ПОСТАНОВА

Іменем України

18 липня 2019 року

Київ

справа №826/6847/16

адміністративне провадження №К/9901/20709/18

ВВерховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року (судді: Мєзєнцев Є.І., Чаку Є.В., Файдюк В.В.) у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування

У квітні 2016 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 (далі - позивач, заявник) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позов обґрунтовано тим, що рішення ДМС України про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим та прийнято без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження (Афганістан).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року та прийнято нову, якою адміністративний позов задоволено. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Кабул, Афганістан.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний адміністративний суд встановив, що позивачем доведений факт наявності підстав побоюватись переслідувань з боку антиурядових угруповань Афганістану (зокрема талібів) за ознак належності до декількох переслідуваних рухом Талібан соціальних груп (роботи на уряд представником (депутатом) району Афшар міської Ради Кабулу, належності до релігійної меншини шиїтів та національної меншини хазарейців).

Тому, дійшов висновку про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 5 квітня 2016 року № 192-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року і залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 квітня 2017 року.

Скаргу обґрунтовує тим, що до прибуття на територію України позивач перебував 18 днів на території Російської Федерації, де міг звернутися до міграційних органів РФ за отриманням захисту.

РФ може бути визнана третьою безпечною країною, так як нею ратифіковані Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримається міжнародних принципів стосовно захисту біженців передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статус біженців 1967 року.

В силу абз. 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Також зазначив, що позивачем не доведено наявність об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, так як позивачем не надано жодного доказу того, що такі побоювання є реальними.

При цьому вказував на приписи частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI відповідно до яких до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Також вказував на наявність розбіжностей у зазначенні ім`я позивача. В постанові суду апеляційної інстанції зазначено ОСОБА_1 , а в рішенні ДМС України ОСОБА_1 .

Позиція інших учасників справи

Відзиву на касаційну скаргу позивач не надав.

Рух касаційної скарги

Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 3 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року.

15 березня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Шарапа В.М., (судді: Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.)

За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Загороднюк А.Г. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Соколова В.М.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Громадянин Афганістану ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у районі Афшар міста Кабул, проживав у мікрорайоні Афшар 5-го району міста Кабул, ім`я батька - ОСОБА_2 , ім`я діда - ОСОБА_3 , ім`я матері - ОСОБА_4 , національність - хазара, віросповідання - іслам шиїтського напрямку. Освіта середня повна, отримана в 1970-82 роках в місті Кабул. Мови , якими володіє - дарі та пуштун, частково російська. Одружений, має трьох дочок - 25-ти, 18-ти та 11-ти років.

Побоюючись стати для себе та членів своєї сім`ї з боку талібів за національною, релігійною або професійною ознакою, позивач 1 вересня 2015 року залишив державну службу та країну походження, таємно переїхавши без документів із сім`єю автомобілем до Казахстану, Таджикистану, згодом до Російської Федерації і 18 вересня 2015 року прибув до Києва. Конкретних міст, через які позивач приїхав до України не знає.

15 жовтня 2015 року головним управлінням ДМС в місті Києві підготовлено висновок про доцільність прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання Заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі чого 15 жовтня 2015 року прийнято відповідний наказ № 846.

Згідно протоколу співбесіди № 2015KYIV0331 від 26 листопада 2015 року, позивач повідомив працівнику ДМС про переслідування його в країні походження бойовиками руху Талібан за трьох конвенційних ознак - національною (позивач хазара, а таліби - пуштуни), релігійною (позивач шиїт, а таліби - суніти), а також через сприяння Заявником урядовій діяльності роботою в представницькому органі.

14 січня 2016 року головним спеціалістом ДМС Деревінською Д.С. підготовлено висновок у справі 2015KYIV0331, згідно якого, у зв`язку з відсутністю об`єктивних підстав для побоювань щодо заявника стати жертвою переслідувань з національних, релігійних та політичних мотивів, а також через те, що побоювання заявника за своє життя є суто суб`єктивними та не мають підтвердження, рекомендовано відмовити у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного висновку, 5 квітня 2016 року ДМС за № 192-16 прийнято рішення, згідно якого позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення обґрунтоване нормами статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - зокрема, органи ДМС зазначили що відсутні умови, передбачені пунктом 1 та 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Аналогічного висновку дійшов і суд першої інстанції, вважаючи, що Заявник не підтвердив об`єктивно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками належності до певної соціальної групи (хазарейців, шиїтів, державних службовців) та політичних переконань у країні походження та може цілком безпечно користуватися захистом цієї країни.

Не погоджуючись з таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з пунктом 22 Закону № 3671-VІ третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI відповідно до яких до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з пунктом 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 7 вересня 2011 року № 649 (далі - правила № 649), інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, УВКБ ООН, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

Відповідно до пункту е) п. 2.1 Правил № 649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється, в тому числі, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Приписами пункту 4.1 Правил № 649 передбачено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником; розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Так, даний критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є безумовно оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, зокрема, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо.

Враховуючи зміст висновків, викладених управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у Керівництві AFG за 2016 рік, Афганістан все ще перебуває у стані збройного конфлікту неміжнародного характеру, причому особи, що рятуються втечею від загрози стати жертвою цього конфлікту, можуть відповідати критеріям визначення статусу біженця (арк.8, 41 Керівництва AFG). Рух Талібан в квітні 2015 року оголосив про початок наступальної операції, націленої проти урядових чиновників Афганістану, а також інших осіб, що підтримують уряд, причому антиурядові формування здійснюють навмисні вбивства цивільних у якості покарання за сприяння уряду та для попередження інших осіб, а для залякування використовуються різні механізми, у тому числі «нічні листи» шаб намеха (арк.43, 49, 50 Керівництва AFG).

Шиїти стають жертвами жорстоких нападів з боку антиурядових формувань, причому яскравим прикладом тому може слугувати переслідування етнічної групи хазара, представники якої є переважно шиїтами. Таким чином не завжди є можливим визначити, чи є причиною дискримінації та поганого поводження саме віросповідання чи етнічна приналежність (арк. 64 Керівництва AFG), зокрема дискримінація шиїтів-хазарейців здійснюється через вимагання грошей (незаконне оподаткування), примусову працю та вербування, фізичне насильство та затримання, у тому числі з боку руху Талібан та інших антиурядових формувань (арк. 92 Керівництва AFG). В провінції Газні щорічна міграція кочового племені кучі через території, населені хазара, призводить до конфліктів між кучі та хазара, внаслідок яких гинуть члени обох груп та здійснюється переміщення хазара (арк.94-95 Керівництва AFG).

Антиурядові формування влаштовують незаконні контрольно-пропускні пункти та вимагають у населення гроші та товари, здійснюють викрадення осіб з метою викупу. Здебільшого такі викрадення здійснюються відносно «цивільних державних службовців та підрядників, членів їх сімей», значну частину жертв викрадень складають хазарейці (арк.97-98 Керівництва AFG).

Також підтверджують і доповнюють вищенаведену інформацію, відповідні сайти мережі Інтернет, зокрема:

- ресурс https://uk.wikipedia.org/wiki/Талібан визначає талібів як радикальний ісламістський рух сунітського напрямку, що зародився у Афганістані серед пуштунів в 1994 році, керував Ісламським Еміратом Афганістан з 1996 до 2001 року та регіоном Вазиристан на півночі Пакистану з 2004 року. На підконтрольних територіях встановлюють закони Шаріату. В цілій низці країн (США, Росія, Казахстан, Таджикистан) визнаний терористичною організацією. З 1999 року відносно Талібану діють міжнародні санкції ООН.

-ресурс http://www.refworld.org/docid/56c17b714.html - Щорічний звіт місії ООН по сприянню в Афганістані про захист цивільного населення в умовах збройного конфлікту за 2015 рік, аркуші 50 та 71, - щодо стану збройного конфлікту в Афганістані, аналіз стану викрадень антиурядовими формуваннями державних службовців, членів їх сімей та шиїтів-хазарейців.

-ресурс http://shahamatenglish.com/english/index.php/paighamoona/54149-statement-by-the-leading-council-of-the-islamic-emirate-regarding-the-inauguration-ofspring-operations-called-%E2%80%98azm%E2%80%99-resolve - щодо весняного наступу руху Талібан, а також щодо цілей цього наступу.

-ресурсhttps://en.wikipedia.org/wiki/Persecution_of_Hazara_people-щодо багаторічного переслідування етнічної групи хазара за національною ознакою.

-ресурс https://www.washingtonpost.com/world/asia_pacific/a-new-islamic-state-radio-station-spreads-panic-in-easternafghanistan/2015/12/21/f41ecf96-a75c-11e5-b596-113f59ee069a_story.html - щодо практики розсилання «нічних листів» шаб намеха як тактики залякування з боку талібів.

-ресурс http://www.refworld.org/docid/5711040d4.html-доповідь Державного Департаменту США щодо стану дотримання прав людини в Афганістані. Містить дані про дискримінацію офіцерів-хазарейців з боку уряду.

-ресурс https://www.hrw.org/news/2015/11/13/dispatches-afghan-killings-highlight-risks-ethnic-hazaras - дані щодо масових протестів в Кабулі, викликаних викраденням та обезголовлюванням в листопаді 2015 року шиїтів-хазарейців.

Суд погоджується з позицією суду апеляційної інстанції, відносно застосування в Афганістані членами антиурядових збройних угруповань, у тому числі рухом Талібан, до працівників урядових установ, мусульман-шиїтів та представників етнічної групи хазара систематичних фактів залякування, здирництва, страт та викрадень.

Також Суд погоджується з доведеними та обґрунтованими обставинами побоювання позивача стати жертвою переслідування у країні походження через його роботу в представницькому урядовому органі Ради Кабулу, а також через релігійні та національні ознаки.

У даному випадку, заява позивача відносно надання статусу біженця, або особою яка потребує додаткового захисту не є очевидно необґрунтованою і не носить характер зловживання.

Посилання ДМС України на встановлення факту перебування позивача в третіх безпечних країнах (Казахстан, Таджикістан, Російська Федерація) до прибуття в Україну і тому шукачу захисту не може бути наданий статус біженця, є необґрунтовані, оскільки судами не надано оцінки нетривалості строку перебування позивача на території Казахстану, Таджикістану, Російської Федерації (18 днів, з 1 по18 вересня 2015 року), а також тому факту, що в цій країні ОСОБА_1 був проїздом (транзитом), знаходився фактично під повним контролем перевізника та, як наслідок, не мав можливості доступу до органів міграційної служби.

Отже, з урахуванням встановлених обставин справи Суд вважає, що відповідач не доклав належних зусиль для з`ясування факту наявності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через його професійну діяльність, не взяв до уваги відсутність даних про будь-які дії позивача, що суперечили б інтересам безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров`я і захисту прав та інтересів громадян України, та непропорційно, зокрема, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи дійшов передчасного висновку відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Тому, аналізуючи фактичні дані по справі на предмет їх відповідності статті 8 Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини Суд вважає, що ненадання позивачу статусу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вочевидь не є пропорційно легітимній меті забезпечення міграційної політики держави України і порушує принцип справедливої рівноваги між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову.

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновку суду апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги позивача Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Отже, Верховний Суд констатує, що постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О.Єресько

В.М. Соколов