УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №289/1555/18 Головуючий у 1-й інст. Янчук В. В.

Категорія 6 Доповідач Григорусь Н. Й.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2019 року

Житомирський апеляційний суд в складі:

головуючого судді Григорусь Н.Й.

суддів Борисюка Р.М., Галацевич О.М.,

розглянувши у порядку спрощеного провадження у місті Житомирі цивільну справу № 289/1555/18 за позовом ОСОБА_1 до Радомишльської міської об`єднаної ради про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку за набувальною давністю,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2019 року, ухвалене суддею Янчук В.В. у місті Коростишеві,

встановив:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Радомишльської міської об`єднаної ради про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку за набувальною давністю.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що будинок АДРЕСА_1 в рівних частках належить йому та ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті, позивач відкрито користувався часткою покійної, тому за відсутності спадкоємців після її смерті, вважає, що може претендувати на вказану частину нерухомого майна за набувальною давністю.

Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Зазначає, що суд не врахував подані на підтвердження позовних вимог докази та не надав їм правову оцінку.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Розгляд справи відбувся без повідомлення учасників справи відповідно до ст.369 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд доходить наступного висновку.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № 262 від 11 квітня 1995 року, житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві спільної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у рівних частках. Вказаний житловий будинок був наданий ОСОБА_3 на підставі акту передачі в особисту власність від 11 квітня 1995 року.

Згідно свідоцтва про смерть НОМЕР_2 від 02 січня 2002 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Згідно витягу із Спадкового реєстру №51879043 від 11 травня 2018 року, після смерті останньої спадкова справа не відкривалась.

Згідно довідки КП «Житомирське обласне міжміське обласне бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради №821 від 06 листопада 2018 року, право власності на нерухоме майно, а саме житловий будинок, загальною площею 81,9 кв.м, зареєстровано за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Відповідно до акту, складеного депутатом Радомишльської міської ради ОСОБА_4. від 04 березня 2019 року, у приватному житловому будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 проживає з 1992 року та після смерті ОСОБА_2 продовжує у ньому жити, одноособово використовує усі кімнати і господарські приміщення, які з житловим будинком складають єдине ціле, обробляє прилеглу земельну ділянку.

Згідно висновку про оцінку майна № ESK-11072018-265 від 11 липня 2018 року, загальна вартість житлового будинку АДРЕСА_1 становить 22020 грн, вартість часток кожного із співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_3 складає по 11 010,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач був обізнаний відносно того, що власником 1/2 частини житлового будинку, яка є предметом спору та на яку він просить визнати право власності за набувальною давністю, була ОСОБА_3 , а тому не можна вважати володіння позивачем частиною будинку, яка залишилась після смерті ОСОБА_3 , добросовісним. Смерть ОСОБА_3 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останньої, не дають позивачу підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним.

Колегія погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Зазначена норма права визначає ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю, оскільки володіння має бути добросовісним, тобто особа не знала і не могла знати про те, що вона володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Позов про право власності за давністю володіння не може пред`являти законний володілець або особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є її власником. Тобто виключено набуття права власності на майно, яке знаходиться у володінні власника і ніколи не вибувало з його володіння.

У п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року роз`яснено, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Крім того, за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

З матеріалів справи вбачається, що звернувшись до суду зі вказаними позовними вимогами, позивач просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на спірну частину домоволодіння, яким він володіє за волею власника і завжди знав, хто був власником домоволодіння, що виключає добросовісність володіння як підставу для набуття права власності на майно за набувальною давністю, доводи апеляційної скарги про добросовісність набувача є безпідставними.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну частину будинку за набувальною давністю немає, оскільки останній є співвласником домоволодіння, частки якого не виокремлені, користується усім майном, що становить одне ціле, проте тривалий час проживання, відкритість володіння спірної частини будинку не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав передбачених статтею 344 ЦК України. Окрім того, позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження здійснення ним догляду та утримання, оплати будь-яких послуг саме спірної частини домоволодіння.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності ст. 89 ЦПК України.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, районний суд правильно встановив, що позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач добросовісно та відкрито володіє спірним житловим приміщення є аналогічними доводам позовної заяви, які були предметом дослідження у суді першої інстанції та їм надана належна оцінка. Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та ґрунтуються на переоцінці доказів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, оскільки доводи апеляційної скарги не є суттєвими, носять суб`єктивний характер, зводяться до невірного трактування норм матеріального права і правильності висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Судді

Повний текст складено 04.06.2019