ПОСТАНОВА

Іменем України

19 липня 2019 року

Київ

справа №452/1839/16-а

адміністративне провадження №К/9901/23922/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Виконавчого комітету Самбірської міської ради (далі - Виконком) на постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 20 січня 2017 року (суддя Кравців В.І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2017 року (судді Багрій В.М., Рибачук А.І., Старунський Д.М.) у справі № 452/1839/16-а за позовом ОСОБА_1 до Виконкому, Самбірського міського голови про визнання протиправним і скасування розпорядження, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Самбірського міськрайонного суду Львівської області з позовом до Виконкому, Самбірського міського голови, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила:

- визнати протиправним і скасувати розпорядження Самбірського міського голови від 06 липня 2016 року № 123-ос «Про звільнення Н. Зрем`як»;

- поновити ОСОБА_2 на посаді заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради, Виконкому;

- стягнути з Виконкому на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_2 зазначала, що 13 червня 2016 року, в результаті психологічного тиску на неї Самбірським міським головою ОСОБА_4 , вона написала заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін з 06 липня 2016 року. Також, цього ж дня, позивач написала заяву про надання відпустки, при цьому, зважаючи на тиск, обидві заяви датовані 10 червня 2016 року. Наступного дня позивач написала заяву, в якій просила не брати до увагу її заяву про звільнення, як таку, що була написана під тиском. Однак, листом від 30 червня 2016 року № 32/2016 ОСОБА_2 повідомлено, що її заява про відкликання заяви про звільнення не погоджена. 01 липня 2016 року позивач повторно звернулася до міського голови із заявою про неврахування її заяви про звільнення, як такої, що написана під тиском. Проте, незважаючи на відсутність згоди сторін на звільнення та отримання відповідачем двох заяв позивача про відкликання заяви про звільнення, розпорядження від 06 липня 2016 року № 123-ос ОСОБА_2 була звільнена з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради за угодою сторін.

Самбірський міськрайонний суд Львівської області постановою від 20 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2017 року, позов задовольнив повністю.

Не погодившись з указаними судовими рішеннями, Виконком звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову - про відмову в задоволенні позовних вимог.

На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог представник Виконкому зазначає, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги, що ОСОБА_2 самостійно виявила бажання припинити трудові відносини саме за угодою сторін на підставі власноручно написаної заяви. Волевиявлення згоди на звільнення позивача за угодою сторін було виражене у погодженні міським головою дати такого звільнення, а саме, 06 липня 2016 року. Крім того, приписами статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не передбачено можливість для працівника в односторонньому порядку відкликати заяву про звільнення за угодою сторін, натомість, тільки при звільненні працівника за статтею 38 цього Кодексу останньому надається таке право. Посилання судів на постанову Верховного Суду від 26 жовтня 2016 року у справі № 404/3049/15-ц, на думку представника відповідача, є необґрунтованими, оскільки в даному випадку була домовленість сторін про те, що ОСОБА_2 використає відпустку і останній день цієї відпустки буде днем її звільнення, тобто, 06 липня 2016 року. Також представник відповідача вказує на те, що твердження позивача про написання заяви про звільнення за угодою сторін під тиском спростовуються показами свідків, допитаних під час розгляду справи.

У доповненнях до касаційної скарги представник Виконкому зазначив, що під час розгляду даної справи ОСОБА_2 не подала до суду першої інстанції відомостей про отримання нею допомоги по безробіттю, а, отже, при стягненні на її користь суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом не враховано отриману позивачем допомогу по безробіттю.

У запереченнях на касаційну скаргу позивач вказує на правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що заява про звільнення за угодою сторін написана нею під тиском, тому в подальшому й була написана заява про небажання звільнятися. Доводи скаржника зводяться до прохання дослідити докази, встановити та визнати обставини, що вже були встановлені судами. ОСОБА_2 просить касаційну скаргу Виконкому відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 31 березня 2017 року відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року касаційну скаргу Виконкому передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М. (суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.

31 травня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 533/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі й запереченнях доводи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_2 з 15 грудня 2015 року проходила публічну службу в органах місцевого самоврядування на посаді заступника Самбірського міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради, мала 7 ранг посадової особи місцевого самоврядування 4 категорії посад.

Розпорядженням Самбірського міського голови від 06 липня 2016 року №123-ос ОСОБА_2 звільнена із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України з 06 липня 2016 року за угодою сторін у зв`язку з поданою нею заявою від 10 червня 2016 року.

Вважаючи своє звільнення неправомірним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_2 не мала волевиявлення на розірвання трудового договору за угодою сторін, оскільки від поданої заяви про звільнення відмовилася. Суди визнали безпідставними доводи відповідача про неможливість розірвання домовленості про розірвання трудового договору за угодою сторін при відсутності на це волі роботодавця.

Суд першої інстанції зазначив, що у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» йде мова про домовленість сторін на момент припинення трудового договору, а не про попередню домовленість. Чинним КЗпП України не передбачено як попереднє подання заяви про припинення трудового договору за угодою сторін, так і її відкликання, оскільки зі змісту цієї угоди випливає, що волевиявлення сторін на припинення трудового договору повинно бути на день видачі наказу, розпорядження чи рішення про звільнення з роботи.

Надаючи правову оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи, Верховний Суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Однією із підстав припинення трудового договору є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

З обставин цієї справи слідує, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу стала особиста письмова заява позивача, що містила прохання звільнити її із займаної посади за угодою сторін.

Зі змісту заяви, датованої 10 червня 2016 року, яка міститься в матеріалах справи видно, що ОСОБА_2 власноручно написала заяву про звільнення її з посади за угодою сторін з 06 липня 2016 року.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 814/2853/16.

Як установлено судами та підтверджено матеріалами справи, 17 червня 2016 року у Виконкомі було зареєстровано заяву ОСОБА_2 від 14 червня 2016 року, подану на ім`я Самбірського міського голови Гамара Ю.П., про відмову від заяви про звільнення за угодою сторін, як таку, що написана під тиском.

Також заяву аналогічного змісту ОСОБА_2 подала 01 липня 2016 року.

Однак, відповідачем не висловлено згоди щодо анулювання раніше досягнутої домовленості про звільнення позивача, про що позивача повідомлено листом від 30 червня 2016 року № 32/2016.

Вирішуючи дану справу, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначення у заяві про звільнення за угодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України дати звільнення є попередньою домовленістю сторін, яка може бути анульована працівником в односторонньому порядку до моменту видання суб`єктом призначення акта про звільнення.

З таким висновком Самбірського міськрайонного суду Львівської області погодився й суд апеляційної інстанції.

Проте колегія суддів Верховного Суду не погоджується з таким трактуванням норм законодавства про працю з огляду на таке.

Так, серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України у статті 36 окремо виділяє угоду сторін та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38).

Основною відмінністю між звільненням за угодою (або ж згодою) сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою.

Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання.

Отже, законність припинення трудових відносин за угодою сторін фактично поставлено у залежність від наявності взаємної згоди працівника та роботодавця на таке звільнення.

Разом із тим, за пунктом 1 статті 36 КЗпП України безстроковий трудовий договір може бути припинено у будь-який строк, стосовно якого досягли домовленості працівник та роботодавець. Такий строк може бути як меншим, так і перевищувати встановлений для звільнення за власним бажанням двотижневий період.

При цьому, дату припинення трудових відносин за угодою сторін сторони (працівник і роботодавець) визначають за взаємною домовленістю.

Верховний Суд України у постанові Пленуму від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» наголосив, що при досягненні домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника (пункт 8).

У контексті зазначеного колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що відкликання заяви ОСОБА_2 від 10 червня 2016 року про звільнення із займаної посади за угодою сторін могло б мати місце лише у випадку на це згоди Самбірського міського голови.

Тому, враховуючи відмову міського голови на погодження заяви ОСОБА_2 про відкликання її заяви про звільнення за угодою сторін від 10 червня 2016 року, колегія суддів Верховного Суду вважає, що звільнення позивача відбулося у порядку та спосіб, що визначені законодавством про працю, зокрема, також із правом надання невикористаної відпустки з наступним звільненням (стаття 3 Закону України «Про відпустки»).

Колегія суддів критично оцінює доводи позивача про те, що заява про звільнення на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України написана нею під тиском Самбірського міського голови, оскільки матеріали справи не містять доказів здійснення на позивача тиску, погроз, примушування до написання заяви про звільнення.

Крім того, в рішенні суду першої інстанції, серед іншого, зазначено про покази свідка ОСОБА_5 , яка в судовому засіданні зазначила про те, що у понеділок, ближче обіду, ОСОБА_2 зателефонувала до неї та через деякий час прийшла особисто в кабінет, перебувала у збудженому стані і заявила, що не витримала і написала заяву на звільнення.

На думку колегії суддів, це ще одна обставина, яка спростовує посилання позивача на здійснення на неї тиску під час написання заяви про звільнення.

Також колегія суддів вважає необґрунтованими доводи ОСОБА_2 про те, що її звільнено з порушенням порядку, визначеного Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а саме, без винесення на розгляд сесії Самбірської міської ради питання про звільнення позивача за пропозицією міського голови.

Верховний Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до статті 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України.

Оскільки, в даному випадку звільнення позивача відбулося за загальними підставами, визначеними КЗпП України, то положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» на спірні відносини не розповсюджується.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що розпорядження Самбірського міського голови від 06 липня 2016 року № 123-ос «Про звільнення Н . Зрем`як» відповідає вимогам чинного законодавства, підстави для його скасування відсутні.

За правилами частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

На підставі пункту 3 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки судові рішення у цій справі з порушенням норм матеріального права, колегія суддів Верховного Суду вбачає наявність підстав для їх скасування із прийняттям нового рішення.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Виконавчого комітету Самбірської міської ради задовольнити.

2. Постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 20 січня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2017 року - скасувати.

3. Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Самбірської міської ради, Самбірського міського голови про визнання протиправним і скасування розпорядження, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду