ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 "08" червня 2006 р.  16-50              Справа № АС-13/156-06

вх. № 4435/1-13

Суддя господарського суду Харківської області Водолажська Н.С.

за участю секретаря судового засідання Зіміна К.В.

представників сторін : позивача - Сідоренко І. П., дов. № 4125/10-025 від 04.11.05 р., відповідача - Ященко В. В., дов. № 112 від 04.05.06 р

Прокурор - Серопян Р. С., посв. № 165

по справі за позовом  прокурора Орджонікідзевського р-ну м. Харкова в інтересах держави в особі ДПІ у Орджонікідзевському районі м. Харкова  

до  В/Ч А-2112 м. Х-в  

про стягнення 28954,00 грн.  

ВСТАНОВИВ:

Позивач, прокурор Орджонікідзевського району м. Харкова в інтересах держави в особі ДПІ Орджонікідзевського району м. Харкова, просить стягнути з Військової частини А-2112 податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів в сумі 28954,0 грн. (за рахунок чого повинно проводитися стягнення в позові не вказано), посилаючись на положення законів України „Про прокуратуру”, „Про державну податкову службу в Україні”. В поясненнях від 30.05.06 р. позивач також посилається на приписи законі України „Про державний бюджет України на 2005 рік”, „Про державний бюджет України на 2006 рік” та „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”.

Відповідач позовні вимоги не визнає, посилаючись на те, що в позові прокурором не обґрунтовано в чому полягає порушення інтересів держави чи існує така загроза та в чому є необхідність їх захисту. Крім того, відповідач посилається на наказ Генеральної Прокуратури № 6ГН від 19.09.05 р. „Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень”, положення Закону України „Про Збройні Сили України”, Бюджетного Кодексу України, на п. 2 та п. 3 ст. 99 КАС України, ЦК України (в редакції 1963 р. та 2003 р.), закони України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, „Про систему оподаткування”, „Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів”, „Про правовий режим майна у Збройних Силах України”, „Про власність”, Методичний посібник з питань податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, які справляються в структурах збройних Сил України, узгоджений листом ДПА України № 10-1016/920 від 25.07.01 р.

Справа розглядається в порядку КАС України.

Надані документи свідчать, що відповідач включений до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України як державна установа, органом управління якої є МО України, що підтверджено довідкою № 1116. З 19.11.92 р. відповідач взятий на облік як платник податків в ДПІ Орджонікідзевського району м. Харкова і є неприбутковою організацією.

Як наполягає позивач, Військова частина є платником податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів, відповідним чином звітує про нарахування даного податку. Згідно з направленими до ДПІ розрахунків податку з власників транспортних засобів загальна сума нарахованого податку за період 2001-2005 р.р. складає 38949,5 грн. У зв’язку з не проведенням перерахування самостійно визначених сум податку ці суми набули статусу податкового боргу. Позивач в позові вказує на те, що ним були сформовані та направлені відповідачу перша № 1/10/24-318/08181395/11332/1591 від 16.10.01 р. та другу № 2/141/24-318/08181395/13864/2500 від 26.11.01 р. податкові вимоги, в яких сума боргу станом на вказані дати визначена в розмірі 1963,0 грн. Крім того, позивачем відповідачу направлялися листи з проханням надати затверджений у встановленому порядку перелік майна, за рахунок реалізації якого має бути погашений податковий борг, але Військовою частиною не проводилася робота відповідно Положенню „Про порядок віднесення майна до такого, що включається до складу цілісних майнових комплексів державних підприємств, які не підлягають приватизації, в т.ч. казенних підприємств”, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 787 від 05.05.01 р.

Суд вважає необхідним відмітити, що до позову не був наданий розрахунок заявленої до стягнення суми і не вказано яким чином позивачем сума до стягнення визначена в розмірі 28954,0 грн. (в тексті позову сума узгоджених зобов’язань вказані в розмірі 38949,0 грн.). В пояснення від 30.05.06 р. позивач надав розрахунок суми позову, з якого вбачається, що податковий борг виник за 4 квартал 2001 р. в сумі 1963,0 грн. (розрахунок податку № 20 від 20.02.01 р.), за 2002 р. в сумі 6031,0 грн. (розрахунок податку № 780 від 22.02.02 р.), за 2003 р. в сумі 1628,0 грн. (розрахунок № 119 від 27.02.03 р.) і за цей же період в сумі 5605,0 грн. (розрахунок № 119А від 28.02.03 р.), за 2004 р. в сумі 7233,0 грн. (розрахунок № 143 від 01.03.04 р.) та за 2005 р. в сумі 6494,0 грн. (розрахунок № 153А від 26.05.05 р.), що і складає заявлену в позові суми боргу.

У відзиві на позов та поясненнях представника в судовому засіданні відповідач наполягає на тому, що за Військовою частиною транспортні засоби не значаться, що підтверджується довідкою від 05.06.06 р. Управління ДАІ УМВС України в Харківській області, кошторисами, затвердженими Начальником фінансово-економічного управління північного оперативного командування, не передбачалися витрати на оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів. Крім того, відповідач стверджує про те, що він не є власником транспортних засобів, які ним були включені в розрахунки податку з власників транспортних засобів за вказані в позові звітні періоди, оскільки є державною власністю і підлягають відомчій реєстрації. Відповідач до матеріалів справи надав копію листа від 28.04.06 р., направленого на адресу позивача, яким, з посиланням на положення ст. 14 Закону України „Про Збройні Сили України”, він відкликав раніш подані розрахунки суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів за 2001-2005 р.р. як безпідставні та такі, що складені і подані в порушення Закону.

Позивачем суду не надано доказів того, що вищевказаний лист та відкликання розрахунків податку були керівником ДПІ розглянуті та на них була надана відповідь. Проте суд вважає необхідним відмітити, що приписи чинного законодавства з питань оподаткування, зокрема Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, не передбачають відкликання направлених до органу ДПС декларацій та/або розрахунків. Платники податків мають право в разі виявлення помилки або з інших підстав, встановлених вказаним Законом, подати до органу ДПС уточнюючі декларації (розрахунки). Але відповідач не скористався таким правом. Тому твердження представника в судовому засіданні про відкликання розрахунків є помилковим.    

Також слід відмітити, що предметом даного спору є стягнення з відповідача податку з власників транспортних заходів та інших самохідних машин та механізмів в сумі 28954,0 грн. Право на звернення з такими вимогами позивач (прокурор в інтересах позивача) обґрунтовує приписами п. 11 ст. 11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні”. Дана норма визначає, що органи ДПС мають право застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми недоїмки, пені у випадках, порядку та розмірах, встановлених законами України. В той же час саме Законом України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” встановлений порядок стягнення податкового боргу з платника податків. Так в п. 3.1.1 ст. 3 Закону передбачено, що активи платника податків можуть бути примусово стягнені  в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням  суду.

Тобто Законом передбачено стягнення податкового боргу саме за рахунок активів платника. Ні в позові, ні в подальших поясненнях представників позивача та прокурора не вказується за рахунок чого передбачається стягнення. Крім того, в позові та поясненнях в судовому засіданні позивач та прокурор розділяють поняття „активи” та „майно” і не беруть до уваги положення п. 1.7 ст. 1 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, в якому вказано, що активами платника податків є кошти, матеріальні та нематеріальні цінності, що належать юридичній або фізичній особі за правом власності або повного господарського відання.

Суд вважає необхідним відмітити, що ст. 1 Закону України „Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів” встановлено, що платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи та організації, які є юридичними особами, іноземні юридичні особи (далі - юридичні особи), а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (далі - фізичні особи), які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні транспортні засоби, які відповідно до ст. 2 цього Закону є об'єктами оподаткування. Також в ст. 14 Закону України „Про Збройні Сили України” визначено, що земля, води та інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, навчальними закладами, установами та організаціями Збройних сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від усіх видів податків. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням.

Як випливає з наданих сторонами документів, відповідач повністю фінансується з державного бюджету, за своїм правовим статусом є державною установою, майно, в т.ч. автотранспорт, належить йому на праві оперативного управління (ч. 1 ст. 34 та ч. 1 ст. 39 Закону України „Про власність”). Оскільки військовий частина не є власником транспортних засобів, він не підпадає під визначення платника податку, яке містить ст. 1 Закону України „Про податок з власників транспортних засобів”. Як стверджує представник відповідача і це не спростовано позивачем та прокурором, реєстрація автомашин проводиться згідно з „Правилами реєстрації транспортних засобів у Збройних силах України”. Кожна машина, яка знаходиться у військовій частині має присвоєний їй номерний знак. На кожну машину є паспорт (формуляр) - основний документ, що засвідчує технічну характеристику машини, належність її даній військовій частини, відображає технічний стан машини і містить в собі відомості з її експлуатації та ремонту. Військова автомобільна служба (ВАІ) Міністерства оборони України здійснювала контроль за технічним станом та порядком використання машин у військовій частині. На легковий, вантажний і спеціальний автомобілі Військовою автомобільною інспекцією видавався талон на право його експлуатації військовою частиною на поточний рік.

В п. 7.3.1 ст. 7 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” містить перелік активів, що не можуть бути використані як джерела погашення податкового боргу платника податків за його самостійним рішенням або за рішенням органу стягнення, зокрема, п. „є” передбачає заборону використання активів, чий вільний обіг заборонено або обмежено згідно з законодавством.

Оскільки відповідно до За кону України „Про Збройні сили України” майно закріплене за військовими частинами Збройних сил України є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління ..., відчуження, використання засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюються за дозволом Міністерства оборони України.

Позивач безпідставно не бере до уваги положення вищевказаного Закону, тоді як ним визначені функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними. Цим Законом передбачено, що фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування витрат Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, визначених частиною третьою ст. 1 цього Закону, здійснюється Кабінетом Міністрів України за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законом порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень). Контроль за виконанням Державного бюджету України в частині, що стосується витрат на забезпечення функціонування Збройних Сил України, здійснюється згідно із законом.

Законом України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України”, який визначає правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном, встановлено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали,   продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке,  медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через  уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Кошти, одержані від реалізації військового майна, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

З аналізу наведених та інших норм випливає, що військові частини Збройних Сил України мають особливий правовий статус, їх реєстрація здійснюється в іншому, ніж передбачено для господарюючих суб’єктів, порядку. Законом встановлений особливий статус майна військових частин, який не співпадає з загальноприйнятим.

Позивач не надав доказів того, що він звертався до Міністерства оборони України з вимогою про відчуження майна для погашення податкового боргу, а у військової частини відсутнє право самостійно визнавати перелік такого майна.

Крім того, слід зауважити, що відповідач є неприбутковою установою, тобто утримується за рахунок коштів відповідного (державного) бюджету. Всі витрати такої установи узгоджуються з органом, який уповноважений здійснювати фінансування такої установи, для чого складається кошторис, в який вносяться всі статті витрат. Оскільки кошторисами, які надані відповідачем, не передбачена стаття витрат на сплату податку з власників транспортних засобів, у відповідача відсутнє право самотужки скеровувати кошти на оплату відповідних витрат, не передбачених кошторисом.

Суд вважає необхідним відмітити, що позивачем розрахунок заявлених до стягнення сум боргу зроблений без врахування приписів п. 15.1.2 ст. 15 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, який визначає, що провадження у справі про стягнення податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного у п. 15.1.1 цього пункту, у разі коли: а) податкову декларацію за період, коли виникло податкове зобов’язання, не було подано; б) судом встановлено скоєння злочину посадовими особами платника податків або фізичною особою - платником податків щодо умисного ухилення від сплати зазначеного податкового зобов’язання.

Представником позивача не спростовано, що відповідач належним чином подавав до органу ДПС розрахунки податку, а відносно посадових осіб в/ч не порушувалися карні справи. За таких обставин позивач повинен був при розрахунку заявленої до стягнення суми керуватися положеннями п. 15.1.1 ст. 15 Закону, який визначає строк давності в межах 1095 днів, а тому у нього не було законного права взагалі робити розрахунок по 13.04.03 р.

Зважаючи на вище встановлені обставини позов задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями   4, 8, 9, 71, 86, 160- 163  Кодексу адміністративного судочинства України , суд

ПОСТАНОВИВ:

В позові відмовити.

На постанову через суд першої інстанції може бути подана заява про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня складання постанови у повному обсязі.

Апеляційна скарга може бути подана через суд першої інстанції протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Копія апеляційної скарги одночасно направляється до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви
про апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подається у строк,
встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Постанова набирає законної сили після закінчення строків для подачі
заяви про апеляційне оскарження.

Повний текст постанови виготовлений 13.06.06 р.

Суддя                                                                                            Водолажська Н.С.