ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2136/19 Справа № 206/977/18 Суддя у 1-й інстанції - Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

Категорія 39

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2019 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Деркач Н.М., Каратаєвої Л.О.

за участю секретаря - Гречишникової О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Восьма дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2018 року, -

В С Т А Н О В И В:

20 лютого 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_3, посвідченого Восьмою дніпровською державною нотаріальною конторою 05 квітня 2013 року. В обгрунтування позову посилався на те, що відповідач по справі ОСОБА_2 є його рідним братом. Зазначає, що з 2010 року він, позивач, постійно проживав в АДРЕСА_1, коли повернувся з Росії та отримав посвідку на проживання в Україні. В цій квартирі проживала його мати - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач вимушений був повернутися на постійне проживання в Україну у зв'язку з тим, що після смерті батька мати залишилася сама, за станом здоров'я потребувала стороннього догляду та нагляду. З 2010 року він постійно опікувався матір'ю, яка страждала на такі хвороби як: ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, персистируюча екстрасистологія, гіпертонічна хвороба ІІ стадії, 3 стадії, хронічний холецистит, психоорганічний синдром з вираженими мнестичними розладами з тривожними нашаруваннями. Ознаки у психічному стані його матері почали проявлятися з 2011 року. Так, у матері почала погіршуватися пам'ять, їй було важко зрозуміти, про що йде мова. У неї знизився інтелект, вона забувала з ким недавно спілкувалася, могла не впізнавати людей, навіть добре знайомих. З часом всі симптоми тільки поглиблювалися. Мати постійно чогось боялася, в неї був порушений сон. Доглядати за матір'ю позивачу допомагала його дружина, яка мешкала окремо. В травні 2015 року, коли позивачу стало важко одному доглядати матір, дружина запропонувала забрати матір до неї додому, де 20 серпня 2017 року мати померла. Після смерті матері позивач звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини і нотаріус йому повідомив про те, що 05 квітня 2013 року його мати склала заповіт, яким все своє майно заповіла відповідачу. Вважає, що заповіт повинен бути визнаний недійсним у зв'язку з тим, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі, оскільки на момент складання заповіту мати за своїм психічним станом не могла розуміти свої дії та керувати ними і таким її станом скористався відповідач (а.с. 2-4).

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Восьма дніпровська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним - відмовлено.

Також вирішено питання про розподіл судових витрат (а.с. 216-220).

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог (а.с. 231-232).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, виходячи з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 (а.с. 5).

05 квітня 2013 року державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С. був посвідчений заповіт, яким ОСОБА_3 заповіла належну їй квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 свому іншому сину ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 61).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 померла (а.с. 6).

Як вбачається з матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3, спадкоємцями, які звернулись з заявами про прийняття спадщини є позивач та відповідач (а.с. 117-118).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд 1 інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позову у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем не надано належних та достовірних доказів того, що ОСОБА_3 на момент укладення заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, що дало б змогу дійти висновку про те, що її волевиявлення не було вільним та не відповідало її волі.

З такими висновками суду погоджується й колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають встановленим обставинам по справі та зроблені з дотриманням норм процесуального права з застосуванням відповідних норм матеріального права.

Так, згідно ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

У ст. 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з ч. 1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Крім цього, ч. 1 ст. 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Як роз'яснив у п. 16 своєї постанови Пленум Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд, відповідно до статті 145 ЦПК України (в редакції 2004 року, аналогічна діюча норма передбачена ст. 105 ЦПК України), зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України (в редакції 2004 року, аналогічна діюча норма передбачена ст. 263 ЦПК України).

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд, відповідно до статті 145 ЦПК України (в редакції 2004 року, аналогічна діюча норма передбачена ст.105 ЦПК України) за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо судом буде встановлено, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним заповіту, позивач посилався на те, що ознаки у психічному стані його матері почали проявлятися з 2011 року. Так, у матері почала погіршуватися пам'ять, їй було важко зрозуміти, про що йде мова. У неї знизився інтелект, часто відмічалися перепади настрою, неадекватні реакції на зауваження чи прохання. Мати часто не орієнтувалася в місці та просторі, забувала з ким недавно спілкувалася, могла не впізнавати людей, навіть добре знайомих. З часом всі симптоми тільки поглиблювалися. Мати постійно чогось боялася, в неї був порушений сон.

Як вбачається з висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 17 від 16.08.2018 року, проведеної на підставі ухвали суду від 16 травня 2018 року, комісія дійшла висновку, що у зв'язку з відсутністю в медичній документації будь-яких відомостей про психічний стан ОСОБА_3 на момент складання та підписання нею заповіту 05 квітня 2013 року та через суперечливість свідчень свідків про її психічний стан на той період часу, вирішити експертні питання неможливо (а.с. 181-183).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 за життя на обліку у лікаря-психіатра не перебувала, недієздатною не визнавалася, специфічного (психіатричного) лікування не отримувала.

Відповідно до ч.ч. 1,5,6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд виходив з того, що позивач, у відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України, не надав жодних доказів на підтвердження того, що покійна ОСОБА_3 на момент укладення правочину - заповіту від 05 квітня 2013 року, була неспроможна розуміти значення своїх дій та керувати ними, внаслідок чого її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.

Згідно з постановою Верховного Суду України від 29.02.2012 року у справі №6-9цс12 висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

В судовому засіданні були допитані свідки, однак, суд визнав надані ними покази нечіткими та суперечливими.

Так одні свідки зазначали, що за станом здоров'я ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій, а інші, що ОСОБА_3 була при пам'яті та розуміла значення своїх дій, однак ніхто з цих свідків не був присутнім під час складання заповіту та ніхто не зміг описати стан її здоров'я на час його складання.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що покази свідків, в розумінні ст. 80 ЦПК України, не є достатніми доказами, які у своїй сукупності давали б змогу дійти висновку, що ОСОБА_3 на момент укладення заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, що дало б змогу дійти висновку про те, що її волевиявлення не було вільним та не відповідало її волі.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованими висновками суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.

В апеляційній скарзі апелянтом не наведено жодного порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповне їх з'ясування та інше.

Відповідно до ст. 367 ЦПК апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Колегія суддів критично ставиться до наданих апелянтом доказів до апеляційної скарги: медичного висновку від 01.06.2009 року та відповіді на запит, наданого КЗ "Дніпропетровський центр первинної медико-санітарної експертизи №10" від 31.10.2018 року, оскільки в цих документах перелічені ті ж захворювання ОСОБА_3, що і вже в наявних в матеріалах справи медичних документах, яким судом надана належна оцінка. Жодних відомостей про психічний стан ОСОБА_3, який би перешкоджав їй на момент складання заповіту усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, вказані докази не містять.

Отже, позивач не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, оскільки згідно із ч. 1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч., ч. 1, 5, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином, порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення, не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст.ст. 263, 264 ЦПК України і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: