22-ц/804/1849/19

264/5108/18

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 серпня 2019 року м. Маріуполь

Єдиний унікальний номер 264/5108/18

Номер провадження 22-ц/804/1849/19

Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Кочегарової Л.М., Гаврилової Г.Л., Ткаченко Т.Б.,

секретар судового засідання Герасимова Г.Є.

сторони :

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянув у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 квітня 2019 року, у складі судді Матвєєвої Ю.О.,

в с т а н о в и в:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за розпискою, 3% річних та коштів в розмірі облікової ставки НБУ за користування чужими грошовими коштами. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 30 липня 2018 року він передав відповідачу грошові кошти в сумі 55000 грн., які ОСОБА_2 зобов*язалася повернути до 01 вересня 2018 року. Оскільки у визначений у розписці строк сума позики повернута не була, просив стягнути з відповідача борг 55 000 грн., 3% річних в сумі 167 грн., а також проценти за користування грошовими коштами 728,69 грн., а всього 55 895,69 грн.

У грудні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним. Мотивувала вимоги тим, що гроші у ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 в борг не брала. Фактично ОСОБА_2 працювала в магазині і коли висловила намір звільнитися, позивач штучно створив ситуацію з нестачі товарів в сумі 98 000 грн., у зв*язку з чим, погрожуючи та вчиняючи тиск, морально примусив її скласти розписку про запозичення в нього 55 000 грн. Однак в дійсності грошових коштів вона не отримувала.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 квітня 2019 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 55 000 грн., проценти за обліковою ставкою НБУ за користування чужими грошовими коштами в розмірі 595 грн., а всього 55 595 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 704, 80 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , і задовольнити її зустрічні позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що позивач ОСОБА_1 не з`явився жодного разу у судове засідання, незважаючи на те, що було заявлене клопотання про його виклик у судове засідання для дачі пояснення; при подачі позову, позивачем не сплачено судового збору; суд помилково встановив, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі; не прийнято до уваги її звернення до поліції з заявою про вимагання грошових коштів та того, що розписка відібрана у неї під загрозою і не є добровільно складеною, оскільки коштів від ОСОБА_1 не було отримано.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 просить судове рішення залишити без змін і зазначає, що порушень норм процесуального права при розгляді справи судом першої інстанції не допущено; доказів застосування до відповідача будь-якого впливу при написанні розписки про борг ОСОБА_2 не надала; майновий стан відповідача не звільняє її від виконання зобов*язання по поверненю боргу.

Заслухавши суддю-доповідача, поясненя ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 , які підтримали скаргу, заперечення проти апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія вважає, що вказане судове рішення відповідає вимогам закону.

Відповідно ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 07 березня 2017 року та 04 січня 2018 року ОСОБА_2 уклала трудові договори на виконання обов`язків керівника магазину з ОСОБА_5 та ОСОБА_6

30 липня 2018 року ОСОБА_2 видала письмову розписку, відповідно до якої вона взяла у борг ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 55000 грн. та зобов*язалась повернути борг до 01 вересня 2018 року.

Згідно інформації фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 , ОСОБА_2 працювала у неї до 13 серпня 2018 року, після чого звільнилась за власним бажанням. У ході ревізійної перевірки у липні місяці була виявлена нестача товарно-матеріальних цінностей на суму 9820 грн. Дана сума нестачі була списана з прибутку магазину. ОСОБА_2 заробітна плата виплачувалась відповідно до укладеного трудового договору у повному розмірі з утримання ПДФО та військового збору. Ніяких інших утримань і заробітної плати не здійснювалось.

Згідно з відповідями з Маріупольської місцевої прокуратури № 2 від 10 серпня 2018 року та від 17 серпня 2018 року, а також Кальміуського відділення поліції м.Маріуполя від 15 серпня 2018 року звернення ОСОБА_2 , щодо вчинення відносно неї злочину при видачі розписки, були розглянуті та встановлено, що в діях ОСОБА_1 відсутні ознаки вчинення кримінального правопорушення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд виходив з того, що між сторонами був укладений письмовий договір позики і оскільки взятий на себе обов`язок по поверненню коштів, отриманих в борг, у встановлений строк ОСОБА_2 не виконала і кошти не повернула, вказані кошти підлягають стягненню з неї з урахуванням додаткової відповідальності, передбаченої законом, за невиконання зобов*язання.

З висновками суду не можна не погодитися.

Статтею 1046 ЦК України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Предметом договору позики можуть бути, зокрема, грошові кошти, які передаються однією стороною (позикодавцем) у власність другій стороні (позичальникові) з обов*язковим поверненням суми позики. При цьому для укладення договору позики обов*язковим є передання грошей позичальникові, тобто даний вид договору є реальним.

Після передання грошей договір вважається укладеним та у сторін виникають взаємні права та обов*язки, зокрема у позичальника виникає обовязок повернути всю суму коштів.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова розписка позичальника сама по собі є письмовою угодою та документальним підтвердженням передачі грошей та укладення договору позики.

Згідно з статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно до ст.ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання.

Згідно п. 5 ч. 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути примусове виконання обов*язку в натурі.

Як вбачається з матеріалів справи на підтвердження своїх вимог про стягнення боргу позивач надав суду оригінал розписки від імені ОСОБА_2 від 30 липня 2018 року, з якої вбачається, що відповідач отримала в борг 55000 грн. та зобов`язалася повернути вказану суму до 01 вересня 2018 року. В розписці зазначено, що вона написана власноручно, без тиску, у присутності свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_4 (а.с.30).

При цьому в суді апеляційної інстанції відповідач пояснювала, що 30 липня 2018 року вона мала зустріч з позивачем та дійсно написала розписку про отримання грошових коштів в розмірі 55 000 грн. з зобов`язанням повернути їх до 01 вересня 2018 року, однак гроші вона не повернула, оскільки їх не отримувала.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_4 , заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, пояснював, що дійсно розписка від 30 липня 2018 року була написана у його присутності, відповідач пояснила, що гроші їй потрібні у зв`язку з виїздом з України на власні потреби; будь-якого тиску на ОСОБА_2 ніхто з присутніх не здійснював про що зазначено в самій розписці, яка до звернення з позовом до суду знаходилася у позивача.

Таким чином, з урахуванням обставин справи та представлених доказів колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінив представлені сторонами матеріали за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та дійшов обгрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення з ОСОБА_2 боргу та процентів в загальній сумі 55 595 грн., оскільки факт укладення письмового договору позики, отримання коштів та не повернення їх у встановлений договором строк, підтверджено належними та достатніми доказами.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивач ОСОБА_1 не з`явився жодного разу у судове засідання, незважаючи на те, що було заявлене клопотання про виклик у судове засідання для дачі пояснення; що при зверненні до суду він не сплатив судовий збір, оскільки він є фізичною-особою підприємцем; що суд помилково встановив, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, колегія суддів вважає неспроможними.

Так, за вимогами ст. 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Отже, неявка ОСОБА_1 до суду першої інстанції та апеляційного суду не була та не є перешкодою для розгляду по суті його позовних вимог та апеляційної скарги.

Оскільки позивач має статус учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії, він звільнений від оплату судового збору за положеннями ст.5 Закону України «Про судовий збір», а той факт, що позивач є фізичною особою-підриємцем, не породжує для нього інших зобов*язань (а.с.11).

Зважаючи на те, що за умовами ст.1047 ЦК України, факт укладення договору позики в письмовій формі може бути підтверджений розпискою позичальника, наявність якої підтверджена матеріалами справи, посилання відповідача не невірні висновки суду про письмовий характер договору, є безпідставними.

Відмовляючи ОСОБА_2 у позові про визнання договору позики недійсним суд першої інстанції зазначив, що договір носив реальний характер і кошти відповідач отримала від ОСОБА_1 ; фактів вчинення правопорушення відносно ОСОБА_2 при розгляді справи не встановлено; належних доказів на підтвердження тиску на неї під час видачі розписки, відповідач не представила.

Колегія суддів вважає, що висновки суду відповідають нормам матеріального і процесуального права.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 627 ЦК України закріплено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже за діючими положеннями законодавства умови про предмет договору в будь-якому випадку є істотною умовою, без якої неможливо встановити суть зобов*язання.

Частиною 2 статті 640 ЦК України врегульовано момент укладення договору, за якою якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Положення статті 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі закону або рішення суду, яке набрало законної сили.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вбачається з зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 , звертаючись до суду з вимогами про визнання договору позики недійсним у зв`язку з безгрошовістю, оскільки кошти від ОСОБА_1 вона не отримувала, ОСОБА_2 посилалася також на те, що розписка була нею написана під моральним та фізичним тиском з боку позивача.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, спростування відповідачем реальності договору позики, повинно ґрунтуватися на достатніх та достовірних доказах.

Стаття 1051 ЦК України передбачає можливість оспорення договору позики за безгрошовістю.

Відповідно до вказаної статті ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Матеріали справи та представлені докази свідчать про те, що договір позики між сторонами було укладено в письмовій формі.

При цьому, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 і від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_2 щодо безгрошовості укладеного 30 липня 2018 року договору, є необґрунтованими та недоведеними.

Таким чином, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання цього правочину недійсним, оскільки на виконання цього реального правочину було передано грошові кошти.

У статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Для застосування такої статті у правовідносинах обов`язковим є наявність зв`язку між фізичниМ чи психічним тиском та вчиненням правочину, а також спрямованість вказаного неправомірного впливу на сторону правочину з метою примусити її вчинити правочин. Фізичний чи психічний тиск полягає у вчиненні фізичних чи душевних страждань безпосередньо стороні правочину.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо вчинення на неї психологічного тиску з боку ОСОБА_1 не відповідають обставинам справи, оскільки не надано доказів на підтвердження того, що на неї здійснювався такий тиск.

На підтвердження своїх вимог про визнання договору недійсним з підстав морального та фізичного тиску та погроз з боку ОСОБА_1 ОСОБА_2 посилалася на те, що після підписання договору позики вона наступного дня звернулася до правовоохоронних органів щодо неправомірних дій позивача ОСОБА_1 та надала до суду відповіді органів поліції та прокуратури на її зверенння.

Дослідивши вказані повідомлення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що проведеними перевірками за звереннями ОСОБА_2 ознаків кримінальних правопорушень в діях ОСОБА_1 не встановлено.

При цьому згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нових доказів чи обставин в цій частині, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції та могли вплинути на рішення суду відповідачем апеляційному суду не надано.

Відтак апеляційний суд вважає висновки суду про відмову ОСОБА_2 у позові про визнання договору позики недійсним законними та обґрунтованими і підстав для скасування судового рішення не вбачає.

Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При перегляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 колегія суддів враховує також постанову Верховного Суду від 04 квітня 2019 року у справі №296/10601/16-ц провадження № 61-1690св19.

Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Дата складення повного судового рішення 16 серпня 2019 року.

Судді: Л.М. Кочегарова

Г.Л.Гаврилова

Т.Б. Ткаченко