Постанова

Іменем України

14 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 195/1784/14-ц

провадження № 61-31437св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року у складі судді Скрипченка Д. М. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь 587 911, 38 грн, з яких: 315 656, 06 грн основого боргу, що еквівалентно 12 692 дол. США за курсом НБУ станом на 28 січня 2016 року, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 28 616, 60 грн, інфляційні втрати у розмірі 236 742, 04 грн, 4 800, 00 грн витрат на правову допомогу та судовий збір у розмірі 2 096, 68 грн.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 19 грудня 2008 року уклав з ОСОБА_2 договір позики грошових коштів у сумі 100 000 грн, які позичальник зобов`язався повернути до 19 січня 2013 року.

Відповідно до пункту 3 зазначеного договору позичальник зобов`язався у разі девальвації протягом строку дії цього договору національної грошової одиниці України повернути позикодавцю суму грошових коштів еквівалентну 12 692 дол. США за офіційним курсом НБУ на день платежу.

Зазначений договір був укладений за згодою дружини позичальника ОСОБА_3

Оскільки ОСОБА_2 в обумовлений договором строк грошові кошти не повернув, просив задовольнити позов.

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 із зустрічним позовом, в якому просив визнати удаваним договір позики, укладений 19 грудня 2008 року між ним та ОСОБА_1 , та застосувати до удаваного правочину правила договору оренди землі, де орендодавцем є ОСОБА_2 , а орендатором - ОСОБА_1 щодо двох земельних ділянок площею 6, 07 га та 6, 09 га на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області строком на п`ять років зі щорічною орендною платою у розмірі 50 000, 00 грн.

В обґрунтування зустрічного позову зазначав, що 19 грудня 2008 року він уклав з ОСОБА_1 договір оренди належних йому та його дружині двох земельних ділянок, який був прихований ними на вимогу орендатора ОСОБА_1 з метою уникнення сплати податків.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 основну суму боргу, 3 % річних від простроченої суми, інфляційні втрати, судові витрати та витрати на правову допомогу у загальному розмірі 587 911, 38 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконав умови договору позики в частині повернення грошових коштів в обумовлений строк, тому з урахуванням тієї обставини, що зазначений договір укладався позичальником за згодою його дружини, з відповідачів підлягає стягненню борг за договором позики в солідарному порядку з урахування інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з його недоведеності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 солідарно суму боргу в розмірі 315 656, 06 грн та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 28 616, 60 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, стягуючи з відповідачів інфляційні втрати, припустився неправильного застосування частини другої статті 625 ЦК України та не врахував, що у випадку порушення зобов`язання, предметом якого є сума грошових коштів, виражена у гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені зазначеною нормою інфляційні втрати з відповідача не стягуються, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Таким чином, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню в солідарному порядку сума боргу у розмірі 315 656, 06 грн та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 28 616, 60 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу, апеляційний суд зазначав, що позивачем не надано належні докази на підтвердженням розміру понесених витрат.

Залишаючи в іншій частині рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог щодо удаваності спірного правочину.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що судами не враховано, що заповіти, відповідно до яких відповідачі заповіли ОСОБА_1 належні їм на праві власності земельні ділянки, та видані відповідачами довіреності на представництво їх інтересів позивачем, слугували у якості забезпечення виконання умов фактично укладених договорів оренди земельних паїв. ОСОБА_2 не підписував спірний договір позики та не отримував від позивача жодних грошових коштів.

Апеляційним судом у порушення частини четвертої статті 55 Конституції України було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 направив заперечення на касаційну скаргу, в яких просив залишити її без задоволення, а рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та зупинено виконання рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

29 травня 2018 року справу № 195/1784/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 19 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у борг 100 000, 00 грн, які останній зобов`язався повернути до 19 січня 2013 року.

Відповідно до пункту 3 зазначеного договору, в разі девальвації протягом строку дії цього договору національної грошової одиниці України позичальник зобов`язався повернути суму грошових коштів у гривнях, яка еквівалентна 12 692 дол. США за офіційним курсом НБУ на день платежу.

Договір укладений за згодою дружини позичальника - ОСОБА_3 та посвідчений нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Кудрявцевим О. О.

19 грудня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 склали заповіти, відповідно до яких заповіли належні їм земельні ділянки, розташовані на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, площею 6, 080 га та 6, 030 га відповідно, ОСОБА_1 .

В подальшому ОСОБА_3 та ОСОБА_2 скасували зазначені заповіти.

ОСОБА_2 в обумовлений договором позики строк не виконав свій обов`язок з повернення суми позики.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У відповідності до статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Постановою Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 передбачено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

З урахуванням наведених положень закону, суди, проаналізувавши зміст договору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли відносини позики і ОСОБА_2 свої зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у солідарному порядку грошових коштів за договором позики від 19 грудня 2008 року у сумі 315 656, 06 грн, що еквівалентно 12 692 дол. США станом на 28 січня 2016 року, відповідно до пункту 3 договору, та фінансової санкції у вигляді 3 % річних від простроченої суми у розмірі 28 616, 60 грн, та про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат з огляду на те, що у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені у гривнях із визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову з огляду на наступне.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення правочину, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Зі змісту пункту 9 договору позики грошових коштів, посвідченого нотаріально, вбачається, що він прочитаний сторонами особисто та відповідає дійсним намірам та досягнутим домовленостям.

Оскільки позивачем за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів та не доведено, що оспорюваний договір позики укладений з метою приховання договору оренди земельних ділянок, обґрунтованими є висновки судів про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Сама по собі та обставина, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 19 грудня 2008 року склали заповіти, відповідно до яких заповіли ОСОБА_1 належні їм на праві власності земельні ділянки 6, 080 га та 6, 030 га відповідно, які розташовані на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, не свідчить про удаваність договору позики грошових коштів від 19 грудня 2008 року.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови апеляційного суду у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, що призвело до порушення права заявника на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами, яке гарантоване статтею 55 Конституції України, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦПК України 2004 року особи, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (частина перша статті 60 ЦПК України 2004 року).

ОСОБА_6 під час розгляду справи судом першої інстанції заявлялося клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, яке було задоволене ухвалою Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року.

Разом з тим, цивільна справа була повернута до суду першої інстанції без висновку експерта у зв`язку з несплатою ОСОБА_2 витрат на її проведення. Окрім того, ОСОБА_2 звертався до Томаківського районного суду Дніпропетровської області із заявою про відкликання документів, які були направлені до експертної установи для проведення експертизи, у зв`язку з відсутністю необхідності її проведення.

Таким чином, з урахуванням положень частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року, та тієї обставини, що судом першої інстанції призначалася у справі судово-почеркознавча експертиза, яка не була проведена у зв`язку з несплатою ОСОБА_2 витрат на її проведення, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення, а рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року в його незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 серпня 2016 року в його незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Ю. Тітов

СуддіВ. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук