Справа № 520/10156/19

Провадження № 2/522/6609/19

У Х В А Л А

17 липня 2019 року суддя Приморського районного суду м. Одеси Нікітіна С.Й., розглянувши клопотання ОСОБА_1 про відстрочення оплати судового збору,

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси 16 липня 2019 року з Київського районного суду м. Одеси надійшла справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в сумі 5900 доларів США.

Справа не містить підтвердження оплати судового збору навіть в мінімально допустимому розмірі для даного типу позовних заяв.

При цього, позивачем подано клопотання, в якій ОСОБА_1 клопоче про відстрочку їй оплати судового збору до закінчення розгляду справи, з посиланням на скрутне матеріальне становище та загальний дохід за попередній рік в сумі 25057,59 грн., що як вважає позивач є підставою для відстрочення оплати судового збору, сума якого перевищує 5% розміру річного доходу.

Відповідно до ч.1 ст.136 ЦПК України, суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Відповідно до ст.. 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

При цьому суд бере до уваги, те що Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (п. 36). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним (рішення від 13 жовтня 2009 року у справі «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (п. 132).

В той же час згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини застосовувані державою обмеження в доступі особи до національного суду не повинні звужувати чи зменшувати залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або такою мірою, що буде нівельована сама суть права. Більше того, встановлене державою обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети і якщо не буде забезпечено пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (п. 65), рішення від 18 лютого 1999 р. у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (п. 59), рішення від 10 травня 2001 р. у справі «Т.Р. та    К.М. проти Сполученого Королівства» (п. 98), рішення від 10 травня 2001 р.     у справі «Z. Та інші проти Сполученого Королівства» (п. 93), рішення  від 12 липня 2001 р. у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччині" (п. 45).

У зв`язку з наведеним ст. 136 ЦПК України та ст.8 Закону України «Про судовий збір» не повинні застосовуватися судом суто формально, адже зазначена норма внутрішнього національного законодавства безумовно може обмежити право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Суддя, проаналізувавши матеріали позову, встановив, що ОСОБА_1 взагалі не надає будь-яких доказів свого скрутного матеріального становища, окрім посилання на сукупний розмір отриманої пенсії в 2018 році, що не може однозначно свідчити про відсутність будь-якого іншого доходу в 2019 році.

При цьому, суд бере до уваги той факт, що позовна заява ОСОБА_1 не містить розрахунку ціни позову в національній валюті, що унеможливлює розрахунок суми судового збору, яка підлягає оплаті.

Крім того, за обставинами справи, позивач посилається на те, що вона в травні 2018 року позичила сусіду – відповідачу 5900 доларів США, яке свідчить про те, що позивач мав в 2018 році більше доходу, аніж сума пенсії.

За таких обставин, суддя вважає заяву про відстрочку оплати судового збору не обґрунтованою та такою, що має на меті уникнення сплати судового збору в позаправовий спосіб, що є зловживанням своїми процесуальними правами, а тому відмовляє у наданні ОСОБА_1 відстрочки оплати судового збору.

Керуючись ст. 136 ЦПК України,ст.ст. 5,8 Закону України Про судовий збір»,

УХВАЛИВ:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заяви про відстрочку оплати судового збору.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала окремо від рішення суду оскарженню не підлягає.

Суддя                                                                С.Й. Нікітіна