РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 лютого 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в складі:
Головуючого судді: Кірюхіної М.А.
суддів: Пономаренко А.В., Підлісної І.А.
при секретарі: Галіч Ю.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - Сімферопольське районне бюро технічної інвентаризації, про усунення перешкод в користуванні власністю і відшкодування моральної шкоди , зустрічним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до ОСОБА_6 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на частку нерухомого майна , за апеляційними скаргами ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 та їх представника ОСОБА_10 на рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 листопада 2009 року ,-
ВСТАНОВИЛА:
У березні 2009 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом в інтересах ОСОБА_6 у порядку захисту прав майнових прав позивачки до ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди .
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_6 у порядку спадкування за заповітом належить 1/3 частка житлового будинку АДРЕСА_1, а відповідач ОСОБА_7 є співвласником іншої 2/3 частки цього будинку та разом з членами сім’ї чинить перешкоди у реалізації позивачкою права власності шляхом доступу до будинку та його огляду для проведення інвентаризації і послідуючої реєстрації права власності ОСОБА_6
Посилаючись на зазначені обставини, представник позивачки ОСОБА_5 просила зобов’язати відповідача ОСОБА_7 не перешкоджати ОСОБА_6, її представнику ОСОБА_5 та техніку бюро технічної інвентаризації заходити у спірний будинок та на прилеглу територію, передати ключ від будинку і прив’язати собаку, а також стягнути з ОСОБА_7 на користь позивачки ОСОБА_6 моральну шкоду в розмірі 5000 грн.
Відповідачі за первісним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 звернулися з зустрічним позовом , в якому, уточнив свої вимоги, просили визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_6 на спадщину за заповітом на 1/3 частку житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та визнати право власності за ОСОБА_7 на вказану частку будинку.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_6 , отримавши 02 червня 1995 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_11, обов’язкову державну реєстрацію права власності на спадкове майно у вигляді 1/3 частки житлового АДРЕСА_1 не здійснила , тому за вимогами закону не набула такого права і вказане майно до даного часу належить покійному ОСОБА_11
Крім того, позивачі за зустрічним позовом постійно проживають у спірному будинку , де за власний рахунок збудували нові прибудови та будівлі , провели реконструкцію житлового будинку , унаслідок чого значно поліпшений його стан , збільшена жила та загальна площа, що є спільною власністю позивачів , до якої ОСОБА_6 не має відношення і відмовилася у добровільному порядку відшкодувати понесені позивачами витрати на проведення цих робіт .
На думку позивачів за зустрічним позовом , ОСОБА_6, вимагаючи 1\3 частку значно поліпшеного житлового будинку з надвірними будівлями ,зловживає своїм правом та порушує майнові права ОСОБА_7,ОСОБА_8 та ОСОБА_9
Рішенням Сімферопольського районного суду АР Крим від 30 листопада 2009 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково - зобов’язано ОСОБА_7 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_6 своєю часткою у АДРЕСА_1 та не заважати їй та її представнику ОСОБА_5, а також техніку БТІ заходити на територію будинку та у сам будинок для проведення обов’язкової інвентаризації.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 – відмовлено.
Також судом вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційних скаргах ОСОБА_8, ОСОБА_7 і ОСОБА_9 та їх представник ОСОБА_10 просять рішення суду в частині задоволення позову ОСОБА_6 скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_6 та задовольнити зустрічний позов , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Доводами апеляційних скарг зазначено, що суд не дав належної оцінки доказам на підтвердження позовних вимог ОСОБА_7,ОСОБА_8 і ОСОБА_9 та залишив поза увагою оспорювання ними права власності ОСОБА_6 на частку спірного житлового будинку , яке, на думку позивачів , ОСОБА_6 не набула та не підтвердила у судовому засіданні , оскільки внаслідок тривалої бездіяльності не оформила своєчасно своє право власності на спадкове майно шляхом державної реєстрації .
Також в апеляційній скарзі зазначено, що суд безпідставно не прийняв до уваги проведене позивачами за зустрічним позовом істотне перебудування і збільшення площі спірного будинку, а також збудування декількох надвірних будівель та прибудов, що виключає можливість претензій з боку ОСОБА_6 на дане майно , яке є спільною власністю позивачів .
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги , судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за таких підстав.
Згідно вимог частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
За змістом статті 3 ЦПК України право на звернення до суду закон пов’язує із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав , свобод чи інтересів.
Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року , закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, аналогічні положення містяться у статтях 316, 317 і 319 Цивільного кодексу України.
Крім того, непорушність права власності і заборона протиправного обмеження або позбавлення цього права визначена положеннями статті 321 вказаного кодексу .
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав , хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння .
Способи захисту прав власності передбачені нормами статей 16, 386 і 391 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України,зокрема,шляхом припинення дії,яка порушує таке право та примусового виконання обов’язку в натурі.
Статтею 391 ЦК України визначено право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до вимог статті 358 цього кодексу здійснення права спільної часткової власності закон пов’язує зі згодою співвласників та домовленістю між ними про порядок володіння та користування майном .
Крім того, права власника житлового будинку визначені у статті 383 ЦК України , за змістом якої власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання , проживання членів своєї сім’ї, інших осіб , може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни за умовою , що вони не приведуть до порушень прав інших власників, а також санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові , суд першої інстанції виходив з порушення права ОСОБА_6 користуватися своєю власністю , яке підлягає судовому захисту, та необґрунтованості зустрічних позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9
При апеляційному перегляді встановлено , що позовні вимоги ОСОБА_6 , а також зустрічний позов ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 ґрунтуються на нормах спадкового права і права власності та заявлені у порядку захисту майнових прав цих осіб на нерухоме майно-житловий будинок з надвірними АДРЕСА_1 .
З матеріалів справи вбачається , що ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_12 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 є спадкоємцями зазначеного житлового будинку з надвірними будівлями згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02 червня 1995 року.
Крім того , за змістом свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 липня 2004 року , ОСОБА_7 є спадкоємцем померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_12 і права власності на належну покійному ОСОБА_12 у порядку спадкування 1\3 частку вищевказаного будинку.
За даними витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Сімферопольського районного бюро технічної інвентаризації, 03 липня та 28 серпня 2004 року проведена державна реєстрація прав власності ОСОБА_7 на 2\3 частки спірного будинку на підставі вищевказаних свідоцтв про право на спадщину від 02 червня 1995року та від 22 липня 2004 року .
Правильність викладених обставин сторонами не оспорюється та підтверджена матеріалами справи, які також містять заяву представника ОСОБА_6 - ОСОБА_13 від 04 грудня 2008 року до Сімферопольського районного бюро технічної інвентаризації про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на 1\3 частку житлового АДРЕСА_1 і акт від 09 грудня 2008 року про перешкоди у доступі до цього будинку представнику ОСОБА_6-ОСОБА_13 для проведення інвентаризації .
При цьому утворення перешкоди для здійснення ОСОБА_6 права користування спірним будинком ОСОБА_7 не заперечувалося.
Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування зустрічних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право ОСОБА_6 на спадщину за заповітом , а саме - 1\3 частку житлового АДРЕСА_1 , виданого 02 червня 1995 року, та визнання за ОСОБА_7 права власності на це нерухоме майно позивачі ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 керувалися вимогами статей 182, 258,267, 1299,1301 ЦК України , посилаючись на припинення права власності ОСОБА_6 на спадкове майно за закінченням строків давності державної реєстрації права власності на нерухоме майно та виникнення такого права у ОСОБА_7
За змістом статті 1301 ЦК України визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за рішенням суду пов’язане з відсутністю у особи, якої воно видане , права на спадкування, а також з іншими встановленими законом випадками.
Відповідно до роз’яснень у пункті 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» іншими підставами визнання свідоцтва про право на спадщину можуть бути визнання заповіту недійсним , визнання відмови від спадщини недійсною , порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Усупереч вимог частини 3 статті 10 та статті 60 ЦПК України позивачі за зустрічним позовом не навели безперечних доказів наявності встановлених наведеною нормою закону підстав для визнання недійсним свідоцтва про право ОСОБА_6 на спадщину за заповітом .
Положеннями статті 5 ЦК України визначено дія актів цивільного законодавства у часі , зокрема , акти цивільного законодавства регулюють відносини , які виникли з дня набрання ними чинності та не мають зворотної дії у часі, у разі триваючих відносин новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Вимогами статей 182 , 331 та 1299 ЦК України встановлено державна реєстрація прав власності на нерухоме майно і виникнення такого права , у тому числі у спадкоємця, з моменту державної реєстрації цього майна .
Порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні визначений Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України N 7/5 від 07.02.2002 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18лютого 2002 року за N 157/6445 , а також Законом України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», що набрав чинності 03 серпня 2004 року , дія яких поширюється тільки на відносини, що виникли після набрання ними чинності.
Положеннями наведених нормативних актів не встановлено будь-яких обмежень у часі для звернень з питання д ержавної реєстрації речових прав на нерухоме майно , на що обґрунтовано звернув увагу при вирішенні справи суд першої інстанції .
Крім того, положеннями ЦК України в редакції 1963 року не було врегульоване питання обов’язкової державної реєстрації майнових прав на нерухоме майно , а встановлено лише реєстрація договору купівлі-продажу житлового будинку у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування (стаття 229 ), разом з тим, виникнення права на спадщину за законом і заповітом пов’язувалося з видачею свідоцтва про право на спадщину .
За таких обставин , суд першої інстанції при вирішенні справи дійшов правильного висновку про набуття позивачкою за первісним позовом ОСОБА_6 права власності на спадкове майно у вигляді 1\ 3 частки житлового АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02 червня 1995 року .
Виходячи з викладеного, довід позивачів за зустрічним позовом про припинення права власності ОСОБА_6 на спадкове майно за закінченням строків давності державної реєстрації такого права як на підставу для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02 червня 1995 року є неспроможним та суперечить вимогам закону.
При цьому суд правильно виходив з неможливості застосування у межах даних правовідносин правил позовної давності, на яку в обґрунтування зустрічних позовних вимог посилались ОСОБА_7, ОСОБА_8 і ОСОБА_9
На думку судової колегії, проведення позивачами за зустрічним позовом перебудування, поліпшення та збільшення вищезазначеного житлового будинку, зведення прибудов і будівель за рахунок власних коштів не мають правового значення для вирішення питання щодо дійсності свідоцтва про право ОСОБА_6 на спадщину за заповітом у вигляді 1\3 частки цього будинку і визнання за ОСОБА_7 права власності на дану частку спірного майна відповідно до вимог статті 1301 ЦК України .
Крім того, за змістом статті 357 ЦК України право співвласника на відповідне збільшення своєї частки у справі спільної часткової власності пов’язане зі згодою усіх співвласників та з додержанням встановленого порядку використання спільного майна , а проведення у встановленому законом порядку за свій рахунок співвласником добудов та прибудов без згоди інших співвласників можливо за умовою відсутності порушення їхніх прав, при цьому така добудова (прибудова) не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
З огляду на наведене, колегія суддів не вбачає правових підстав для визнання недійсним свідоцтва про право ОСОБА_6 на спадщину за заповітом , виданого 02 червня 1995 року.
Виходячи з викладеного, суд першої інстанції при вирішенні справи та ухваленні рішення правильно керувався безпідставністю зустрічного позову , який ґрунтується на неправильному тлумаченні вимог матеріального закону .
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що протиправними діями відповідачів за первісним позовом порушуються права позивачки ОСОБА_6 як співвласника спірного нерухомого майна щодо реалізації своїх повноважень користування своїм майном, які підлягають судовому захисту .
Разом з тим , визначаючі спосіб захисту майнових прав ОСОБА_6 у вигляді зобов’язання відповідача ОСОБА_7 не заважати заходити на територію спірного будинку та у сам будинок для проведення обов’язкової інвентаризації представнику позивачки ОСОБА_5, а також техніку БТІ , суд першої інстанції припустився порушень вимог статті 391 ЦК України , у розумінні якої право вимагати судового захисту реалізації повноважень користування або розпорядження майном забезпечується тільки власнику (титульному володільцю ) цього майна і не розповсюджується на інших осіб.
Оскільки судом першої інстанції були порушені норми матеріального права, відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 309 ЦПК України, оскаржуване рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 листопада 2009 року в частині задоволення позову ОСОБА_6 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про усунення перешкод у користуванні ОСОБА_6 належною їй часткою вищевказаного житлового будинку шляхом зобов’язання ОСОБА_7 забезпечити позивачці доступ до цього будинку .
На підставі наведеного, статті 1130 Цивільного кодексу України, керуючись статтею 303, пунктом 4 частини 1 статті 307, пунктами 3 та 4 частини 1 статті 309, статтями 313, 314 та 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
ВИРІШИЛА :
Апеляційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 та їх представника ОСОБА_10 задовольнити частково.
Рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 листопада 2009 року скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_6 до ОСОБА_8, ОСОБА_14, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні власністю і ухвалити в цій частині нове рішення .
Зобов’язати ОСОБА_7 не перешкоджати ОСОБА_6 у користуванні належною їй 1\3 часткою житлового АДРЕСА_1 шляхом допуску до даного будинку.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двох місяців до Верховного Суду України.
Судді: