Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2009 року листопада місяця „23” дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого, судді: Горбань В.В.
Суддів: Курської А.Г., Любобратцевої Н.І.
При секретарі: Козачок О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, 3 особи – приватний нотаріус Сімферопольського міського нотаріального округу АР Крим Калініна Н.В., Сімферопольське міжміське бюро реєстрації і технічної інвентаризації, про визнання договору дарування частки нежитлових приміщень недійсним та визнання недійсною реєстрації права власності, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 за довіреністю ОСОБА_9 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2009 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_5, уточнивши в процесі розгляду справи позовні вимоги, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, 3 особи – приватний нотаріус Сімферопольського міського нотаріального округу АР Крим Калініна Н.В., Сімферопольське міжміське бюро реєстрації і технічної інвентаризації /далі – СМБРТІ/, про визнання договору дарування частки нежитлових приміщень недійсним та визнання недійсною реєстрації права власності. Вимоги мотивовані тим, що за договором позики, укладеного 17.11.2003 року і посвідченого нотаріально, він надав у борг відповідачеві ОСОБА_6 266600 грн. У визначений договором термін відповідач суму боргу не повернув, у зв’язку з чим ОСОБА_5 був вимушений звернутися до суду з позовом про стягнення суми боргу шляхом звернення стягнення на нежилі приміщення, які належали ОСОБА_6 на праві власності. Під час розгляду зазначеної справи ОСОБА_6 за договором дарування від 23.03.2005 року, посвідченого нотаріально, подарував ОСОБА_7 належні йому на праві власності нежилі приміщення, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. та складаються з приміщень у літ. «А» №121-123, 127-137, 139-140, № 141- загальною площею 474 кв.м та ліфти № 124, № 125, моторна № 126, східна клітка № 138, які знаходяться в загальному користуванні співвласників. Зазначені приміщення розташовані на п’ятому поверсі основної кам’яної будівлі загальною площею 5321,9 кв.м. Усього за договором дарування ОСОБА_6 подарував ОСОБА_7 89/1000 часток належних йому на праві власності нежилих приміщень. У договорі дарування, укладеному між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було посвідчено, що вказана частка нежилих приміщень, не заставлена, прав третіх осіб на неї немає. Проте, це не відповідало дійсності, оскільки, укладаючи зазначений договір дарування, ОСОБА_6, на думку позивача, не мав наміру передати право власності на нежилі приміщення ОСОБА_7, а ухилявся від повернення суми боргу за договором позики, тому зазначена угода є фіктивною і підлягає визнанню недійсною на підставі ст. 234 ЦК України. Просив визнати недійсним договір дарування 89/1000 часток нежилих приміщень загальною площею 474 кв.м, що розташовані у АДРЕСА_1, укладений 23.03.2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, визнати недійсною реєстрацію права власності ОСОБА_7 на зазначені приміщення та зобов’язати СМБРТІ скасувати запис у реєстрі про право власності ОСОБА_7 на спірні приміщення.
Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2009 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_5 за довіреністю – ОСОБА_9 ставить питання про скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про задоволення позову, посилаючись на те, що рішення є незаконним і необґрунтованим, постановлено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вказує, що судом не в повному обсязі з’ясовані обставини справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Вважає, що судом не взято до уваги, що ОСОБА_6 достеменно знаючи про вимоги позивача про повернення боргу з метою ухилення від цивільно-правової відповідальності уклав договір дарування з ОСОБА_7, який за своєю правовою природою є фіктивним. Крім того, вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників позивача та відповідачів, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості позовних вимог та їх недоведеності. При цьому визнав встановленим, що оспорюваний договір дарування відповідає вимогам закону, а тому відсутні правові підставі для визнання договору дарування недійсним з підстав передбачених ст. 234 ЦК України (фіктивний правочин).
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
При розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 на праві власності належало 89/1000 часток нежитлових приміщень, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 73-77). На підставі договору дарування від 23 березня 2005 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_7 89/1000 часток нежитлових приміщень, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 66-67).
Відповідно до вимог статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Позивач, заявляючи вимоги про визнання договору дарування недійсним, зазначив як підставу статтю 234 ЦК України, вважаючи договір фіктивним.
Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач та його представник не довели суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент його вчинення. При цьому правильно зазначив, якщо на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Відповідно до правил статті 722 ЦК України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Але у разі ж, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 одразу після укладення договору дарування звернувся до СМБРТІ про реєстрацію права власності на нерухоме майно, а також є відомості СМБРТІ про реєстрацію за ОСОБА_7 права власності на 89/1000 часток нежитлових приміщень, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 від 23.03.2005 року (а.с. 137).
Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що, укладаючи 23.03.2005 року договір дарування спірних нежитлових приміщень, ОСОБА_6 мав всі підстави розпорядитися на свій розсуд належним йому майном, оскільки арешт на спірне нерухоме майно не був накладений, на той час позивач з вимогою про повернення суми боргу за договором позики не звертався, а рішення про стягнення з ОСОБА_6 суми боргу було ухвалено 02 листопада 2007 року (а.с. 10-11).
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним з підстав зазначених позивачем та про відмову у задоволенні позову.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що відмовляючи у задоволенні позову за необгрунтованістю позовних вимог та їх недоведеністю, суд першої інстанції помилково посилався на додаткову підставу для відмови у задоволенні позову - сплив позовної давності для звернення до суду з позовом, оскільки строки позовної давності стосуються лише порушеного права.
Крім того, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним, а не про розірвання договору дарування, тому помилково зазначив, що до таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
Відповідно до правил статті 257 ЦК України до вимог про визнання договору недійсним застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини рішення висновки щодо застосування матеріального закону про позовну давність до вимог про розірвання договору дарування в один рік та наслідки спливу позовної давності як одну із підстав для відмови у задоволенні позову.
За таких обставин рішення суду на підставі ч. 3 ст.309 ЦПК України підлягає зміні.
Відповідно до вимог статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Всупереч вимогам статті 60 ЦПК України ОСОБА_5 та його представник не надали доказів, які б могли спростувати висновки суду.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 фактично не укладався договір дарування, оскільки не було виконано основну умову договору дарування – передачу спірного майна обдарованому, колегія суддів вважає необґрунтованим і таким, що спростовується матеріалами справи.
З матеріалів справи вбачається, що обдарований ОСОБА_7 після укладання договору дарування одразу ж в СМБРТІ здійснив реєстрацію за ним права власності на спірні нежитлові приміщення та у подальшому також здійснив інші дії щодо користування та володіння зазначеним майном, зокрема, звертався до суду з позовом про виділ в натурі належної йому частки спірних нежитлових приміщень з загальної часткової власності (а.с. 88, 112).
Сама по собі наявність реклами на фасаді будинку по АДРЕСА_1 і сайту ОСОБА_6 в Інтернеті, на якому розміщена інформація про спортивний клуб «SHARLIEV POWER CYM» не може свідчити про те, що не відбулася передача спірного майна і, що учасники правочину не мали наміру створити юридичні наслідки.
Приймаючи до уваги зазначені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду, що на виконання договору дарування було передано майно і воно було прийнято обдарованим, тому такий правочин не може бути визнаний як фіктивний.
Довід скарги про те, що ОСОБА_6 договір дарування укладений лише з однією метою – приховати майно від звернення на нього стягнення за договором займу та без наміру створити юридичні наслідки, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки позивач та його представник не довели суду відсутність у ОСОБА_6 і ОСОБА_7 наміру створити правові наслідки правочину.
Сам по собі факт направлення 10 березня 2005 року ОСОБА_6 листа з вимогою про повернення боргу не може бути безспірним доказом того, що останній був вимушений укласти договір дарування з метою ухилення від цивільно-правової відповідальності за договором займу. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази отримання ОСОБА_6 зазначеного листа позивача від 10.03.2005 року та від 01.04.2005 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд неповно з’ясував обставини справи та не дав належної оцінки доказам позивача, а тому необґрунтовано відмовив у задоволенні позову, є безпідставними.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи та дав належну оцінку всім доказам, наданим сторонами згідно зі ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України, а в рішенні навів переконливі доводи на обґрунтування своїх висновків.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 307, 308, 309, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 за довіреністю – ОСОБА_9 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2009 року змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення твердження щодо застосування матеріального закону про позовну давність до вимог про розірвання договору дарування в один рік та наслідки спливу позовної давності як одну із підстав для відмови у задоволенні позову.
В решті це ж рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.
Рішення може бути оскаржено протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Судді: Горбань В.В. Курська А.Г. Любобратцева Н.І.