ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

07 червня 2006 р.

№ 7/43

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

головуючого судді

Кривди Д.С. –(доповідача у справі),

суддів :

Жаботиної Г.В., Уліцького А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні  касаційну скаргу

ТОВ Агрофірма “Терра”

на постанову

Дніпропетровського апеляційного господарського суду від  03.04.2006 року

у справі

№ 7/43 господарського суду Кіровоградської області

за позовом

ТОВ “Олерон”

до	ТОВ Агрофірма “Терра”

про	стягнення 198949,51грн.,

за участю представників сторін від:

позивача:  не з’явились

відповідача:   Кузнецова А.М. –за довіреністю від 15.02.2006р.

                      

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 18.01.2006р. (суддя  Балик В.М.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03.04.2006р. (судді Джигур О.В. – головуючий, Коршун А.О., Виноградник О.М.), позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з ТОВ Агрофірми “Терра” на користь ТОВ “Олерон” пеню в розмірі 6033,41грн., витрати по сплаті державного мита в сумі 102грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 118грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі  ТОВ Агрофірма “Терра”  просить скасувати рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції і прийняти  нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення присутнього в судовому засіданні представника позивача, дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню  підлягає частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція виходить з встановлених у даній справі обставин.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі договору  поставки нафтопродуктів №19/1 від 19.03.2004р. позивач поставив відповідачу нафтопродукти на загальну суму 75752,30грн., що підтверджується  накладними та довіреностями.

За умовами п.2.1 договору покупець сплачує за товар 100% оплати платіжним дорученням по факту отримання  товару згідно виставлених рахунків. На протязі листопада 2004р. –листопада 2005рр. відповідач оплатив 75752,29грн.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що у випадку, коли товар відвантажено, а оплата здійснена  неповністю, покупець зобов’язаний погасити заборгованість протягом 2-х банківських днів. Згідно п.4.3 договору в редакції додаткової угоди №1  при невиконанні  п.4.1 договору покупець оплачує пеню в розмірі 0,07% від суми заборгованості за кожен день прострочки платежу.

Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення пені в розмірі 6033,41грн. суди виходили з того, що  відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено  законом або договором, припиняється через шість  місяців від дня, коли  зобов’язання  мало бути виконано. А тому, на думку судів, нарахування штрафних санкцій припиняється 20.05.2005р. Також місцевим судом, з яким погодився і суд апеляційної інстанції,  не прийнято до уваги факт подання позивачем позову після спливу позовної давності, оскільки перебіг строку позовної давності переривався і починався заново з моменту перерахування коштів відповідачем в рахунок погашення боргу за поставлений позивачем товар.

Однак, зазначені висновки господарських судів не є такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності керуючись законом, як це передбачено ст. 43 ГПК України, з огляду на наступне.

В порушення вимог вищезазначеної норми Господарського процесуального кодексу України господарський суд не встановив обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору.

Так, приписами ч.2 ст. 9 Цивільного кодексу України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким законом є, зокрема, Господарський кодекс України, який набрав чинності  одночасно з Цивільним кодексом України, та норми якого у регулюванні майнових відносин суб’єктів господарювання є спеціальними по відношенню до норм  Цивільного кодексу України. Це стосується і положень про позовну давність.

Частиною першою ст.223 Господарського кодексу України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом. Згідно з ч.6 ст.232 Господарського суду України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено  законом або договором, припиняється через шість  місяців від дня, коли  зобов’язання  мало бути виконано.

Згідно ст.258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала  порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). В межах справи №7/43 заявлені вимоги щодо стягнення пені.

До спірних правовідносин судами попередніх інстанцій застосовано положення ч.1 та 3 ст.264 Цивільного кодексу України, згідно яких перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. При цьому суди дійшли висновку, що строк позовної давності у даному випадку переривався і починався заново в момент перерахування коштів відповідачем в рахунок  погашення боргу за поставлений товар.

Однак, судами попередніх інстанцій не дано оцінки  доводам відповідача про те, що жодних дій, що свідчили б  про визнання обов’язку сплатити саме пеню, як-то направлення відповідних  листів на адресу позивача або перерахування частини пені, відповідач не вчиняв. Відповідач наполягав, що погашення заборгованості з оплати отриманого товару можна кваліфікувати лише як обставину, яка перериває перебіг позовної давності щодо вимог зі сплати вартості товару, однак вона ніяким чином не впливає на перебіг позовної давності щодо вимог зі сплати пені.

Дана обставина залишилася поза увагою як місцевого, так і апеляційного господарських судів, тоді як для вирішення спору має значення встановлення обставин про те, яким чином дії відповідача щодо сплати основної заборгованості за поставлені за договором нафтопродукти впливають на перебіг позовної давності стосовно вимог зі сплати пені, яка є предметом розгляду даної справи.

Крім того, судами не дано правової оцінки заяві позивача від 18.01.2006р. про зменшення позовних вимог. З даної заяви вбачається, що фактично позивач відмовився від частини позовних вимог, що у відповідності до п.4 ч.1 ст.80 ГПК України є підставою для припинення провадження у справі. Однак, місцевий суд дійшов помилкового висновку про відмову в цій частині в задоволенні позовних вимог.

Вищенаведене свідчить про те, що судами зроблено висновки при неповно встановлених обставинах справи.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення місцевого господарського суду та постанова господарського суду  апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. При новому розгляді справи слід врахувати наведене і вирішити спір відповідно до закону.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, п.3 ч.1 ст.1119, 11110, ст.11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,  –

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ТОВ Агрофірми “Терра” задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03.04.2006 року та рішення господарського суду Кіровоградської області від 18.01.2006р. у справі №7/43 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий  суддя                                                                 Д.Кривда

Судді                                                                                     Г.Жаботина   

      

                                                                                                             А.Уліцький