Справа №2-100/10

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

15 лютого 2010 року                                                     Кагарлицький районний суд

Київської області в складі:

                                                  головуючого судді         Кириченка В.І.

                                                  при секретарі                  Марчук Н.М.

розглянувши у відкритому  судовому засіданні  в м. Кагарлику справу за  позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 сільської ради Кагарлицького району Київської області, третя особа яка не заявляє  самостійних вимог:  Кагарлицька районна державна нотаріальна контора про тлумачення заповіту ОСОБА_3 від 01.12.2003 року,-

ВСТАНОВИВ:

В позові ОСОБА_4 вказав, що 17.07.2006 року померла ОСОБА_3 яка 01.12.2003 року уклала заповіт, посвідчений та зареєстрований  в реєстрі за № 4  ОСОБА_2 сільської ради Кагарлицького району Київської області, згідно якого вона завістила йому сертифікат на право на земельну часку (пай) серії КВ № 009202, виданий Кагарлицькою РДА 21.07.1997 року. Нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, так як він надав державний акт серії ЯБ № 523899 на підтвердження наявності спадкового майна, що не відповідає вказаному в заповіті майну. Також нотаріус рекомендував звернутися до суду для тлумачення заповіту. Просив суд постановити рішення про тлумачення заповіту ОСОБА_3 від 01.12.2003 року, визначивши спадковим майном земельну ділянку площею 3,68 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території    ОСОБА_2 сільської ради право власності на яку посвідчене   державним актом серії ЯБ № 523899, виданим 09.03.2006 року  Кагарлицькою РДА на підставі розпорядження від 01.12.2005 року. При тлумаченні заповіту просив виходити з положень статей 2 і 12 ЗУ “ Про порядок виділення в натурі ( на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток ( паїв)”.

В судовому засіданні позивач пояснив, що позов підтримує з вказаних вище підстав. Відповідач  ОСОБА_2 сільська рада може бути спадкоємцем якщо інші спадкоємці не приймуть спадщини.

Відповідач  ОСОБА_2 сільська рада надіслала заяву про визнання позову і розгляд справи за відсутності відповідача.

Судом встановлено слідуюче. 17.07.2006 року померла ОСОБА_3 яка 01.12.2003 року уклала заповіт, посвідчений та зареєстрований  в реєстрі за № 4  ОСОБА_2 сільської ради Кагарлицького району Київської області, згідно якого вона завістила позивачу ОСОБА_1 свій сертифікат на право на земельну часку (пай) серії КВ № 009202, виданий Кагарлицькою РДА 21.07.1997 року. Нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, так як він надав державний акт серії ЯБ № 523899, виданим 09.03.2006 року  Кагарлицькою РДА на підставі розпорядження від 01.12.2005 року, на підтвердження наявності спадкового майна, що не відповідає вказаному в заповіті майну. Також нотаріус рекомендував позивачу звернутися до суду для тлумачення заповіту.

Відповідно до ст.1256 ч.2 ЦК України, у разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст.213 ЦК України. Відповідно до ст.60 ЦПК України позивач не надав доказів, що є спір між спадкоємцями. ОСОБА_2 сільська рада  не є спадкоємцем за вказаним заповітом і не є спадкоємцем одної із черг за законом, вказаних в ст.ст. 1261-1265 ЦК України. Згідно повідомлення держнотконтори спадщину прийняв тільки позивач. А тому тлумачення заповіту судом не здійснюється. Також з аналізу положень ст.1256 ч.2 ЦК України та частин 3 і 4 ст. 213 ЦК України слідує, що суд тлумачить заповіт якщо неможливо визначити справжню волю волю заповідача зі змісту всього заповіту. Але зі змісту всього заповіту від 01.12.2003 року однозначно визначається справжня воля ОСОБА_3 стосовно об”єкта спадкування, так як на момент укладення заповіту пункт 17 розділу Х перехідних положень ЗК Украни  визначав, що сертифікат на право на земельну частку, отриманий громадянином, вважається правовстановлюючим документом при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки в натурі і є дійсним до виділення власникам земельних часток  у натурі земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. А право вимоги виділення  земельної частки в натурі і право власності на земельну ділянку є різними об”єктами спадкування.

      Виходячи з аналізу положень норм стст.213, 1256 ЦК, тлумачення заповіту здійснюється з метою встановлення точної волі заповідача і може мати місце, якщо заповіт викликає питання в спадкоємців, має суперечливий характер, у зв’язку з чим необхідно уточнити його зміст.При цьому ч.2 ст.213 ЦК не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення в тексті самого правочину.Таким чином, при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, враховуючи також, що заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов’язків на випадок своєї смерті (ст.1233 ЦК). Вказаний висновок зроблений колегією суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в справі за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Ленінського районного суду м.Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008 р.

              А позивач фактично просить  внести зміни у сам зміст заповіту, а не тлумачити заповіт. А тому тлумачення заповіту судом не здійснюється. При таких обставинах у задоволенні позову слід відмовити повністю.

               Керуючись ст.ст.1256 ч.2, 213 ЦК України, ст.ст. 10, 60, 212, 214 ЦПК України, суд,-

                                              вирішив:

    У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 сільської ради Кагарлицького району Київської області, третя особа яка не заявляє  самостійних вимог:  Кагарлицька районна державна нотаріальна контора про тлумачення заповіту ОСОБА_3 від 01.12.2003 року відмовити повністю.                                                                                

  Заяву про апеляційне оскарження рішення суду  може бути подано протягом 10 днів з дня проголошення рішення суду, а апеляційну скаргу на рішення суду протягом 20 днів після подачі вказаної заяви. Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.223 ЦПК України.

                                Суддя