Постанова

Іменем України

04 вересня 2019 року

місто Київ

справа № 761/38793/14-ц

провадження № 61-20997св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А.С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: Київська місцева прокуратура №10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Лорбук»,

треті особи: Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна», Всеукраїнська громадська організація Товариство «Знання» України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Всеукраїнської громадської організації Товариство «Знання» України та заступника прокурора м. Києва на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у складі судді Савицького О. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Вербової І. М., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

I. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У квітні 2011 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом, який неодноразово уточнював під час судового розгляду справи, та з урахуванням остаточних уточнених позовних вимог просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з № 1 до № 6 групи приміщень № 96 , № 1,2,3 групи приміщень № 97, загальною площею 121, 30 кв. м, у будинку АДРЕСА_3 (далі - Приміщення), укладений 20 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лорбук» (далі - ТОВ «Лорбук»); витребувати від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради Приміщення; зобов`язати ОСОБА_1 звільнити Приміщення, повернувши їх Київській міській раді; визнати недійсним договір оренди Приміщень, укладений 04 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; усунути перешкоди у здійсненні права власності на Приміщення шляхом виселення ОСОБА_2

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у результаті організованих та проведених товарною біржею торгів 16 липня 2008 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ТОВ «Лорбук», як переможцем торгів, укладений договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, а відповідно до договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року ТОВ «Лорбук» продало Приміщення ОСОБА_1 , яка 03 листопада 2008 року зареєструвала на них право власності у Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна». Рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року, скасованим постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року, однак в подальшому залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 13 жовтня 2010 року, аукціон з продажу спірних нежитлових приміщень, оформлений протоколом від 15 липня 2008 року № 05-05/08 про хід біржових торгів з продажу майна, відповідно до якого переможцем торгів обрано ТОВ «Лорбук», а також договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень від 20 жовтня 2008 року, укладений між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 , визнано недійсними. У подальшому прокуратурою встановлено, що відповідно до договору від 04 січня 2011 року ОСОБА_1 передала спірні нежитлові приміщення в оренду ОСОБА_2 . На переконання позивача, у зв`язку з порушенням порядку проведення приватизації ТОВ «Лорбук» не набуло права власності на спірне майно у розумінні положень статті 328 ЦК України, що, в свою чергу, свідчить про відсутність у товариства належного обсягу повноважень та виключає саму можливість укладення ним будь-яких угод на законних підставах, а отже договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, укладений 20 жовтня 2008 року між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 , а також договір оренди спірного майна, укладений 04 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не відповідають вимогам, передбаченим статтею 203 ЦК України. Позивач зазначає, що ОСОБА_1 не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна, оскільки вона, будучи особою, наближеною до директора ТОВ «Лорбук», була обізнана про незаконність набуття товариством права власності на спірні приміщення, а отже й знала про відсутність у нього права відчужувати спірне майно на законних підставах. За наведених обставин та враховуючи те, що ОСОБА_1 незаконно заволоділа спірним майном, право власності на яке належить територіальній громаді міста Києва, зазначені нежитлові приміщення відповідно до положень статей 387, 388 ЦК України підлягають витребуванню від неї на користь Київської міської ради.

Стислий виклад позиції третьої особи

Під час розгляду справи третя особа Всеукраїнська громадська організація Товариство «Знання» України (далі - ВГОТ «Знання») звернулася до суду із самостійними позовними вимогами на предмет спору, згідно з якими просила визнати за нею право користування Приміщеннями на умовах договору оренди від 01 березня 2000 року № 08/00, а також витребувати їх на свою користь.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ВГОТ «Знання» відповідно до умов договору оренди нежилого приміщення № 08/00, укладеного 01 березня 2000 року з Державним комунальним підприємством житлового господарства Старокиївського району м. Києва зі строком дії до 01 січня 2011 року, орендує нежитлові приміщення, загальною площею 133 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3). Проте всупереч вимогам закону 16 липня 2008 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ТОВ «Лорбук» укладено договір купівлі-продажу зазначених нежитлових приміщень, який в подальшому, так само як і аукціон з їх продажу, визнані недійсними рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2009 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 13 жовтня 2010 року. 24 січня 2011 року третій особі стало відомо, що 22 січня 2011 року здійснено самовільне незаконне заволодіння спірним приміщенням, заміну замків та вивезення майна орендаря у невідомому напрямку. На переконання третьої особи, заволодіння приміщенням, в якому перебувало ВГОТ «Знання», є незаконним, оскільки таке заволодіння, в силу визнання договору купівлі-продажу від 16 липня 2008 року недійсним, по-перше, відбулось без відома власника, яким є територіальна громада м. Києва, а по-друге, особою, яка не набула права власності на це майно, оскільки договір купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року та договір оренди від 04 січня 2011 року є нікчемними та не мають правових наслідків для сторін. На підставі викладеного та враховуючи те, що ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірних приміщень, оскільки є родичкою директора ТОВ «Лорбук» та була обізнана щодо незаконності всіх правочинів, на думку третьої особи, існує необхідність відновлення становища, яке існувало до порушення її права, відповідно до статей 387, 396 ЦК України, шляхом витребування на користь ВГОТ «Знання» майна від відповідачів, як недобросовісних набувачів, та визнання за ВГОТ «Знання» права користування Приміщеннями.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позови не визнали, просили суд відмовити у їхньому задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року позов Київської місцевої прокуратури № 10 та позов ВГОТ «Знання» задоволені частково.

Визнано недійсним договір оренди Приміщень, що укладений 04 січня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; визнано за ВГОТ «Знання» право користування Приміщеннями на умовах договору оренди від 01 березня 2000 року № 08/00; витребувано їх від ОСОБА_2 на користь ВГОТ «Знання» для подальшого використання на умовах оренди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, та апеляційну скаргу ВГОТ «Знання» відхилено. Апеляційні скарги ТОВ «Лорбук», ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 10 про визнання договору оренди недійсним, в частині вирішення позовних вимог третьої особи та в частині вирішення питання про розподіл судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові; в іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційні скарги ВГОТ «Знання» та заступника прокурора м. Києва задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року в частині відмови у витребуванні майна та визнанні недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року скасувано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій, незміненій апеляційним судом частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відхилено; апеляційну скаргу ВГОТ «Знання» у частині оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року про відмову у задоволенні позову Київської місцевої прокуратури № 10 про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року відхилено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у частині відмови Київській місцевій прокуратурі № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у задоволенні позовних вимог про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року залишено без змін.

В обґрунтування зазначеної ухвали апеляційний суд посилався на те, що Шевченківська районна у м. Києві рада, як представницький орган територіальної громади Шевченківського району м. Києва, в межах наявних в неї повноважень на розпорядження комунальним майном територіальної громади Шевченківського району м. Києва згідно з Конституцією України, Закону України «Про місцеве самоврядування», Закону України «Про приватизацію державного майна» та Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» прийняла рішення про приватизацію комунального майна у вигляді Приміщень шляхом продажу їх на аукціоні. Однак, незважаючи на те, що у подальшому аукціон з продажу та договір купівлі-продажу Приміщень визнано недійсними, рішення Шевченківської районної у м. Києві ради від 30 серпня 2007 року № 275 «Про приватизацію об`єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва» ніким не оскаржено та не скасовано, що свідчить про те, що відчуження Приміщень відбулося з волі власника. При цьому під час розгляду господарської справи № 16/621, Шевченківська районна у м. Києві рада заперечувала проти визнання аукціону та договору купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні від 16 липня 2009 року недійсним. У процесуальних документах, пред`явлених до суду в господарській справі, зазначала як про дотримання вимог чинного законодавства України під час прийняття рішення про відчуження нерухомого майна, належного територіальній громаді на праві комунальної власності, так і під час організації та проведення аукціону, а також зазначала про направлення отриманих за результатами аукціону грошових коштів до бюджету району та використання їх в інтересах територіальної громади Шевченківського району. За висновками суду зазначене додатково підтверджує волю територіальної громади Шевченківського району м. Києва на відчуження нежилих приміщень з метою використання отриманих від реалізації майна грошових коштів на потреби територіальної громади.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд також дійшов висновку, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, оскільки вона не знала та не могла знати, що ТОВ «Лорбук» не має права відчужувати Приміщення. На момент придбання ОСОБА_1 Приміщень договір купівлі-продажу на аукціоні від 16 липня 2008 року не був визнаний недійсним. Договір купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року укладений до подання ВГОТ «Знання» позову про визнання недійсними аукціону з продажу спірних приміщень та договору купівлі-продажу. Таким чином, на момент вчинення договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 судового спору стосовно спірних приміщень не існувало, а тому правовстановлюючий документ ТОВ «Лорбук» був чинним. Жодних перешкод для вчинення правочину не існувало. Матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що ОСОБА_1 могла знати про наявність перешкод для вчинення договору купівлі-продажу спірних приміщень від 20 жовтня 2008 року та того, що на момент вчинення правочину такі перешкоди взагалі існували. Суд також дійшов висновку, що доводи ВГОТ «Знання» про те, що недобросовісність ОСОБА_1 підтверджується тією обставиною, що ОСОБА_1 є родичкою ОСОБА_5 - директора ТОВ «Лорбук», що вони проживали за однією адресою та були пов`язані єдиним представництвом, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки законодавством визначено єдину ознаку, що свідчить про недобросовісність набувача, а саме те, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод для вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно. Окрім цього та обставина, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем Приміщень встановлена іншим судовим рішенням, що набрало законної сили, а тому відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) не підлягає доказуванню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ВГОТ «Знання»

ВГОТ «Знання», не погодившись із судовими рішеннями, у жовтні 2017 року подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року скасувати у частині відмови у позові та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним договір купівлі-продажу Приміщень від 20 жовтня 2008 року; витребувати від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради Приміщення; зобов`язати ОСОБА_1 звільнити Приміщення, повернувши їх Київській міській раді; усунути перешкоди у здійсненні права власності на Приміщення шляхом виселення ОСОБА_2

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ВГОТ «Знання»

Касаційна скарга обґрунтовувалась неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково визнали, що ОСОБА_1 є власником майна, оскільки таке право за нею зареєстроване на підставі укладеного з ТОВ «Лорбук» договору купівлі-продажу та є таким, що не відповідає обставинам справи та грубо порушує норми матеріального права, оскільки ОСОБА_1 не є та ніколи не була власником Приміщення. Заявник зазначає, що єдиним власником спірного майна унаслідок недійсності угод з його відчуження була і є територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради. Вважає, що з урахуванням фактичних обставин справи договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20 жовтня 2008 року є таким, що порушує публічний порядок, моральні засади суспільства та суперечить інтересам держави, та не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. На переконання заявника, суди також не врахували, що спірне майно було відчужене з порушенням вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Короткий зміст вимог касаційної скарги заступника прокурора міста Києва

Заступник прокурора міста Києва, не погодившись із судовими рішеннями, у листопаді 2017 року подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року та рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у частині відмови у позові та ухвалити нове рішення, яким позов прокуратури задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, заступника прокурора міста Києва

Касаційна скарга обґрунтовувалась неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначив, що спірне майно вибуло з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади Шевченківського району м. Києва в особі Шевченківської районної в місті Києві ради, оскільки його відчуження відбувалось з порушенням вимог законодавства. Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року у справі № 16/621 аукціон і договір купівлі-продажу спірних приміщень визнані недійсними у зв`язку з допущеними порушеннями вимог Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у Шевченківської районної в місті Києві ради волевиявлення на відчуження спірного майна, а відтак неправильно надав юридичну оцінку зазначеним фактам, не застосувавши до спірних правовідносин пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, який підлягав застосуванню. Судом не надано оцінку обставинам щодо недобросовісності набуття права власності на спірне майно ОСОБА_1 , оскільки вона на час укладення договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року проживала з директором ТОВ «Лорбук» ОСОБА_5 за однією адресою у квартирі АДРЕСА_4 . Зазначені обставини свідчать про те, що відчуження майна вчинено з наміром ускладнити його повернення у комунальну власність.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційні скарги ТОВ «Лорбук» зазначає, що спірне майно вибуло з волі Шевченківської районної у м. Києві ради, оскільки, приймаючи рішення про приватизацію спірних приміщень, діяла у межах наданих їй законом повноважень і виявила волю територіальної громади у відповідному рішенні, яке ніким не оскаржене та не скасоване. Щодо доводів про недобросовісність ОСОБА_1 відповідач зазначив, що вона не знала і не могла знати про те, що ТОВ «Лорбук» не є власником спірних приміщень та не мало права їх відчужувати, оскільки на момент укладення оспорюваного договору аукціон не було визнано недійсним, обставини, які могли б бути перешкодою для укладення договору, не існували.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки заявником не доведено наявність підстав, передбачених статтею 388 ЦК України для витребування у неї майна, оскільки Приміщення вибули від Шевченківської районної у м. Києві ради з її волі. Окрім цього, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 квітня 2013 року у справі № 2610/4485/2012 відмовлено у позові прокуратури до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування нежитлових приміщень, визнання недійсним договору оренди, усунення перешкод шляхом виселення. Зазначеним рішенням встановлені обставини щодо вибуття спірного майна за волею власника, а також добросовісність ОСОБА_1 .

У відзиві на касаційні скарги ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу без задоволення з огляду на її необґрунтованість.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2017 року та ухвалою від 04 грудня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження за скаргами.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року Верховний Суд переглядає рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року в частині відмови Київській місцевій прокуратурі № 10, яка діяла в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у задоволенні позовних вимог про витребування майна від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року та в межах доводів касаційних скарг заступника прокурора міста Києва та ВГОТ «Знання».

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 березня 2000 року між Державним комунальним підприємством житлового господарства Старокиївського району м. Києва та Правлінням товариства «Знання» укладено договір оренди нежилого приміщення за № 08/00, строком дії до 01 січня 2011 року. За цим договором ВГОТ «Знання» отримало в оренду нежиле приміщення, загальною площею 133, 0 кв. м, яке знаходиться на АДРЕСА_3 , під розміщення редакції.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 01 квітня 2008 року, серія НОМЕР_2 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва, нежитлові приміщення з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, №№ 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121, 30 кв. м, у будинку АДРЕСА_3 належали на праві власності територіальній громаді Шевченківського району міста Києва.

Згідно з рішенням Шевченківської районної у місті Києві ради від 30 серпня 2007 року № 275 «Про приватизацію об`єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва», зазначені нежитлові приміщення підлягали приватизації шляхом продажу на аукціоні.

16 липня 2008 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та ТОВ «Лорбук» укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень на аукціоні, відповідно до умов якого право власності на спірні приміщення перейшло до ТОВ «Лорбук».

Відповідно до договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року ТОВ «Лорбук» продало зазначені нежитлові приміщення ОСОБА_1 , яка 03 листопада 2008 року зареєструвала своє право власності на них в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна», що підтверджується копією реєстраційного посвідчення від 03 листопада 2008 року за № 026420. За умовами договору оренди нежилих приміщень від 04 січня 2011 року ОСОБА_1 надала в платне орендне користування ОСОБА_2 спірні нежитлові приміщення строком на 26 місяців.

Судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року позов ВГОТ «Знання» задоволено, визнано недійсним аукціон з продажу Приміщень, оформлений протоколом № 05-05/08 від 15 липня 2008 року про хід біржових торгів з продажу майна, відповідно до якого переможцем торгів обрано ТОВ «Лорбук», а також визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні від 16 липня 2008 року, укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ТОВ «Лорбук».

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ВГОТ «Знання».

Постановою Вищого господарського суду міста Києва від 13 жовтня 2010 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року скасовано, рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року залишено в силі.

Судами також встановлено, що нежитлові приміщення, які знаходяться на АДРЕСА_3 , та нежитлові приміщення, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ), є одними й тими самими нежитловими приміщеннями, про що свідчить лист КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» від 03 березня 2010 року № 6908 (И-2010).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі заступника прокурора м. Києва

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Щодо обґрунтованості вимог у частині позову про витребування майна

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).

Враховуючи, що Київська міська рада, в інтересах якої вернувся прокурор, та останній набувач не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладався будь-який цивільно-правовий договір з приводу спірного приміщення, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України.

При цьому правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Щодо правонаступництва Київської міської ради прав Шевченківської районної у м. Києві ради

У статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно із частиною третьою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

За змістом статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.

Частиною першою статті 60 Закону № 280/97-ВР установлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами п`ятою, восьмою цієї статті визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Рішенням Київської міської ради VI сесії, VI скликання від 09 вересня 2010 року № 7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» було ліквідовано районні в м. Києві ради.

Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» майно територіальної громади Шевченківського району м. Києва передано до комунальної власності територіальної громади м. Києва, затверджені переліки об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва, що розміщені на територій районів, в тому числі Шевченківського.

Відповідно до додатку № 10 до зазначеного рішення до переліку увійшов, зокрема, будинок на АДРЕСА_3 .

З огляду на наведене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірні приміщення не були передані до комунальної власності територіальної громади м. Києва, є необґрунтованими.

Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, зокрема і спірною нерухомістю, належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Київська міська рада, яка набула відповідних прав після ліквідації Шевченківської районної у м. Києві ради. Зміна у складі представницьких органів місцевого самоврядування - територіальної громади міста Києва - не є підставою припинення відносин комунальної власності, зокрема, й щодо спірного об`єкта, що протиправно вибув з комунальної власності. Такий саме статус спірного об`єкта й має бути поновлений Судом цим рішенням.

Щодо вираження волі територіальної громади

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Києва, як власник спірного об`єкта нерухомості, делегувала Київській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають і вимогам законодавства, і інтересам територіальної громади. За відсутності хоча б одного з критеріїв відсутні підстави робити висновок про належне вираження волі власника, спрямовану на передачу права власності стосовно спірного об`єкта нерухомості.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 13 жовтня 2010 року, аукціон з продажу спірних нежитлових приміщень та договір купівлі-продажу від 16 липня 2008 року визнані недійсними з тих підстав, що ВГОТ «Знання» повідомлено про приватизацію спірних приміщень із пропуском строку, установленого частиною другою статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», що діяв на момент прийняття рішення Шевченківською районною у місті Києві радою та проведення аукціону. Також підставою визнання недійсними аукціону та договору купівлі-продажу стало порушення статті 15 зазначеного Закону щодо поширення інформації про проведення аукціону у неналежному друкованому виданні.

Таким чином, здійснення Шевченківською районною у місті Києві радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та із порушенням процедури, передбаченої законом, не може оцінюватись як належне вираження волі територіальної громади.

Окрім наведеного, в контексті з`ясування наявності чи відсутності волі у Шевченківської районної у місті Києві ради на вибуття спірного майна з її володіння необхідно врахувати, що воля ради була направлена на правомірне та законне відчуження майна. Відтак, відчуження із порушенням процедури приватизації не доводить наявності волі Шевченківської районної у місті Києві ради, спрямованої на передачу володіння та права власності на спірне майно.

З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов переконання, що спірний об`єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею, а отже суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про відмову у позові з тих підстав, що спірне майно вибуло з володіння з волі власника.

З огляду на зазначене Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги заступника прокурора м. Києва щодо відсутності волі територіальної громади на відчуження спірних Приміщень, а відповідно, наявні правові підстави для витребування спірного майна на користь правомірного власника.

Щодо втручання у право на мирне володіння майном

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не виявлено невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Визначаючи пропорційність здійсненого втручання у права та інтереси відповідача, Суд оцінює баланс інтересів сторін - з однієї сторони - врахувавши інтереси територіальної громади міста Києва, з іншої - інтереси окремої особи, що заслуговують на врахування та повагу. Проте, у наведеному з`ясуванні інтереси цілої громади, з урахуванням усіх інших наведених судом міркувань, мають переважати у цьому спорі над інтересами окремої особи, яка набула майно за відсутності належної волі власника, від неуповноваженої особи, у спосіб, що не відповідає праву.

Щодо вимог про визнання недійсним правочину

В оцінці правомірності пред`явлення цих вимог та відповідності критерію ефективності такого способу захисту Суд вважає за необхідне застосувати відповідний висновок Великої Палати Верховного Суду.

Так, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Застосовуваний судом спосіб захисту має відповідати природі правових відносин, що існують між учасниками спору, враховувати положення норм права, якими такі відносини регулюються, з урахуванням правил системного аналізу. Такий спосіб захисту має бути правомірним, тобто відповідати праву, його змісту та системі.

З огляду на зазначене, позов прокурора у частині вимог про визнання недійсним правочину не є ефективним способом захисту прав власника, що відповідає змісту права у його системному розумінні, а отже, у наведеній частині вимог позов задоволенню не підлягає.

Щодо порушення процесуальних норм права

В оцінці законності оскаржуваних судових рішень Верховним Судом також враховано, що всупереч частині четвертій статті 338 ЦПК України 2004 року суди не врахували висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких були скасовані їхні рішення та були обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року зазначено, що здійснення Шевченківською районною у місті Києві радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб, передбачений законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади. З огляду на зазначене колегія суддів суду касаційної інстанції не погодилась з висновком апеляційного суду про відсутність доказів того, що спірні приміщення вибули з володіння територіальної громади в особі Шевченківської районної у м. Києві ради поза її волею та відсутністю підстав для витребування майна відповідно до вимог статті 388 ЦК України.

Проте, наведені вказівки та висновки залишилися поза належною увагою зі сторони суду під час нового апеляційного розгляду спору.

Щодо доводів касаційної скарги ВГОТ «Знання»

За змістом доводів касаційної скарги ВГОТ «Знання» вони є аналогічними до доводів касаційної скарги заступника прокурора у частині вимог про витребування майна та визнання недійсним правочину, оцінка яким вже дана у цьому судовому рішенні.

В іншій частині доводів ВГОТ «Знання» та заступника прокурора м. Києва Верховний Суд звертає увагу, що справу розглянуто у межах доводів скарг та у межах позовних вимог з урахуванням ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, відповідно до якої справу направлено на новий розгляд лише у межах позову про витребування спірного майна та визнання недійсним правочину.

Щодо оцінки доводів заперечень на касаційну скаргу

Оцінюючи доводи заперечень проти касаційної скарги, зокрема, щодо наявності волі власника на відчуження спірного приміщення та добросовісності набувача, Верховний Суд визнає їх такими, що не дають підстав для відхилення вимог заявника, викладених у касаційній скарзі, врахувавши наведені доводи і міркування щодо наявності достатніх правових підстав для задоволення позову.

При цьому, Верховний Суд не встановив наявності усіх умов, необхідних для відмови власнику у витребуванні майна від набувача, що передбачені у статті 388 ЦК України.

Відповідно до правила частини четвертої статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Верховний Суд застосовує практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права (частина п`ята статті 16, частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», стаття 388 ЦК України) та порушення норм процесуального права (статті 338 ЦПК України 2004 року), тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову шляхом витребування спірного майна на користь Київської міської ради з поверненням його у комунальну власність територіальної громади м. Києва.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційні скарги Всеукраїнської громадської організації Товариство «Знання» України та заступника прокурора м. Києва задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у частині відмови у задоволенні позову прокурора про витребування майна скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення.

Витребувати нежитлові приміщення з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1,2,3 групи приміщень № 97, загальною площею 121, 30 кв. м, у будинку АДРЕСА_3 від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради, повернувши ці приміщення у комунальну власність територіальної громади м. Києва.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик