ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/2922/16-ц Номер провадження 22-ц/814/1291/19Головуючий у 1-й інстанції Шевська О.І. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2019 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого - судді - доповідача Дорош А.І.

Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.

при секретарі: Ачкасовій О.Н.

учасники справи:

представник відповідача Житченко Д.Ю,

переглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляцій ними скаргами АТ КБ «ПриватБанк» та Фермерського господарства «Жито-3»

на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 жовтня 2018 року, ухвалене суддею Шевською О.І., повний текст рішення складено - 29 жовтня 2018 року

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до Фермерського господарства "Жито - 3", ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом Фермерського господарства "Жито - 3" до Публічного акціонерного товариства комерційного банка "ПриватБанк" про визнання недійсним договору фінансового лізингу,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся в суд з позовом до Фермерського господарства "Жито - 3" та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу, просив суд стягнути солідарно із відповідачів на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість у розмірі 639 667,89 грн. за договором фінансового лізингу DNHLNI04982 від 17.02.2014 року та судові витрати у сумі 9 595,02 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 17.02.2014 року між ФГ «Жито-3» та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір фінансового лізингу № DNHLNI04982. За умовами п.1.1 договору лізингу визначено, що банк здійснює придбання у власність у ТОВ «Новофарм», а потім передає лізингоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до спеціфікації, наданої в додатку №1 до договору. Предметом лізингу за договором є: Трактор Саsе ІН Magnum 315,б/у, 2012 р.в; серійний номер ZCRD02122. Відповідно до п. 1.2 договору вартість предмету лізингу складає: без ПДВ 1 035 171,08 грн., крім того, ПДВ 207 034,22 грн., а всього з ПДВ 1 242 205,30 грн. 25.02.2014 року лізингодавець належним чином виконав свої зобов`язання за договором № DNHLNI04982, передав лізингоодержувачу у користування техніку. У відповідності до пунктів 2.1., 2.3.2 на лізингоодержувача покладені зобов`язання по сплаті: винагороди за отримане в лізинг майно у розмірі 9 % річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, в дату сплати процентів, якою є 25-е число кожного поточного місяця; винагороди за користування майном у розмірі згідно наведеної формули, згідно графіку внесення лізингових платежів, зазначеному у додатку № 2. ФГ «Жито-3» в обумовлені договором лізингу строк та графіком лізингових платежів належним чином свої зобов`язання щодо сплати лізингових платежів не виконало, внаслідок чого у останнього перед банком виникла заборгованість. У зв`язку із порушенням лізингоодержувачем грошових зобов`язань перед банком за договором лізингу в період часу користування майном станом на 17.02.2015 року у останнього виникла заборгованість у розмірі 639 667, 89 гривень, яка складається з: 593 212,52 грн. - сума переоцінки тіла лізингової угоди; 46455, 37 грн. - сума переоцінки відсотків лізингової угоди. Також у позові зазначено, що зобов`язання ФГ «Жито-3» за договором фінансового лізингу № DNHLNI04982 забезпечені договором поруки № DNHLNI04982/П від 17.02.2014 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та співвідповідачем ОСОБА_1 . Предметом договору поруки є надання поруки поручителем перед банком за виконання ФГ «Жито-3» (Лізингоодержувачем) зобов`язань за договором фінансового лізингу № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року. Відповідно до пункту 2 договору поруки поручитель ОСОБА_1 відповідає перед банком за виконання зобов`язань до договором фінансового лізингу у тому ж розмірі, що і лізингоодержувач, включаючи сплату лізингових платежів у частині, що йде на викуп переданого в лізинг майна, винагороду за отримане в лізинг майно, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Поручитель відповідає перед банком всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності. Пунктом 4 договору поруки передбачено, що у випадку невиконання лізингоодержувачем зобов`язань за договором фінансового лізингу, лізингоодержувач та поручитель відповідають перед банком як солідарні лізингоодержувачі. Як випливає з п. 3., ОСОБА_1 з умовами договору фінансового лізингу ознайомлена. Позивач просив суд стягнути з відповідачів в солідарному порядку заборгованість за договором фінансового лізингу № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року у розмірі 639 667, 89 грн. та понесені судові витрати.

15.11.2016 року ФГ «Жито-3» звернулося із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», в якому просило визнати недійсним пункт 2.4. договору фінансового лізингу № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що платіж, передбачений пунктом 2.4. договору фінансового лізингу, не є лізинговим платежем у розумінні частини 2 ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг»; вказаним платежем встановлюється додаткова винагорода, що суперечить законодавству, і просило п.2.4. договору фінансового лізингу визнанати недійсним.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 жовтня 2018 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до Фермерського господарства «Жито-3» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості договором фінансового лізингу - відмовлено у повному обсязі.

У задоволенні зустрічного позову Фермерського господарства «Жито-3» до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним пункту 2.4. договору фінансового лізингу № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року - відмовлено.

Судові витрати покладено на позивачів.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову мотивоване тим, що відповідно до ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Частиною 2 вказаної статті визначено склад лізингових платежів, зокрема: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу. Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року по справі № 910/19198/17 вказав, що суди мають встановити та зазначити, до якої саме складової лізингових платежів, передбачених пунктами «а», «б», «в» чи «г» ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», відноситься винагорода за користування майном у розмірі, розрахованому згідно з формулою, яка наведена в договорі. Досліджуючи платіж, встановлений п. 2.4. договору з урахуванням ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», судом встановлено, що по своїй суті такий платіж не є платежем, який відшкодовує частину вартості майна, не компенсує відсотки за кредитом, оскільки кредитні кошти не залучались, не є платою за користування майном, оскільки залежить від зміни курсу валюти, не може вважатись іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з договором. Аналіз змісту та порядок нарахування платежу за пунктом 2.4. договору фінансового лізингу дає суду підстави прийти до висновку, що вказаний платіж не є жодним із складових лізингових платежів, а тому не відповідає частині 2 ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», що є підставою для відмови у позові.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що оскільки сторонами договору фінансового лізингу було вільно погоджено умови договору, що відповідає загальним принципам цивільного законодавства, тому відсутні підстави для визнання недійсним пункту 2.4 договору фінансового лізингу № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року.

В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить змінити рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Жито-3» про стягнення заборгованості та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити в повному обсязі, в частині вирішення зустрічного позову - рішення залишити без змін. Підставами зміни судового рішення зазначено порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, судом першої інстанції допущено неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи та має місце невідповідність висновків обставинам справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що 17.02.2014 року між ФГ «Жито-3» та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір фінансового лізингу № DNHLNI04982. АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання за договором та угодою виконав в повному обсязі. У відповідності до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до ч.1 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізин» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Згідно з ч. 2 цієї статті лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, платіж, як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно, компенсацію відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням певного договору. При цьому, стаття 16 вказаного Закону «Про фінансовий лізинг» не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця, які на їх розсуд, мають бути включені до складу лізингових платежів, оскільки безпосередньо пов`язані з виконанням певного договору. Зазначені положення ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» стосовно визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів узгоджуються із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таку ж правову позицію викладено у постанові ВС України від 22 листопада 2010 року справа № 14/80-09-2056. У п.2.4 договору лізингу сторони договору визначили певну формулу, за якою лізингодавець здійснюватиме розрахунок винагороди за користування майном. Ч.4 ст. 632 ЦК України передбачає, що ціна в договорі може встановлюватися, а може визначатися його умовами. Укладаючи договір фінансового лізингу, сторони за власним волевиявленням досягли істотних умов по ньому і власноручно його підписали, чим взяли на себе зобов`язання виконувати його належним чином. Після укладення договору фінансового лізингу ФГ «Жито - 3» певний час виконувало зобов`язання по зазначеному договору, що підтверджується розрахунком заборгованості та відповідною випискою по рахунку, з якої вбачається, що відповідач частково сплачував заборгованість за договором, проте, станом на 17.02.2015 р. через несвоєчасність здійснення лізингових платежів утворилася заборгованість перед банком, що складає 639 667,89 грн., яка підлягає стягненню.

В апеляційній скарзі Фермерське господарство «Жито-3» просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги Фермерського господарства «Жито-3» про визнання недійсним п. 2.4. договору фінансового лізингу задовольнити, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що банк пред`явив позов до поручителя лише 14.04.2016 р., тобто після спливу шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України, у зв`язку з чим порука є припиненою. Враховуючи те, що порука фізичної особи припинена на підставі вказаної норми, остання не є учасником спірних правовідносин, то має спір виключно між юридичними особами щодо виконання господарського договору, який має розглядатися в порядку ГПК України. Судом першої інстанції правильно встановлено, що платіж за п.2.4. договору не відповідає вимогам актів цивільного судочинства, зокрема ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», а тому на підставі ст. 203,215 ЦК України вказаний пункт договору мав бути визнаний судом недійсним, а позовні вимог за зустрічним позовом - задоволені., в цій частині висновки суду не відповідають обставинам справи, а норми матеріального права, передбачені ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», ст.ст. 203,215 ЦК України були неправильно судом застосовані, що стало підставою у задоволенні зустрічного позову.

У відзиві на апеляційну скаргу Фермерське господарство «Жито-3» просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк», рішення суду в цій частині - залишити без змін (т.2 а.с. 151-154).

Апеляційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не підлягає задоволенню, апеляційна скарга Фермерського господарства «Жито-3» підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин, що 17.02.2014 року між ФГ «Жито-3» та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір фінансового лізингу № DNHLNI04982, згідно якого, банк здійснює придбання у власність, передає лізингоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів приймає у власність, майно, що визначене у специфікації (т.1 а.с. 11-17).

Відповідно до п. 1.2 договору, вартість предмету лізингу складає: без ПДВ 1 035 171,08 грн., крім того ПДВ 207 034,22 грн., а всього з ПДВ 1 242 205,30 грн. (т. 1 а.с. 18).

25.02.2014 року лізингодавець належним чином виконав свої зобов`язання за договором № DNHLNI04982, передав лізингоодержувачу у користування техніку (т.1 а.с. 21,22).

У відповідності до пунктів 2.1., 2.3.2 на лізингоодержувача покладені зобов`язання по сплаті: винагороди за отримане в лізинг майно у розмірі 9 % річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, в дату сплати процентів, якою є 25-е число кожного поточного місяця; винагороди за користування майном у розмірі згідно наведеної формули, згідно графіку внесення лізингових платежів, зазначеному у Додатку № 2.

ФГ «Жито-3» в обумовлені договором лізингу строк та графіком лізингових платежів належним чином свої зобов`язання щодо сплати лізингових платежів не виконало, внаслідок чого у останнього перед банком виникла заборгованість.

У зв`язку із порушенням лізингоодержувачем грошових зобов`язань перед банком за договором лізингу в період часу користування майном, станом на 17.02.2015 року у останнього виникла заборгованість у розмірі 639 667,89 гривень, яка складається з:

- 593 212,52 грн сума переоцінки тіла лізингової угоди;

- 46455, 37 грн сума переоцінки відсотків лізингової угоди (т.1 а.с. 6-10).

Зобов`язання ФГ «Жито-3» за договором фінансового лізингу № DNHLNI04982 забезпечені договором поруки № DNHLNI04982/П від 17.02.2014 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та співвідповідачем ОСОБА_1 (т.1 а.с. 29).

Відповідно до пункту 2 договору поруки поручитель ОСОБА_1 відповідає перед банком за виконання зобов`язань до договором фінансового лізингу в тому ж розмірі, що і лізингоодержувач, включаючи сплату лізингових платежів у частині, що йде на викуп переданного в лізинг майна, винагороду за отримане в лізинг майно, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Поручитель відповідає перед банком всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності.

Як встановлено судом першої інстанції, укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.

У п. 2.3. договору фінансового лізингу сторони погодили, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п. 1.5. цього договору, відповідно до графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в додатку № 2, що є невід`ємною частиною договору наступні лізингові платежі: - п. 2.3.1. договору - винагороду за відкриття рахунку у розмірі 100 грн. 00 коп. у день укладення договору; - п.2.3.2 договору - винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 9 % річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, в дату сплати процентів, якою є 25-число кожного поточного місяця.

У п. 2.4. договору фінансового лізингу зазначено, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п. 1.5. цього договору, відповідно до графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в додатку № 2, також винагороду за користування майном у розмірі, згідно наведеної формули.

Матеріалами справи підтверджено факт повної сплати ФГ «Жито-3» на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» лізингових платежів за договором № DNHLNI04982 від 17.02.2014 року, крім платежу, передбаченого п.2.4. цього Договору. Вказані обставини визнаються учасниками справи.

Відповідно до ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Частиною 2 вказаної статті визначено склад лізингових платежів, зокрема: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року по справі № 910/19198/17 вказав, що суди мають встановити та зазначити, до якої саме складової лізингових платежів, передбачених пунктами «а», «б», «в» чи «г» ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» відноситься винагорода за користування майном у розмірі, розрахованому згідно з формулою, яка наведена в договорі.

Відповідно до п. 2.4 договору фінансового лізингу передбачено порядок розрахунку та умови сплати лізингоодержувачем винагороди банку за користування майном. З наведеної формули вбачається, що розмір платежу визначається з урахуванням курсової різниці національної валюти (гривня) до іноземної (долар США), а не залежно від строку користування майном. Розмір винагороди розраховується на дату визначену в п. 11.1 цього Договору.

Досліджуючи платіж, встановлений п. 2.4. договору з урахуванням ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг», судом першої інстанції встановлено, що по своїй суті такий платіж не є платежем, який відшкодовує частину вартості майна; не компенсує відсотки за кредитом, оскільки кредитні кошти не залучались; не є платою за користування майном, оскільки залежить від зміни курсу валюти; не може вважатись іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з договором.

Аналізуючи зміст та порядок нарахування платежу за пунктом 2.4. договору фінансового лізингу, суду першої інстанції прийшов до висновку, що вказаний платіж не є жодним із складових лізингових платежів, а тому не відповідає частині 2 ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» і є підставою для відмови у позові.

Обгрунтовуючи розмір грошових зобов`язань лізингоодержувача перед банком, позивач посилається на положення ст. 533, 632 ЦК України щодо права сторін визначити еквівалент грошового зобов`язання в іноземній валюті і обов`язку сплатити суму грошових коштів з урахуванням такого еквіваленту.

Як встановлено судом першої інстанції, розмір боргу визначався банком за формулою у п. 2.4. з урахуванням курсу національної валюти (гривні) до іноземної (долар США). Матеріалами справи підтверджено (т. 1 а.с. 6), що банк здійснив нарахування боргу у розмірі 639 667, 89 гривень, з яких: 593 212,52 грн. - сума переоцінки тіла лізингової угоди; 46 455, 37 грн. - сума переоцінки відсотків лізингової угоди.

Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства, крім свободи договору, є справедливість, добросовісність та розумність. Засади свободи договору, розумності та справедливості мають системно застосовуватись при визначенні умов договору та порядку його виконання. У випадку спору між сторонами щодо змісту умов договору, останні можуть бути з`ясовані саме спираючись на справедливість та/або розумність.

Враховуючи положення ст. 533 ЦК України, сторони у зобов`язанні можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Отже, законодавець не забороняє визначити у валюті частину зобов`язання, сторони договору не можуть бути обмежені у праві передбачити в договорі право застосування валютного еквівалента до частини їх грошового зобов`язання, що може гарантувати права лізингодавця на випадок значної інфляції.

Однак, з наданих позивачем доказів вбачається, що 17.02.2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» (покупець) та ТОВ «Новорфарм» (продавець) укладено договір купівлі-продажу майна, для передачі його у лізинг ФГ «Жито-3» (т.1 а.с. 23).

Відповідно до п. 2.1. цього договору вартість майна встановлена в національній валюті в розмірі 1 242 205,30 грн з ПДВ.

Укладаючи договір фінансового лізингу п. 2.1. №DNH2LNI04982 від 17.02.2014 року, ПАТ КБ «ПриватБанк» та ФГ «Жито-3» також погодили, що вартість об`єкта лізинга виражена в національній валюті і становить 1 242 205,30 грн з ПДВ.

З наявних матеріалів справи суд першої інстанції виходив з того, що як при купівлі банком об`єкту лізингу, так і при його передачі лізингоодержувачу за договором фінансового лізингу грошовий еквівалент ціни в іноземній валюті не визначався, а всі розрахунки проводились в національній валюті України (гривні).

Враховуючи положення ст.ст. 525, 526 ЦК України щодо недопустимості односторонньої зміни умов, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з ФГ «Жито-3» коштів за п. 2.4. договору фінансового лізингу як переоцінки тіла та відсотків за договором лізингу.

Крім того, за пунктом 2.4. договору фінансового лізингу винагорода за користування майном розраховується на дату, передбачену п. 11.1 цього договору у день дострокового повного виконання зобов`язань за цим договором або у день повного фактичного виконання зобов`язань за цим договором.

Відповідно до п. 11.1 строк лізингу встановлено з дати підписання договору до 16.02.2015 року. Отже, за умовами п. 2.4 винагорода мала б розраховуватись з урахуванням виконаних зобов`язань за формулою на певну дату, тобто на 16.02.2015 року.

У матеріалах справи містяться надані позивачем банківські виписки по рахунках ФГ «Жито-3» на підтвердження розміру винагороди за п. 2.4. договору фінансового лізингу у розмірі 639 667, 89 грн. (т.1 а.с. 6-11).

З вказаних виписок по рахунках ФГ «Жито-3» вбачається, що банк здійснював розрахунок винагороди за користування майном, починаючи з 23.10.2014 року по 17.02.2015 року. В той час як за умовами п. 2.4. договору фінансового лізингу, винагорода за користування має розраховуватись на дату - 16.02.2015 року.

Навіть якщо припустити, шо переоцінка тіла лізингу та переоцінка відсотків лізингу є винагородою за користування майном, то станом на 16.02.2015 р. у лізингоодержувача була заборгованість у розмір: 2 961,28 грн. - переоцінка тіла лізингу та 664,62 грн. - переоцінка відсотків лізингу, що загалом становить 3 626,10 грн.

Апеляційний суд у складі колегії суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції залишив поза увагою ті обставини, що договір фінансового лізингу укладений між юридичними особами, а договір поруки - між банком та фізичною особою, який на час вирішення спору є припиненим згідно діючого законодавства, зокрема.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Згідно з ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

За приписами ч.ч. 1-2 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладання договору поруки.

Порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора.

Згідно з частиною першою статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Пунктом 7 договору поруки від 17.02.2014 р., укладеного між фізичною особою ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» встановлено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами в діє до повного виконання зобов`язань за договорами лізингу. Крім цього, п. 8 цього договору встановлено, що сторони дійшли згоди, що строк, в межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом у 10 років (т.1 а.с. 29).

Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що умова пункту 7 договору поруки про дію поруки до повного припинення всіх зобов`язань боржника, не може розглядатися як установлений строк дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України.

Тому, у даному випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки за спливом встановленого законом часу.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Разом із цим, встановлені частиною четвертою статті 559 ЦК України строки, після закінчення яких порука припиняється, не відносяться до позовної давності.

Врегульовуючи правовідносини з припинення поруки у зв`язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної правової норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53 цс 14 та від 06 вересня 2017 року у справі № 6-623 цс 17.

З матеріалів справи вбачається, що банк 14.04.2016 р. звернувся суд з даним позовом.

Відповідно до договору фінансового лізингу від 17.02.2014 р. термін його дії встановлений до 16.02.2015 р., тобто ПАТ КБ «ПриватБанк» пред`явило свою вимогу до поручителя після спливу шести місяців після закінчення терміну дії договору фінансового лізингу.

Таким чином, правовідносини поруки є такими, що припинилися, так Верховний Суд України у постанові від 07 жовтня 2015 року при розгляді справи №6- 263цс15, висловив наступну правову позицію: «Аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у цій нормі) не є строком захисту порушеного права (строком позовної давності), а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред`явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання), то інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов`язки сторін за цим договором слід вважати припиненими».

По справі вбачається, що банк пред`явив вимоги після припинення поруки за укладеним договором поруки, а саме коли у позивача немає суб`єктивного права на це. Тому, позовні вимоги позивача, пред`явлені ним до відповідача ОСОБА_1 , як до поручителя, за припиненою порукою не можуть бути задоволені судом.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд у складі колегії суддів приходить до висновку про те, позовна вимоги банку до ОСОБА_1 та Фермерського господарства «Жито-3» про стягнення солідарно 1 000 грн. не підлягає задоволенню, а в частині вимог банку до Фермерського господарства «Жито-3» про стягнення заборгованості у розмірі 638 667,89 грн. за договором фінансового лізингу, то вони не можуть бути розглянуті спільно у даній справі, вони підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, таким чином рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні вимог до відповідачів ОСОБА_1 та Фермерського господарства «Жито-3» та про закриття провадження у справі в частині вимог до Фермерського господарства «Жито-3».

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

По справі вбачається, що Фермерське господарство «Жито-3» сплатило судовий збір при подачі апеляційної скарги у розмірі 2 067,00 грн., який підлягає стягненню з позивача на користь відповідача.

Згідно ч. 1 п.2, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Згідно п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 1,2 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Згідно п.1 ч. 1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно ч. 1 ст. 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Керуючись ст. ст. 367 ч.1,2, 368 ч. 1, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п. 3,4, 377 ч. 1,2, 255 ч.1 п.1, 256 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» - відхилити, апеляційну скаргу Фермерського господарства «Жито-3» - задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 жовтня 2018 року - скасувати і ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та Фермерського господарства «Жито-3» про стягнення солідарно 1 000 грн. - відмовити.

Провадження у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до Фермерського господарства «Жито-3» про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу - закрити.

Повідомити АТ КБ «ПриватБанк», що розгляд таких справ віднесено до господарської юрисдикції.

Стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь Фермерського господарства «Жито-3» сплачений судовий збір при подачі апеляційної скарги у розмірі 2 067,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції, у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 19 червня 2019 року.

СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов