ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2019 року м. Чернівці

Справа №727/11811/18

Чернівецький апеляційний суд у складі суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Владичана А.І.

суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.

секретар Скрипка С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року, (головуючий у 1-й інстанції Волошин С.О.),

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики. На забезпечення виконання вказаного договору між позивачами та ОСОБА_4 укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макєєвою Н.В., яка належала позивачам на праві спільної сумісної власності. Жодних коштів за цим договором вони не отримували, так як не мали наміру продавати квартиру.

19 квітня 2012 року ОСОБА_4 продав спірну квартиру ОСОБА_5 , який в подальшому відчужив її на підставі договору купівлі-продажу від 25 серпня 2016 року ОСОБА_6

Вважають, що договір купівлі - продажу квартири не відповідає загальним вимогам закону щодо дійсності правочинів та повинен бути

___________________________________________________________________

Провадження 22ц/822/777/19 Категорія 20

визнаний недійсним з підстав, передбачених ч 5 ст. 203, ст.ст. 229, 230, 231, 233, 235 ЦК України, оскільки вони не мали наміру відчужувати належну їм квартиру, а оспорюваний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним, вчинений під впливом помилки, обману, проти їх волі внаслідок застосування психічного тиску, впливом тяжкої обставини та є удаваним, так як фактично приховує договір застави нерухомого майна (іпотеки) та забезпечує недійсне основне зобов`язання (ч. 2 ст. 548 ЦК України).

Вказували, що майно вибуло з їх володіння поза їх волею, а тому вони як власники квартири мають право витребувати її з чужого незаконного володіння.

Просили визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

витребувати в ОСОБА_6 спірну квартиру та повернути її в спільну сумісну власність позивачів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

На вказане рішення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, посилаючись на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.

Свої доводи мотивують тим, що ОСОБА_1 постійно проживає у спірній квартирі й вона є єдиним її житлом, є особою похилого віку та допустила помилку при його укладенні.

Вважають передчасним висновок суду щодо недоведеності укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири внаслідок збігу тяжких обставин, зокрема через наявність кредитної заборгованості у ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк», загрозу втрати житла та перебування їх під психологічним тиском.

Просять скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Зазначеним нормам рішення суду першої інстанції повністю не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог.

Колегія суддів вважає правильними зазначені висновки суду.

Судом першої інстанції встановлено, що 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 , співвласниками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н.В. та зареєстрований в реєстрі за номером 6522 (том 1 а.с.16; том 2 а.с. 4, 87).

За умовами договору сторони погодили продаж квартири за 51191 грн, які отримані продавцями у відповідних частках від покупця до підписання даного договору (п.3 договору). Своїми підписами в договорі продавці ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтверджують факт повного розрахунку за квартиру та відсутність щодо покупця будь-яких претензій, зобов`язуються знятися з реєстраційного обліку та звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашнього вжитку та обіходу до 20 квітня 2012 року (п.п. 4, 12 договору)

Згідно пункту 5 договору продавці стверджують, що зазначена в договорі ціна продажу є для них вигідною, її розмір не пов`язаний зі збігом тяжких обставин і повністю їх задовольняє. Договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини, що спонукають вчинити цей договір на вкрай невигідних умовах, не є фіктивним чи удаваним (п.16 договору).

Крім того, 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за яким останній передав у власність позичальника ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 280 000 грн, що еквівалентно 35000 доларам США, строком до 20 квітня 2012 року.

Відповідно до пункту 11 договору на вимогу позикодавця у якості забезпечення виконання зобов`язань за даним договором позичальник передав позикодавцю право власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу (том 1 а.с.15).

19 квітня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балан Р.Б., та зареєстрованого в реєстрі за номером1800 (том 1 а.с.17).

24 січня 2014 року вироком Першотравневого районного суду м. Чернівці №725/2451/13, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 08 квітня 2014 року встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , діючи в складі організованої групи, у період 2009-2012 роки, у різний час та в різній співучасті, зловживаючи службовим становищем юридичної особи приватного права, шахрайським шляхом заволоділи коштами ряду потерпілих, у тому числі потерпілої ОСОБА_1 в сумі 35 000 дол. США, що згідно курсу НБУ становить 279079 грн 50 коп. (том 1 а.с.20-51). Даним вироком цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на її користь завдану шкоду в розмірі 279079 грн 50 коп. (том 1 а.с.50).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці по цивільній справі №2-1793/12 від 26 листопада 2014 року, яке частково змінене рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 04 листопада 2015 року та залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2015 року, за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, договору позики, витребування майна, позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір позики, укладений 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (том 1 а.с.52-70).

Установлено, що 25 серпня 2016 року між ОСОБА_5 (продавцем) та ОСОБА_6 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М.О. та зареєстрований у реєстрі за номером 5217 (том 2 а.с.35-36).

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у пункті 3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.

При цьому згідно з пунктом 5 частини 3 статті 175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

Першою підставою для звернення до суду з даним позовом є невідповідність оспорюваного договору купівлі-продажу загальним підставам дійсності правочинів, зазначених у частині 5 статті 203 ЦК України, оскільки позивач ОСОБА_1 не мала реального наміру на відчуження квартири, яка є єдиним її житлом.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (статті 655 ЦК України).

Обов`язковою (істотною) умовою договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна відповідно до статті 657 ЦК України є укладання його в письмовій формі, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Так, відповідно до пункту 1 оспорюваного договору продавці передали за плату, а покупець прийняв у власність квартиру під номером АДРЕСА_4 .

За погодженням сторін продаж квартири здійснюється за 51191 грн, які отримані продавцями у відповідних частках від покупця до підписання даного договору (п.3 договору).

Пунктом 4 договору передбачено, що своїми підписами в договорі продавці підтверджують факт повного розрахунку за квартиру та відсутність щодо покупця будь-яких претензій майнового характеру.

Згідно з пунктом 11 договору сторони підтверджують, що укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.

Продавці зобов`язуються знятися з реєстраційного обліку та звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашнього вжитку та обіходу до 20 квітня 2012 року (п. 12 договору)

Судом під час розгляду справи встановлено, що в момент підписання договору купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2011 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що зазначено в договорі.

Відповідно до пункту 36 глави 3 розділу I Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, яка діяла на час укладення оспорюваного договору, нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Позивачами не доведено, що зміст договору купівлі-продажу суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства.

Суд першої інстанції врахував положення статей 203, 215 ЦК України, встановлені у справі обставини, підстави звернення з позовом та, встановивши відсутність обставин, які б свідчили про те, що укладення оспорюваного правочину не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених ч. 5 ст. 203 ЦК України для задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачі будь-яких коштів від продажу квартири не отримували, а договір купівлі-продажу є безгрошовим, спростовується змістом договору, зокрема пунктами 3 та 4 договору.

Однією з правових підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним є вчинення його під впливом помилки (ст. 229 ЦК України).

Відповідно до статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, неправильного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Із досліджених апеляційним судом заяв позивачів до приватного нотаріуса Макеєвої Н.В. вбачається, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 власноручно підписали зави на відчуження належної їм квартири, зазначивши, що їм відомі факти, викладені у заявах (том 2 а.с. 97-104). У свою чергу ОСОБА_4 повідомив нотаріуса, що грошові кошти, які будуть витрачатися ним на купівлю спірної квартири, є його особистою власністю, при цьому зазначив, що відсутні особи, які б поставили питання про визнання за ним права власності на ці грошові кошти (чи їх частку). Про ці факти повідомлені продавці (позивачі), про що свідчать їхні підписи на заяві (том 2 а.с. 108).

Зазначене повністю узгоджується з пунктом 11 спірного договору купівлі-продажу, в якому вказується, що укладення договору відповідає інтересам сторін, волевиявлення сторін є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін та вказує на розуміння правових наслідків укладення договору купівлі-продажу квартири.

Позивачами не наведено обставин, щодо яких вони помилялися та які мають істотне значення, не надано належних та допустимих доказів укладення правочину під впливом помилки.

Крім того, позивачами в позовній заяві зазначено, що оспорюваний договір було укладено з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики, що є самостійною підставою для визнання договору недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що основним учасником оспорюваного договору виступала ОСОБА_1 , яка постійно проживає у спірній квартирі й остання є єдиним житлом для неї, та саме вона приймала рішення про укладення договору, правового значення не мають, оскільки договір підписано трьома дієздатними особами. Під час його укладення вони мали можливість ознайомитися з його змістом.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянтів на необізнаність ОСОБА_1 у праві та її похилий вік, довірливість до слів ОСОБА_9 , якому вона передала 15000 доларів без будь-якого посвідчення позики, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 також указували, що договір купівлі-продажу квартири був укладений ними під впливом обману (ст. 230 ЦК України). Зокрема, вважають, що під час укладення договору ОСОБА_4 та ОСОБА_9 навмисно їх введено в оману щодо того, що договір купівлі-продажу квартири є лише способом забезпечення виконання зобов`язання і не породжує додаткових прав чи обов`язків, відмінних від прав та обов`язків за договором іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статті 203 ЦК України у сукупності вважатимуться правильно застосованими.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Відповідно до пунктів 11, 13 оспорюваного договору сторони підтвердили, що умови договору є зрозумілими і відповідають реальній домовленості сторін, укладення договору відповідає їх інтересам, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, у тексті договору зафіксовані всі істотні умови, що стосуються продажу квартири.

У матеріалах справи відсутні будь-які докази факту обману позивачів під час укладення оскаржуваного договору в той час, як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

За таких обставин суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.

Також не знайшли підтвердження під час розгляду справи доводи позивачів про те, що укладаючи спірний договір купівлі-продажу, сторони мали намір забезпечити в такий спосіб виконання зобов`язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_4 за договором позики від 13 жовтня 2011 року, тобто вказаний договір є удаваним.

На підставі частини 1 статті 235 ЦПК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Пленум Верховного Суду України в пункті 25 постанови від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

За умовами договору продавці своїми підписами підтверджують факт повного розрахунку за квартиру та відсутність щодо покупця будь-яких претензій, зобов`язуються знятися з реєстраційного обліку та звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашнього вжитку та обіходу до 20 квітня 2012 року (п.п.4,12 договору).

Доводи щодо удаваності оспорюваного правочину, який був спрямований на укладення договору іпотеки квартири, та за яким кошти позивачам не передавалися, спростовуються заявами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на адресу приватного нотаріуса Макеєвої Н.В. з приводу того, що відчужувана ними частка квартири АДРЕСА_1 є їх особистою власністю (том 2 а.с. 97, 100, 104); заявою ОСОБА_4 на адресу приватного нотаріуса Макеєвої Н.В. про те, що грошові кошти, які він витрачає на придбання спірної квартири, є його особистою власністю, відсутні особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на вказані кошти відповідно до СК України (том 2 а.с.108).

Позивачі дії нотаріуса по укладенню договору купівлі - продажу квартири в установленому в законі порядку не оскаржували.

Досліджені вище докази узгоджуються з пунктом 11 договору купівлі - продажу квартири, в якому зазначено, що умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.

Крім того, пунктом 16 договору передбачено, що цей договір не є фіктивним чи удаваним.

Слід зазначити, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відсутнє зобов`язання з приводу позики грошових коштів, що встановлено рішенням апеляційного суду, а, отже, й відсутня необхідність забезпечувати належне виконання цього зобов`язання у виді іпотеки нерухомого майна. В такому разі до правовідносин сторін положення частини 2 статті 548 ЦК України застосовуватися не можуть.

Належними та допустимими доказами позивачі не довели наявність у них станом на 13.10.2011 року будь-яких інших грошових зобов`язань, належне виконання яких повинно було б бути забезпечене договором іпотеки квартири.

Доводи позовної заяви та апеляційної скарги про укладення оскаржуваного договору внаслідок збігу тяжких обставин, зокрема, через наявність кредитної заборгованості у ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк», загрозу втрати квартири не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Стаття 233 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2011 року продавці стверджують, що зазначена в договорі ціна продажу є для них вигідною, її розмір не пов`язаний зі збігом тяжких обставин і повністю їх задовольняє.

Відповідно до пункту 7 договору продавці також гарантують відсутність на момент підписання цього договору будь-якої заборгованості чи спору, що пов`язано зі сплатою комунальних та інших платежів.

У пункті 16 договору сторони зазначили, що цей договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити цей договір на вкрай невигідних умовах, не є фіктивним чи удаваним.

Необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення у судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об`єктивній та суб`єктивній стороні.

Щодо доводів позивачів про укладення оспорюваного договорору на вкрай невигідних умовах.

По-перше, невигідні умови безпосередньо мають бути пов`язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК України і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі чи невигідні для особи обов`язки та умови.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно частиною 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності простроченої заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк», ініціювання банком звернення стягнення на майно, виселення, погашення зазначеної заборгованості.

При цьому судом першої інстанції неодноразово вживалися заходи щодо витребування з ПАТ «Укрсоцбанк» належним чином завірені копії кредитної справи щодо кредитного договору, укладеного між ОСОБА_10 та банком, листування між ними щодо наявного боргу та необхідності вжиття заходів для його погашення, належним чином завірений іпотечний договір, укладений на забезпечення виконання зобов`язань за основним кредитним договором, однак вимоги ухвали не виконані.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що відповідальність за невиконання ухвали суду не може бути перекладена на позивачів у вигляді висновку суду про порушення ними вимог статті 81 ЦПК України.

Так, статті 2, 12 ЦПК України закріплюють принцип змагальності сторін, відповідно до якого учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд першої інстанції на виконання вимог процесуального закону сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав шляхом витребування в банку доказів наявності кредитної заборгованості ОСОБА_2 , проте такі докази надані не були.

Позивачі також не надали жодних доказів наявності кредитної заборгованості та вимог банку про її погашення на підтвердження вкрай невигідних обставин, що спонукали їх до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу.

Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Також суд звертає увагу, що згідно пояснень позивача ОСОБА_2 як свідка, вона передала грошові кошти від продажу автомобіля в сумі 15000 доларів США ОСОБА_9 , а не направила їх на погашення кредитної заборгованості перед банком.

Оцінюючи докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів вважає недоведеним факт укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири під впливом тяжкої для позивачів обставини і на вкрай невигідних умовах.

Крім зазначених вище підстав для визнання договору недійсним позивачі вказують також застосовування до ОСОБА_1 психологічного тиску з боку другої сторони оспорюваного правочину. Обґрунтовуючи позов у цій частині позивачами зазначено, що підписання договору купівлі-продажу квартири здійснювалося під психологічним тиском, позивач ОСОБА_1 перебувала у стресовому стані та переживала за свою доньку та онука, адже банк у будь-який час міг розпочати процедуру звернення стягнення на квартиру, в якій вони постійно проживали, і позбавити їх житла.

На підтвердження позовних вимог у цій частині позивачами зазначено про те, що вироком Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 січня 2014 року по кримінальній справі №725/245/13 ОСОБА_7 та ОСОБА_8 визнано винним у вчинення ряду злочинів та призначено покарання. Вказаним вироком встановлено, що потерпіла ОСОБА_1 під тиском цих осіб підписала договір купівлі-продажу квартири, що має преюдиційне значення відповідно до вимог частини 6 статті 82 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі (пункт 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Як убачається з пункту 11 оспорюваного договору, сторони підтвердили, що укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі.

Посилання апелянтів на преюдиційність вироку щодо обставин психологічного тиску на ОСОБА_1 колегія суддів відхиляє, оскільки вони зазначені із показів останньої та не були встановлені судом як факт.

Будь-яких інших доказів на підтвердження укладення договору проти справжньої волі позивачів внаслідок застосування до них психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи не зазначено та судом не встановлено.

Згідно пояснень ОСОБА_1 , наданих в суді першої інстанції, вона читала у нотаріуса договір купівлі-продажу і саме ОСОБА_2 як співвласник квартири та продавець до укладення договору переконувала її в порядності та надійності ОСОБА_9

Встановивши, що позивачі мали можливість не укладати оспорюваний правочин, були ознайомлениі з його змістом до підписання, отримали грошові кошти на виконання умов договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним у зв`язку з укладенням його під впливом психічного тиску.

Щодо позовних вимог про витребування квартири в ОСОБА_6 колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Разом з тим, відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року № 6-140цс14.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження 14-144цс18).

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Як зазначено вище, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Докази, наявні в матеріалах справи, а саме: договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , заяви останніх до приватного нотаріуса Макеєвої Н.В., в яких вони повідомляють про те, що відчужувані частки квартири є їх особистою власністю, свідчать про наявність у діях власників волі на передачу майна ОСОБА_4 , який відчужив його ОСОБА_5 .

У свою чергу ОСОБА_5 як добросовісний набувач квартири відповідно до вимог ст. 317 ЦК України вправі був розпорядитися цією квартирою на свій розсуд, а саме продати її ОСОБА_6

Доводи апеляційної скарги про недобросовісність покупця ОСОБА_6 , його обізнаність про наявність спору щодо квартири та декількох кримінальних проваджень, пов`язаних з незаконним заволодінням цією квартирою шахрайським шляхом, не підтверджені належними доказами та спростовуються змістом договору купівлі-продажу спірної квартири від 25 серпня 2016 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 а саме пунктом 6 (том 2 а.с. 35-36), заявою ОСОБА_6 до приватного нотаріуса Хоменко М.О., в якій він стверджує, що квартира візуально ним оглянута, її стан та технічні характеристики йому відомі, заявою його дружини ОСОБА_12 до приватного нотаріуса про згоду на придбання квартири (том 2 а.с. 37, 39).

Посилання апелянта на занижену вартість квартири та ухилення від сплати податків не стосується предмета спору.

Непереконливими є посилання на порушення судом практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема доводи апелянта щодо непропорційного втручання у його право на мирне володіння майном. Колегія суддів вважає, що в даному конкретному випадку відсутня ознака втручання у мирне володіння майном ОСОБА_1 , оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника за його волею, а відтак не підлягає витребуванню у добросовісного набувача за недоведеності таких вимог.

Відповідно до постанови Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції в порушення вимог процесуального закону не достатньо мотивовано оскаржуване рішення, не надано юридичну оцінку всім підставам звернення до суду з позовом, а тому рішення суду слід змінити в мотивувальній частині з підстав, які зазначені в цій постанові.

Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року змінити в мотивувальній частині з підстав, які зазначені в цій постанові.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 вересня 2019 року.

Головуючий А.І. Владичан

Судді: М.І. Кулянда

О.О. Одинак