ОКРЕМА ДУМКА

Судді Ситнік О. М.

13 березня 2019 року

м. Київ

У справі № 331/6927/16-ц (провадження № 14-651цс18)

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Запорізького обласного військового комісаріату (далі - Запорізький ОВК), Міністерство оборони України (далі - МОУ) про усунення від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця, зобов`язання вчинити дії

за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3

на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року в складі судді Жукової О. Є. та ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року в складі колегії суддів Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кримської О. М.

За наслідками розгляду 13 березня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи, касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017рокув частині вимоги усунути ОСОБА_2 від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної із загибеллю військовослужбовця ОСОБА_4 , змінено у мотивувальній частині. В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року та вказану ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року залишено без змін. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року щодо закриття провадження у справі за вимогою зобов`язати Запорізький ОВК і МОУ усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені для члена сім`ї загиблого військовослужбовця статтею 15 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII), змінено у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року щодо закриття провадження у справі за вимогою зобов`язати Запорізький ОВК і МОУ усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені для члена сім`ї загиблого військовослужбовця статтею 15 Закону № 3551-XII, змінено у резолютивній частині, виключивши з неї абзац другий з роз`ясненням позивачеві права на звернення з цією вимогою у порядку адміністративного судочинства. В іншій частині ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року щодо закриття провадження у справі за вимогою зобов`язати Запорізький ОВК і МОУ усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені для члена сім`ї загиблого військовослужбовця статтею 15 Закону № 3551-XII залишено без змін.

Із такими висновками Великої Палати Верховного Суду в повному обсязі не можу погодитися та з огляду на статтю 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку, керуючись наступним.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивачка просила: усунути ОСОБА_2 від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної із загибеллю військовослужбовця ОСОБА_4 ; зобов`язати Запорізький ОВК, МОУ усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені статусом члена сім`ї загиблого. Свої вимоги мотивувала тим, що її син ОСОБА_4 загинув під час виконання бойового завдання під участі в Антитерористичній операції на території Донецької області. 03 жовтня 2014 року вона отримала частину одноразової грошової допомоги, встановленої Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок № 975). Крім того, вказувала, що частина вказаної одноразової грошової допомоги належить до виплати її колишньому чоловіку та батьку загиблого солдата - ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що ОСОБА_2 пішов із сім`ї в 1989 році, ухилявся від обов`язку щодо утримання та виховання сина, вважає, що його згідно з положеннями статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) необхідно усунути від права на отримання державної грошової допомоги, у зв`язку із чим позивачка просила позов задовольнити.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб`єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.

За змістом пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

За змістом статті 165 цього Кодексу право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Частиною першою статті 166 СК України визначено, що особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім`ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов`язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Таким чином ОСОБА_1 , будучи особою, яка на підставі вищевказаних положень законодавства, має право на отримання гарантованої державою виплати, просить зобов`язати відповідачів Запорізький ОВК і МОУ усунути від права на її отримання відповідача ОСОБА_2 - як іншу особу, яка згідно із Законом № 3551-XII та Порядком № 975 має право на отримання одноразової грошової допомоги в рівних з позивачкою частках.

Вважаю, що вказаний спір виник між двома фізичними особами щодо порушення права позивачки (матері загиблого військовослужбовця) на одноразову грошову допомогу, саме з боку ОСОБА_2 , який отримав вказану виплату як батько загиблого військовослужбовця, однак на думку ОСОБА_1 не має права на її отримання у зв`язку із ухиленням від виконанням ним своїх батьківських обов`язків.

Тобто спір направлений на перевірку наявності підстав для позбавлення останнього суб`єктивних особистих майнових прав, пов`язаних з батьківством.

Що стосується вимог, заявлених ОСОБА_1 до Запорізького ОВК, МОУ то, як встановлено судами, останнім вже здійснено виплату одноразової допомоги і такі дії позивачкою не оскаржуються. Тому питання про зобов`язання Запорізького ОВК, МОУ усунути від права на пільги (позбавити пільг) ОСОБА_2 також має вирішуватися у порядку цивільного судочинства, оскільки є похідними від спору про визнання наявності чи втрати ОСОБА_2 майнових прав, за наслідками підтвердження чи спростування факту виконання ним своїх обов`язків щодо дитини та усунення у зв`язку з цим від спадщини.

Отже, зі змісту позовної заяви вбачається, що спір стосується припинення певного виду майнових прав одного з батьків після смерті дитини. Такі висновки не визначаються як владними повноваженнями органів виконавчої влади, так і не залежать від їх рішень, дій чи бездіяльності, а можуть бути засновані чи скасовані лише з підстав, визначених нормативно-правовими актами у галузі сімейного та цивільного права. Тобто між учасниками справи - фізичними особами існує спір про право цивільне, що свідчить про приватноправовий характер відносин і спростовує висновки судів попередніх інстанцій про належність спору в цій частині до юрисдикції адміністративного суду.

Вважаю, що суди попередніх інстанцій неправильно зазначили, що вимога про зобов`язання Запорізького ОВК, МОУ усунути ОСОБА_2 від прав на пільги, встановлені для осіб, яким надано статус члена сім`ї загиблого військовослужбовця виник між позивачкою та суб`єктами владних повноважень з приводу оскарження їх дій, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги)- про безпосередню втрату відповідачем ОСОБА_2 . права на отримання грошової допомоги внаслідок неналежного виконання своїх батьківських обов`язків як санкції, визначеної саме нормами СК України, в зв`язку із чим помилково закрили провадження у справі в цій частині, вказавши, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При цьому, Велика Палата Верхового Суду, скасовуючи в цій частині судові рішення, зазначила, що позовна вимога зобов`язати Запорізький ОВК і МО України усунути ОСОБА_2 від прав на передбачені статтею 15 Закону № 3551-XII пільги для члена сім`ї загиблого військовослужбовця не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства. А тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами адміністративного судочинства є помилковими.

Звертаючись до суду, позивачка вважала можливим такий спосіб захисту в суді порушених майнових прав, пов`язаних із батьківствомщодо одноосібного отримання грошової допомоги.

Однією із найважливіших конституційних гарантій забезпечення та захисту прав та свобод особи є закріплення права на судовий захист.

Стаття 55 Конституції України гарантує кожній особі право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України слід розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього рішення Конституційного Суду України).

Із статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

У справі «Golder проти Сполученого Королівства» (№ 4451/70, рішення від 21 лютого 1975 року) ЄСПЛ вперше дійшов висновку, що сама конструкція статті 6 Конвенції була б безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні за наслідками розгляду цієї справи ЄСПЛ закріпив правило, що частина перша статті 6 Конвенції містить у собі невід`ємне право особи на доступ до суду.

Хоча право доступу до суду є одним з аспектів права на суд, в справі «Нornsby проти Греції» (№ 18357/91, рішення від 19 березня 1997 року) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до прецедентної практики параграф 1 статті 6 захищає право кожного звернутись зі скаргою відносно цивільних прав та обов`язків до суду чи трибуналу; таким чином реалізується право на суд, в якому право на доступ, яке є правом ініціювати процес перед судом в цивільній сфері, становить один з аспектів.

Отже, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У справі «Ashingdane проти Сполученого Королівства» (№ 8225/78, рішення від 28 травня 1985 року) ЄСПЛ зазначив, що якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд повинен з`ясувати, чи не порушує встановлене обмеження саму суть цього права, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою.

Право доступу до суду має не тільки існувати, але й бути практичним та ефективним. Просте існування права доступу в законі не є достатнім. Наприклад, воно може бути порушене такими чинниками: існуванням процесуальних перепон, які заважають або зменшують можливості звернення до суду (занадто суворе тлумачення національними судами процесуальної норми (надмірний формалізм), що може позбавити заявників права доступу до суду (Perez deRada Cavanilles проти Іспанії», № 2809095, рішення від 28 жовтня 1998 року).

За змістом частин першої, третьої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на момент звернення до суду кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексу адміністративного судочинства України (стаття 17 в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи судом першої інстанції) або Господарського процесуального кодексу України (статті 1, 12 в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи судом першої інстанції) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів, та має з`ясувати, чи належить вимога особи, що звернулася до суду за захистом свого порушеного права, до цивільної юрисдикції загальних судів.

Позивач самостійно визначає об`єкт захисту, та вказує які права порушено, а указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Статтею 255 ЦПК України передбачений вичерпний перелік підстав для закриття провадження у справі, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Процесуальна регламентація за вичерпним переліком підстав для закриття провадження у справі є гарантією того, що правильно прийнята до провадження заява буде розглянута по суті.

При цьому згідно із частиною другою статті 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Вважаю, неправильним розуміння частини другої статті 256 ЦПК України, що неможливість зобов`язати Запорізький ОВК і МО України вчинити дії, а саме - усунути ОСОБА_2 від прав на передбачені статтею 15 Закону № 3551-XIIпільги для члена сім`ї загиблого військовослужбовця унеможливлює розгляд такої вимоги за правилами будь-якого судочинства, оскільки якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ або зазначити закон, відповідно до якого спір не підлягав розгляду в судах.

Тобто така підстава для закриття провадження у справі статтею 255 ЦПК України не передбачена, а тому вихід за межі цього переліку розглядається як відмова у правосудді і порушення права на правосуддя, хоча законодавством України кожній особі гарантоване право на судовий захист своїх порушених прав та охоронюваних інтересів.

Вважаю, що закриття провадження у справі із підстав, передбачених частиною першою статті 255 ЦПК України порушує право позивачки на судовий захист, оскільки під час розгляду цієї справи не встановлено, що в особи, яка звернулася до суду за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу, відсутнє право на зобов`язання в судовому порядку Запорізький ОВК і МО України, які призначили та здійснили виплату одноразової грошової допомоги, усунути від права на її отримання відповідача ОСОБА_2 - як іншу особу, яка в рівних з позивачкою частках має право на її отримання і не наведено обставин, що не дозволяють вирішити справу по суті.

Отже, порушено норми процесуального права, зокрема вимоги статей 255, 256 ЦПК України, що тягне невиконання судом одного із основних своїх обов`язків - розгляду справи в межах заявлених вимог та відмова у розгляді справи через відсутність регламентації права на звернення до суду з позовом про зобов`язання вчинити дії державного органу - фактично є відмовою в судовому захисті та порушенням вимог статті 6 Конвенції щодо доступу до правосуддя.

Саме суд при розгляді справи по суті мав встановити, чи порушено права, оскільки відповідно до статті 209 ЦПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

ОСОБА_1 просила зобов`язати Запорізький ОВК, МОУ, які призначили та здійснили виплату ОСОБА_2 одноразової грошової допомоги, усунути останнього від прав на пільги встановлені статусом члена сім`ї загиблого відповідно до статті 15 Закону № 3551-XII.

І така вимога є похідною та наслідком вирішення питання, чи ОСОБА_2 втратив, як батько право на отримання одноразової грошової допомоги встановлене цим Законом у зв`язку із загибеллю сина військовослужбовця ОСОБА_4 , який загинув внаслідок бойових дій в зоні Антитерористичної операції.

При цьому, вказана вимога позивачки не порушує приписи процесуального законодавства, оскільки вона вважає, що нормами цивільного (сімейного) законодавства прямо визначені умови та обставини за яких батько (мати) втрачають всі права, засновані на спорідненості з дітьми та відсутні класифікація чи перелік правових наслідків втрати батьками цих прав, не встановлено прямої заборони чи неможливості особи оспорювати належність права на отримання різного роду державної допомоги, чи його позбавлення, в тому числі й шляхом зобов`язання уповноваженого органу, який встановив таку виплату усунути від права на її отримання.

Крім того, такі вимоги позивачки, за її обґрунтуванням, спрямовані на захист належних їй цивільних прав шляхом припинення дії, яка порушує право внаслідок вчинення іншою особою, на її думку, незаконних дій та пов`язані з застосуванням певних примусових заходів, спрямованих на відновлення її порушеного суб`єктивного права у тому стані, в якому воно існувало до його порушення.

Тобто, обраний позивачкою самостійно та на власний розсуд спосіб захисту цілком відповідає положенням статті 16 ЦК України щодо встановлених способів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема: припинення дії, яка порушує право та відновлення становища, яке існувало до порушення (пункти 3,4 частини другої вказаної статті).

Також, вважаю, що суд не може посилатися на неналежність обраного позивачкою способу захисту та можливість оскарження рішень відповідачів щодо наданої пільги відповідачу у порядку, визначеному статтею 22 Закону № 3551-ХІІ, оскільки залишено поза увагою, позивачка звернулася за захистом своїх суб`єктивних прав та позбавлення цих прав ОСОБА_2 , що виникли із сімейних правовідносин, шляхом їх встановлення і визнання права і вказане право позивачки є абсолютним при зверненні до суду, оскільки суд лише у разі, якщо встановить, що інших спосіб захисту є більш ефективним, застосовує такий спосіб, про що зазначає у мотивувальній частині рішення, а не закриває провадження у справі.

Поряд із цим погоджуюся з висновками судів попередніх інстанцій, а також Великої Палати Верховного Суду в частині відсутності правових підстав для вирішення питання щодо наявності підстав для усунення ОСОБА_2 від права на спадкування з огляду на положення статті 1224 ЦК України.

За викладених обставин вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була б ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року про закриття провадження у справі у частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Запорізького ОВК, МО України про зобов`язання від прав на пільги скасувати та справу передати в цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Суддя О. М. Ситнік