ПОСТАНОВА

Іменем України

25 липня 2019 року

Київ

справа №1570/97/08

адміністративне провадження №К/9901/10654/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року (суддя: Токмілова Л.М.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року (судді: Шевчук О.А., Зуєва Л.Є., Федусік А.Г.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини А 1836 міста Херсона про визнання бездіяльності неправомірною, стягнення заборгованості з грошового забезпечення та моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини А 1836 (далі - відповідач), в якому, з урахуванням уточнень, просив визнати бездіяльність військової частини А 1836 щодо не виплати йому заборгованості з грошового забезпечення за період служби з 29 грудня 2003 року по 30 березня 2006 року у розмірі 59 805,84грн. неправомірною та стягнути з відповідача на його користь вищезазначену заборгованість, а також компенсацію моральної шкоди у розмірі 20 000грн.

В обґрунтування вимог зазначив, що при звільненні його з військової служби, яку він проходив в період з 23 жовтня 1992 року по 8 лютого 2007 року, військова частина А 1836 в порушення п.п. 1-4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не виплатила йому щомісячних додаткових видів грошового забезпечення за період проходження служби. При цьому постановою Суворовського районного суду м. Херсона по справі № 2а-325/06 від 29 травня 2006 року, за ним визнано право на отримання збільшеного грошового забезпечення, надбавок, премій та підвищених допоміг, як передбачено п. 2 Указу Президента України від 11 грудня 2001 р. № 1207/200. Однак відповідач, на виконання вказаного рішення суду, не виплатив йому додаткових видів грошового забезпечення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2010 року, позов задоволено частково.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2012 року касаційну скаргу військової частини А 1836 задоволено частково. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з правомірності дій військової частини відносно невиплати позивачу заборгованості з грошового забезпечення за період служби з 29 грудня 2003 року по 30 березня 2006 року у розмірі 59 805,84грн., посилаючись на те, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про встановлення командуванням військової частини А 1836 збільшеного грошового забезпечення позивачу за такий період Указом Президента України від 11 грудня 2001 року № 1207/2001 „Про деякі заходи щодо зміцнення юридичних служб державних органів". Тому зобов`язання ВЧ № 1836 здійснити позивачу належні виплати за вказаним Указом не є можливим через те, що встановлення збільшених посадових окладів, щомісячних надбавок, розмірів премій і матеріальної допомоги є правом керівників державних органів, а не їх обов`язком.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, Одеський апеляційний адміністративний суд вказав, що постанова Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року по суті вирішення справи є правильною, однак прийнята з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права. Вважав, що постанова Одеського окружного адміністративного суду підлягає зміні шляхом зазначення, що підставою для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання бездіяльності Військової частини А 1836 м. Херсона, щодо невиплати йому заборгованості з грошового забезпечення та стягнення на його користь цієї заборгованості за період служби з 29 грудня 2003 року по 30 березня 2006 року є обставини, викладені в мотивувальній частині постанови. В іншій частині постанова Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року залишена без змін.

В мотивувальній частини постанови апеляційний суд вказав, що позивачем обрано неналежний спосіб для захисту його порушеного права, так як вимоги ОСОБА_1 щодо нездійснення розрахунків та виплати заборгованості з грошового забезпечення за період з 29 грудня 2003 року по 30 березня 2006 року є фактичним невиконанням відповідачем рішення Суворовського районного суду від 29 травня 2006 року, про що виконавчою службою 9 червня 2008 року прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".

Натомість постанова про закінчення виконавчого провадження щодо виконання рішення Суворовського районного суду від 29 травня 2006 року не є предметом розгляду даної справи.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року і прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.

Вказує на помилкове твердження суду апеляційної інстанції щодо невірного способу захисту порушеного права, посилаючись на те, що за Конституцією України Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Також обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у запереченнях просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Рух касаційної скарги

Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 21 квітня 2016 року відкрив касаційне провадження на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року.

15 березня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (суддя-доповідач) Білоус О.В., (судді) Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

За результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Загороднюк А.Г. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Соколова В.М.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами встановлено, що постановою Суворовського районного суду м. Херсона від 29 травня 2006 року за позовом ОСОБА_1 до військової частини А 1836 визнано право ОСОБА_1 на отримання збільшеного грошового забезпечення, надбавок, премій та підвищеної матеріальної допомоги, як передбачено пунктом 2 Указу Президента України від 11.12.2001 року №1207/2001 з 29 грудня 2003 року і до скасування; зобов`язано відповідача провести перерахунок грошового забезпечення і виплатити позивачу з 29 грудня 2003 року по 6 квітня 2006 року: посадового окладу, збільшеного на 50%; щомісячної надбавки за особливі умови проходження державної служби, складність, напруженість роботи - у розмірі 50% посадового окладу; щомісячної надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи - у розмірі 80 % посадового окладу; розміру премій, збільшеної на 20 відсотків розміру грошового забезпечення, що виплачується; матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги для оздоровлення - у розмірі - двомісячного грошового забезпечення.

Вказана постанова набрала чинності та передана для виконання до Державної виконавчої служби Суворовського районного управління юстиції м. Херсона. Проте, як вбачається з відповіді Головного управління юстиції у Херсонській області від 11 червня 2008 року, в зв`язку з відмовою відповідача виконати постанову суду від 29 травня 2006 року у добровільному порядку після накладення на відповідача штрафних санкцій та в зв`язку з неможливістю виконати рішення суду без участі відповідача, виконавче провадження закінчено на підставі постанови державного виконавця від 9 червня 2008 року.

Не погоджуючись з невиплатою грошового забезпечення за період з 29 грудня 2003 року по 6 квітня 2006 року, з урахуванням постанови Суворовського районного суду м. Херсона від 29 травня 2006 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Відповідно до статі 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 255 КАС України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України.

Згідно з частинами першою та другою статті 257 КАС України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб`єктів владних повноважень можуть бути покладені обов`язки щодо забезпечення виконання рішення.

Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (чинного на час виникнення спірних правовідносин, далі Закон № 606-XIV).

Відповідно до статті 1 Закону 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Нормами частини першої статті 2 Закону 606-XIV встановлено, що примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу».

Стаття 49 Закону 606-XIV містить перелік підстав для закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до частини третьої статті 49 Закону 606-XIV про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову з обов`язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини в пункті 74 рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії" зазначив, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про виплату боргу.

Статтею 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі "Піалопулос та інші проти Греції" від 15 березня 2001 року, пункт 68).

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Як вбачається з матеріалів справи, спір щодо права на отримання грошового забезпечення вирішено Суворовським районним судом м. Херсона постановою від 29 травня 2006 року. Рішення суду звернуто до примусового виконання.

Верховний Суд враховує, що з викладених правових норм вбачається, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, і за яким закінчено виконавче провадження, має право оскаржити таку постанову у строк та порядок, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Натомість позивач безпідставно звернувся з аналогічними вимогами до ВЧ А1836 щодо стягнення на його користь заборгованості з грошового забезпечення за період служби з 29 грудня 2003 року по 30 березня 2006 року на підставі рішення суду за яким виконавче провадження закінчено.

Тому, позивачем, у даному випадку, обрано невірний та неефективний спосіб захисту своїх порушених прав, так як приписи Закону України «Про виконавче провадження» регламентує інший порядок розширення сфери судового захисту, в тому числі і про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень при виконанні такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Постанова про закінчення виконавчого провадження є самостійним предметом окремого судового провадження.

Зважаючи на природу та підстави даного спору та, оскільки спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення, - колегія суддів погоджується з висновками судів про безпідставність позовних вимог.

Тому, доводи касаційної скарги відносно помилкового твердження суду апеляційної інстанції щодо невірного способу захисту порушеного права є помилковими і не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29)

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову.

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги позивача Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О.Єресько

В.М. Соколов