в квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 7-9).

В процесі розгляду справи 17.06.2009 року позивач уточнив позовні вимоги і просив визнати договір безоплатного користування (позички) нежилого приміщення від 31.12.2005 року нікчемним. Застосувати наслідки нікчемної угоди і зобов’язати  відповідачів усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення в квартиру АДРЕСА_1 та  відшкодувати  моральну шкоду, спричинену неправомірними діями відповідачки ОСОБА_6 (а.с. 49, 50).

Між тим, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач, посилаючись, що укладений ним з відповідачкою ОСОБА_6 договір оренди  нежилих приміщень від 31.12.2005 року за своєю правовою природою є договором позички, просив визнати зазначений договір нікчемним, оскільки сторонами при його укладенні недодержано вимог закону про нотаріальне посвідчення даного договору.

Як убачається з матеріалів справи, 31.12.2005 року  ОСОБА_5 і приватний підприємець ОСОБА_6  уклали договір під назвою – договір оренди нежилих приміщень.

Згідно з умовами договору (п. 1) орендодавець  надає орендарю безоплатно належну йому на праві власності квартиру переобладнану під салон-магазин художніх виробів за адресою: АДРЕСА_1, площею 26 кв.м, на строк з 01.01.2005 року по 31.12.2010 року (а.с. 33)    

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно  у користування за плату на певний строк.

Частиною 1 статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

З аналізу зазначеної норми закону вбачається, що однією із кваліфікуючих ознак договору найму (оренди) є його оплатний характер, за користування найманим майном із наймача обов’язково стягують орендну плату. Розмір орендної плати визначають сторони й встановлюють договір найму.

Згідно зі статтею 827 ЦК України, якщо одна сторона (позикодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачу) річ для користування протягом встановленого строку, то такий договір є договором позички. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися  про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Перевіряючи матеріали справи та аналізуючи правовідносини сторін і приймаючи до уваги зазначені вимоги закону та встановивши, що договір мав безоплатний характер, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що за правовою природою між сторонами фактично був укладений не договір оренди, а договір позички нежилих приміщень площею 26 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.   При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що до спірних правовідносин належить застосовувати главу 60 ЦК. України, яка регулює порядок укладення договору, а також  положення глави 58 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини 3 статті 828 ЦК України договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

За статтею 793 ЦК України (у редакції, яка діяла на час укладення договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди їх окремої частини) строком на 1 рік і більше підлягав нотаріальному посвідченню.

Статтею 794 ЦК України (у редакції, яка діяла на час укладення договору) передбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди їх окремої частини) строком на 1 рік і більше, підлягав державній реєстрації.

За частиною 1 статті 210 ЦК України такі правочини є вчиненими з моменту їх державної реєстрації.

Судом установлено, що рішенням виконавчого комітету Центральної районної ради     м. Сімферополя від 21.03.2000 року за № 68/5 дозволено переобладнання і використання квартири АДРЕСА_1 під магазин-салон  художніх виробів (а.с. 14).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначений магазин-салон художніх виробів є тимчасовою спорудою і не відноситься до капітальних будівель та споруд як об’єктів орендних (позичкових) правовідносин, а тому зазначений договір позички не підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Однак із  висновком суду про те, що магазин – салон є тимчасовою спорудою і не відноситься до капітальних будівель погодитися не можна, виходячи із наступного.

Так, предметом договору можуть бути будівлі або інші капітальні споруди (окремі їх частини), які, відповідно до ст. 181 ЦК України є об’єктами нерухомості, до яких належать об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знищення та зміни їх призначення.

 З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що предметом договору позички  можуть бути будівлі та інші об’єкти капитального будівництва, а також окремі приміщення, в тому числі у будинках житлового фонду – нежилі приміщення.

За таких обставин, оскільки  рішенням виконкому дозволено переобладнання квартири  для використання її як магазину – салону художніх виробів, тобто як нежилі приміщення, і вони до наступного часу використовуються за таким цільовим призначенням, колегія суддів вважає, що при укладенні договору для використання зазначених нежилих приміщень, який за своєю правовою природою, як правильно зазначив суд першої інстанції, є договором позички, він  підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, відповідно до правил ч. 3 ст. 828, 793, 794 ЦК України.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору  такий договір є нікчемний.

Таким чином, колегія суддів вважає, що недотримання сторонами вимог закону щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації оспорюваного договору спричиняє нікчемність цього правочину,  який за вимогою  будь-кого з учасників даного договору визнається  нікчемним.

За таких обставин, оскільки cуд першої інстанції зазначеного не врахував та вирішив спір з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з’ясування обставин справи, що відповідно до п. п. 1, 4 частини 1 статті 309 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позову про визнання договору безоплатного користування (позички) нежилого приміщення недійсним, з ухваленням нового рішення про задоволення позову про визнання договору нікчемним.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що з урахуванням фактичних обставин справи та приймаючи до уваги  те, що позивачу і відповідачкам ОСОБА_6 та ОСОБА_7,  квартира АДРЕСА_1, яка переобладнана під магазин-салон художніх виробів, належить на праві спільної часткової власності і реально не поділена, і не встановлено порядку користування, тому не можуть бути застосовані правові наслідки нікчемного правочину за правилами ст. 216 ЦК України про реституцію.

 Що стосується висновків суду про відмову у задоволенні позову про визнання договору оренди нежилого приміщення  договором позички будівлі, то колегія суддів з ними не погоджується, оскільки, як убачається зі змісту уточненої позовної заяви, таких вимог позивачем фактично не було заявлено, тому у суду були  відсутні підстави для ухвалення рішення з цих підстав. За таких обставин, на думку колегії суддів рішення суду в цій частині підлягає  скасуванню за відсутністю предмета звернення.

Відмовляючи у задоволенні позову про усунення перешкод  у користуванні спірним приміщенням та про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості позовних вимог та їх недоведеності.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до вимог статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

З аналізу зазначеної норми закону слідує, що учасники спільної часткової власності здійснюють повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню майном за спільною згодою. По відношенню одне до одного співвласники зобов’язані узгоджувати свою поведінку по володінню, користуванню та розпорядженню спільним майном і повинні утримуватися від дій, які можуть стати перешкодою реалізації іншим співвласникам їхніх повноважень.

Як убачається з матеріалів справи, угоди між співвласниками ОСОБА_5, ОСОБА_7 і ОСОБА_6 про порядок володіння та користування майном, яке є їх спільною частковою власністю, відповідно до ч. 2 ст. 358 ЦК України не досягнуто, поділу  майна в натурі відповідно до правил ст. 367 ЦК України не відбулося.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що до вирішення спору між співвласниками з питання про порядок володіння та користування спірним майном, вимоги  про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, яка переобладнана  під магазин-салон художніх виробів і фактично використовується за цим цільовим призначенням, тобто не є жилим приміщенням, а тому не призначена для постійного проживання.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку,  що  вимоги позивача про вселення його у дане нежиле приміщення є безпідставними та  відмовив у задоволенні позову.

Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, встановлено ст. 23 Цивільного кодексу України.

Відповідно до вимог статті  611 ЦК України відшкодування моральної шкоди наступає у разі порушення зобов’язання, якщо це передбачено законом або договором.

Між тим, позивачем не доведено, що умовами оспорюваного договору  передбачалося відшкодування  завданої моральної шкоди на випадок його неналежного виконання або з інших підстав.

Напроти, як убачається з матеріалів справи, як позивач, так і відповідачка ОСОБА_6 при укладенні договору  допустили порушення закону про нотаріальне посвідчення договору та його державну реєстрацію, тому не можна вважати, що саме з вини відповідачки заподіяна позивачеві моральна шкода.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що неправомірними діями відповідачки ОСОБА_6 при укладенні оспорюваного договору йому заподіяно моральну шкоду, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки воно спростовується матеріалами справи і фактично ґрунтується на неправильному тлумаченні матеріального закону.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для скасування чи зміни в цій частині рішення суду.

  Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 309, 314, 316  Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,  

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 22 липня 2009  року в частині відмови у задоволенні позову про визнання договору безоплатного користування  (позички) нежилого приміщення недійсним скасувати і ухвалити нове.

Визнати договір оренди нежилих приміщень від 31.12.2005 року, розташованих за адресою:  АДРЕСА_1, площею 26 кв.м., який фактично за своєю правовою природою є договором позички, укладений  між ОСОБА_5 і приватним підприємцем ОСОБА_6, нікчемним.

В  частині відмови у задоволенні позову про визнання договору оренди нежилого приміщення договором позички будівлі також скасувати.

В решті це ж рішення залишити без змін.

            Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.

      Судді:          Горбань  В.В.                   Курська А.Г.                   Любобратцева Н.І.