ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.06.06 р. Справа № 41/104а
м. Донецьк, вул. Артема, 157 к. 223
Суддя господарського суду Донецької області Гончаров С.А.
при секретарі судового засідання Возневій Н.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу
за позовом: Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал”,
м. Донецьк
до відповідача: Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька
про визнання частково недійсним податкового повідомлення-рішення від 07.04.06р.
№0005902340/2
СУТЬ СПОРУ:
Позивач, Державне обласне комунальне підприємство “Донецькоблводоканал”, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька, про визнання повністю недійсним податкового повідомлення-рішення від 07.04.06р. №0005902340/2, прийнятого відповідачем.
Ухвалою по справі від 21.04.2006р. було відкрито провадження в адміністративній справі №41/104а та провадження по справі відбувалось за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Заявою від 31.05.2006р. (вих. № 14-03/907) позивач змінив позовні вимоги та просить визнати частково недійсним податкове повідомлення-рішення від 07.04.06р. №0005902340/2, а саме, в сумі основного платежу – в розмірі 195187,00 грн., в сумі штрафних (фінансових) санкцій – в розмірі 157275,00 грн.
Згідно до позовної заяви № 14-03-656 від 20.04.2006 р., з урахуванням обставин викладених у заяві від 31.05..2006р. та пояснень наданих у судовому засіданні позивач обґрунтовує позовні вимоги наступним.
1. Неправомірне донарахування ПДВ на суму 5044,00 грн. відповідно до висновку про завищення податкового кредиту через безпідставне, на думку перевіряючих, віднесення до складу валових витрат та податкового кредиту сум податку на технологічне використання та втрати питної води. Вичерпний перелік витрат, які не включаються до складу валових витрат встановлений п. 5.3.-.5.8. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” та не містить у собі будь-яких обмежень щодо таких витрат.
Позивач посилається також на рішення господарського суду з цих же підстав та зазначає, що воно набуло законної сили та містить встановлені обставини, які не повинні доводитись знов.
2. Неправомірне донарахування ПДВ на суму 9798,00 грн. через висновок про обов’язок позивача виключати з суми валових витрат витрати за якими минув строк позовної давності. Позивач наполягає, на тому, що він відніс до складу валового доходу відповідного періоду суми заборгованості, за якими закінчився строк позовної давності, чим виконав вимоги законодавства. Інших дій платника податку законодавство не передбачає.
3. Неправомірне донарахування ПДВ на суму 29549,00 грн. через висновок про неправомірність включення до податкового кредиту сум ПДВ за невірно оформленими накладними. Позивач, з посиланням на положення Закону України “Про податок на додану вартість” стверджує, що на податковий кредит не можна розраховувати лише у випадку відсутності податкової накладної, а не у разі її оформлення з недоліками. Позивач посилається з цього приводу на практику Верховного Суду України (постанову від 06.12.2005р. № 21-105).
4. Неправомірне нарахування ПДВ на суму 248173,00 грн. через висновки про не зменшення податкового кредиту на цю ж суму по Авдіївському ВУВГК. Позивач стверджує, що його взаємовідносини з ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод”, в тому числі і щодо судового розгляду спору, стосувались вартості надаваємих послуг з водопостачання, а тому повинні були вплинути та вплинули на порядок формування валових доходів позивача. Валових витрат такі взаємовідносини ніяким чином не стосуються, оскільки такі витрати фактично понесені при придбанні води, а тому позивач не повинен був зменшувати суму валових витрат, законодавство таких вимог не містить.
5. Позивач вважає неправомірним висновки відповідача про його обов’язок зменшувати суму податкового кредиту на суму 82903,00 грн. через порушення п. 12.1. ст. 12 Законe України “Про оподаткування прибутку підприємств” та п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість”, оскільки згідно з редакцією цього пункту, що діяла на момент порушення покупець повинен був збільшити суму податкового зобов’язання. Зменшення податкового кредиту законодавством не передбачалось.
6. Позивач зазначає, що ним правомірно було віднесенно до складу валових витрат суму витрат за послуги мобільного зв’язку в розмірі 7150,00 грн., оскільки ці витрати провадились для виробничих потреб, а Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” не містить спеціальних приписів щодо особливостей включення до складу валових витрат витрат на послуги мобільного зв’язку. Правомірність віднесення суми до валових витрат, на думку позивача обумовлює правомірність віднесення до складу податкового кредиту сум ПДВ у розмірі 1430,00 грн.
Відповідач надав суду заперечення на позов, відповідно до яких посилається на наступне.
- Авдіївським ВУВГК неправомірно віднесено до складу валових витрат та податкового кредиту вартість придбаної від постачальників води, що не використовувалась у господарській діяльності. Також Авдіївським ВУВГК не проведено зменшення валових витрат та податкового кредиту з ПДВ у березні 2004 р. на суму 248173,00 грн., яка визнана судом недійсною. При проведенні коригування валового доходу на суму 1240867 та податкового зобов’язання з податку на додану вартість Авдіївський ВУВГК фактично приймає свою сторону у позові, трактуючи її як перерахунок вартості послуг абоненту, а не виконує рішення суду.
На думку відповідача втрати питної води не направлені на отримання доходу, а встановлені нормативи лише дають право на включення їх до складу валових витрат (аналогічно, як нестача у межах норм природного убутку), тому витрати питної води понад встановлені нормативи не відносяться до складу валових витрат, а сплачені щодо них суми ПДВ – до податкового кредиту.
- Ряд відокремлених підрозділів позивача припустили неправомірне включення до складу податкового кредиту невірно оформлених податкових накладних на загальну суму 29,55 тис. грн. Відповідач стверджує, що це є порушенням п. 7.2.1., 7.2.6., 7.4.5. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” та потребує зменшення на цю суму суми податкового кредиту відповідного податкового періоду.
Крім того, в обґрунтування своїх заперечень відповідач наводить ст. 11 Закону України “Про систему оподаткування”, п. 1.32 ст. 1 п. 5.1. ст. 5 абз “б” п.п 12.1.5. ст. 12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, п.п. 7.2.1., 7.2.3., 7.4.1. 7.4.5. ст. 7, п. 11.11 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, п. 17.1.3. ст. 17 “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”.
Сторонами пояснено суду, що ними визнається факт прийняття спірного податкового повідомлення-рішення на підставі акту № 93-23-112-03361425 від 28.10.2005р. та внаслідок апеляційного оскарження первісно прийнятого податкового повідомлення-рішення.
У судовому засіданні судом досліджені надані сторонами документи: податкове повідомлення-рішення від 07.04.06р. №0005902340/2, акт № 93-23-112-03361425 від 28.10.2005р., розрахунок суми основного платежу за повідомленням-рішенням від 07.04.06р. №0005902340/2, розрахунок сум фінансових санкцій за матеріалами перевірки ДОКП “Донецькоблводоканал” за повідомленнями-рішеннями № 0005902340/1 від 23.01.06р. та № 0005902340/2 від 07.04.06р., акт звіряння об’ємів реалізації послуг водопостачання за період 2001-2002 роки за договором від 28.12.1999р. № 1 між ДОКП “Донецькоблводоканал” (Авдіївським ВУВГК) та ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод”; податкові накладні № 30 від 30.12.2003р., № 12175 від 17.12.2004р., № 44 від 13.02.2003р., № 61 від 27.02.2003р., № 168 від 30.09.2003р., № 263 від 27.05.2004р., № 196 від 12.07.2004р., № 1 від 31.01.2003р., № 002849/14 від 31.01.2005р., № 2780 від 02.02.2005р., № 872 від 02.03.2005р., № 3855834 від 03.03.2005р., № 0254354 від 03.03.2005р., № 0855841 від 03.03.2005р., № 0555850 від 03.03.2005р., № 7 від 18.03.2003р., № 204/2 від 28.02.2004р., № 00030195 від 07.07.2004р., № 36/0 від 31.10.2003р., № 36/0 від 30.11.2003р., № 36/0 від 31.12.2003р., № 36/0 від 29.02.2004р., № 170/140418 від 30.11.2003р., № 173/140418 від 29.02.2004р., № 171/140418 від 31.10.2003р., № 178/140418 від 31.12.2003р., № 117 від 20.08.2003р., № 76 від 07.07.2003р., № 4704 від 23.05.2003р., № 133 від 12.03.2003р., № 4704 від 23.05.2003р., № 76 від 07.07.2003р., № 102 від 20.08.2003р., № 97 від 28.02.2005р., № 140 від 25.03.2005р., № 97 від 28.02.2005р., № 519 від 28.03.2005р., № 284 від 25.02.2005р., № 50/005 від 23.05.2003р., № 131/005 від 30.04.2003р., № 212 від 30.06.2004р., № 54753/009/э від 31.12.2002р., № 55395/009/э від 31.12.2002р., № 55396/009/э від 31.12.2002р., № 36 від 05.04.2003р., № 37 від 11.04.2003р., № 42768/009/э від 31.07.2003р., № 42772/009/э від 31.07.2003р., № 21 від 30.01.2004р., № 300 від 26.11.2003р., від 30.01.2004р., № 54 від 27.02.2004р., № 216 від 27.02.2004р., № 414 від 30.04.2004р., № 494 від 31.08.2004р., № 22/01-08 від 19.02.2004р., № 507 від 30.10.2004р., № 278 від 30.10.2004р., № 104 від 31.01.2005р., № 218 від 28.02.2005р., № 333 від 30.03.2005р.; рішення Господарського суду Донецької області від 12.03.2004р. по справі 41/271а, постанова Вищого Господарського суду по справі 41/271а від 29.09.2004р., рішення Господарського суду Донецької області від 20.07.2003р. по справі 43/174, постанова Донецького Апеляційного Господарського суду по справі 43/174 від 01.10.2003р.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані сторонами документи та заслухавши пояснення та заперечення представників сторін, суд встановив.
Відповідачем проведено планову документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.01.2003р. по 31.03.2005р., за наслідками якої складено акт № 93-23-112-03361425 від 28.10.2005р. (надалі – акт перевірки)
На підставі висновків зазначеного акту перевірки та внаслідок апеляційного узгодження первісно визначених сум податкових зобов’язань позивача з податку на додану вартість відповідачем прийняте податкове повідомлення-рішення №0005902340/2 від 07.04.06р., що є предметом спору. Факт прийняття спірного податкового повідомлення-рішення саме на підставі акту перевірки та у наведеному порядку визнаний сторонами в ході попереднього провадження по справі, крім того, таке вбачається з самого тексту спірного податкового повідомлення-рішення (посилання на акт перевірки № 93-23-112-03361425 від 28.10.2005р.).
Предметом наведеного податкового повідомлення-рішення є визначення податкового зобов’язання позивача з податку на додану вартість в загальній сумі 387559,00 грн., в тому числі 230284,00 грн. основного платежу, 157275,00 грн. штрафні (фінансові) санкції. Підставою його застосування визначені п.п. 3.1.1. ст. 3, п.п. 7.2.1., 7.2.3., 7.2.6., 7.3.1., 7.4.1., 7.4.5. ст. 7, п.п. 4.1, 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість”.
Відповідачем у судовому засіданні пояснено та наданим ним розрахунком суми основного платежу за спірним повідомленням рішенням підтверджується донарахування сум податкових зобов’язань позивача з податку на додану вартість за наведеними нижче підставами та у сумах.
5044,00 грн. – внаслідок завищення податкового кредиту на суму ПДВ сплаченого у складі вартості наднормативно витраченої води, що визначено як порушення п. 7.4.1., ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
29550,00 грн. – внаслідок неправомірного включення до складу податкового кредиту сум ПДВ по невірно оформленим податковим накладним, що визначено як порушення п. 7.2.1., 7.2.6. 7.4.5. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
69690,00 грн. – внаслідок завищення податкового кредиту на суму послуг, які не відносяться до складу валових витрат, що визначено як порушення п. 7.4.1., ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
82903,00 грн. – внаслідок завищення податкового кредиту на суму врегулювання сумнівної заборгованості, що визначено як порушення п. 4.5., ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість”;
5983,00 грн. – внаслідок завищення податкового кредиту на суму ПДВ з вартості товарів, придбаних у підприємств вилучених з ЄДРПОУ та у яких анульовано свідоцтво платника ПДВ, що визначено як порушення п.п. 7.2.1., 7.2.4., 7.4.5. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
9798,00 грн. – внаслідок не проведення коригування податкового кредиту по кредиторській заборгованості з минулим строком позовної давності, що визначено як порушення п.п. 7.4.4. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
1430,00 – внаслідок неправомірного включення до складу податкового кредиту суми ПДВ сплаченої у складі ціни за послуги мобільного зв’язку, що визначено як порушення п.п. 7.4.1. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”;
25887,00 – внаслідок завищення податкового зобов’язання ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”.
Також з наданого відповідачем розрахунку сум штрафних (фінансових) санкцій, застосованих спірним податковим повідомленням-рішенням вбачається та поясненнями відповідача у судовому засіданні підтверджено застосування санкцій у загальному розмірі 157275,00 грн., з яких 118 377 грн. – сума розрахована як 50 % визначеного відповідачу податкового зобов’язання (236754,00 грн.), а 38897,5 грн. сума розрахована як 50 % суми несвоєчасно сформованого податкового зобов’язання. Сторонами у судовому засіданні визнано помилковість розрахунку суми санкцій від визначеного податкового зобов’язання в розмірі 3235,00 грн., а також підтверджено те, що податкове зобов’язання від якого позивачу розрахований штраф в сумі 38897,5 податковим органом не визначалось, а було самостійно визначено позивачем, при цьому позивачем не був самостійно розрахований штраф у розмірі 5%, відповідно до положень п. 17.2 ст. 17 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”. Відповідачем підтверджено та з тексту спірного податкового повідомлення-рішення випливає застосування штрафних (фінансових) санкцій на підставі п.п. 17.1.3. ст. 17 цього ж закону.
Позивач оспорює зроблені відповідачем донарахування лише в частині, в загальній сумі 195187,00 грн., яка складається з сум 5044,00 грн., 29550,00 грн., 69690,00 грн., 82903,00 грн. 6571,00 грн. 1430,00 грн., у відповідності до сум та підстав їх визначення, що наведені вище. В іншій частині спір між сторонами щодо правомірності зроблених нарахувань відсутній.
Щодо сум застосованих штрафних санкцій, то позивач оспорює їх у повному обсязі, тобто в сумі 157275,00 грн.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 5044,00 грн.
Як вбачається з акту перевірки (стор. 43), відповідачем встановлено завищення податкового кредиту, нарахованого на суму втрат питної води понад встановлений норматив. У акті перевірки наявне посилання на підпункт 2 пункту 2.2. акту перевірки (який визначає порушення щодо формування валових витрат позивача у перевірений період), а також зазначено про те, що порушення полягає у віднесенні до складу податкового кредиту ПДВ по товарах, які не відносяться до складу валових витрат.
Таким чином, у спірних відносинах оцінці полягають висновки відповідача щодо правомірності формування валових витрат у відповідних сумах. Ці висновки викладені у акті перевірки (стор. 26) та полягають у тому, що у 1-му кварталі 2005р. Авдіївським ВУВГК (структурним підрозділом позивача) віднесено до складу валових витрат втрати питної води понад встановлений норматив у розмірі 25220 грн.
Таке віднесення визначено відповідачем неправомірним, оскільки рішенням Авдіївської міської ради на 2005р. позивачу встановлено норматив використання води у розмірі 35,3 відсотка від загального обсягу отриманого ресурсу. На підставі аналізу звітів позивача про використання води за 1 квартал 2005р. (форма № 2-ТП (водгосп)) відповідачем були встановлені втрати отриманої води у розмірі 42,09 відсотка. Далі розрахунковим шляхом відповідач розраховує вартість втраченої води (через розрахунок понаднормативних втрат у розмірі 6,79 відсотка та пропорційного розрахунку від вартості загальної кількості отриманої води).
Відповідач робить висновки про те, що визначена наведеним чином вартість води питної є втраченою позивачем у об’ємах, перевищуючих зазначені нормативи, не може визнаватися витратами господарської діяльності, тому, відповідно до п. 5.1. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” не може бути віднесена до складу валових витрат зазначених податкових періодів.
Суд вважає, що такий висновок відповідача не узгоджується з вимогами законодавства та спростовуються матеріалами справи з огляду на наступне.
Згідно з п.3.1. ст. 3 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з п.4.3. ст..4 цього закону на суму валових витрат, визначених ст.5 даного закону та суму амортизаційних відрахувань, визначену згідно зі ст. 8, 9 закону.
Пунктом 5.1. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлено, що валові витрати виробництва та обігу – це сума будь-яких витрат платника податків у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаються (виготовляються) такими платниками податків для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Відповідно до п.п. 5.1.1 п.5.1 ст.5 даного закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажам продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених п.5.3.-5.8. цієї статті.
Підпунктами 5.3-5.8 ст. 5 даного закону визначено вичерпний перелік витрат, які не відносяться до складу валових витрат.
Пунктом 5.10 ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачено, що встановлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що визначені у даному законі, не дозволяється.
Отримання позивачем питної води у 1-му кварталі 2005 року у обсязі 1362,2 тис. куб. м встановлено безпосередньо актом перевірки, будь-яких порушень щодо фактичної наявності та підтвердженості витрат на придбання води питної в ході перевірки не встановлено.
Зазначені витрати не відносяться до витрат, які не включаються до складу валових витрат у розумінні п.п.5.3-5.8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємства”.
За таких обставин суд вважає безпідставними висновки відповідача про неправомірне віднесення до складу валових витрат витрат на придбання води питної у розмірі 25220 грн. Крім того, суд зазначає, що наведений вище механізм розрахунку цієї суми ніяким чином не передбачений законодавством, що регулює порядок формування валових витрат та встановленими правилами ведення податкового обліку. Суд також зазначає, що проведення простих арифметичних дій із даними звіту за формою № 2-ТП (водгосп) (вирахування із загальної кількості отриманої води кількості реалізованої води) ніяким чином не доводить саме втрат води позивачем. Інші обставини щодо отримання та витрачання позивачем води в ході перевірки не досліджувались та не стали підставою для висновків про порушення позивачем законодавства.
Щодо посилань відповідача у акті перевірки на встановлені поточні індивідуальні нормативи використання води та їх ніби то затвердження рішенням Авдіївської міської ради, то з цього приводу суд зазначає наступне.
Ст. 29 Закону України “Про питну воду та питне водопостачання” передбачено встановлення технологічних нормативів використання питної води та питного водопостачання. Зазначений норматив розробляється кожним підприємством питного водопостачання, погоджується з місцевими органами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та затверджуються органами місцевого самоврядування. Порядок розроблення та затвердження технологічних нормативів використання питної води встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Згідно до ст. 1 Закону України “Про питну воду та питне водопостачання”, технологічні нормативи використання питної води – це максимально допустимий обсяг технологічних витрат води при її виробництві та транспортуванні, використанні на власні потреби підприємством питного водопостачання, утриманні зони санітарної охорони.
Зазначений закон не визначає, яким чином встановлення технологічного нормативу впливає на визначення бази оподаткування. У зв’язку з прийняттям цього закону змін до податкового законодавства не вносилось.
Відповідно до п. 12 Порядку розроблення та затвердження технологічних нормативів використання питної води поточні технологічні нормативи використання питної води розробляються кожним підприємством житлово-комунального господарства, погоджуються з місцевими органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та водного господарства і затверджуються органами місцевого самоврядування на термін до 5 років.
Позивач пояснив суду, що поточні індивідуальні нормативи використання води на які посилається відповідач насправді рішенням Авдіївської міської ради не затверджувались, у підтвердження чого надав лист за підписом Авдіївського міського голови, з якого вбачається, що ці нормативи лише узгоджені з міським головою їх затвердження рішеннями міськради або виконкому не відбувалось.
Таким чином, індивідуальні нормативи використання води на які посилається відповідач взагалі неможливо визнати за такі, що прийняті належним чином та у відповідності до законодавства, що встановлює та регулює засади функціонування системи питного водопостачання, використанню вод та їх охорони від забруднення, засмічення та вичерпання.
Суд враховує, що використання будь-яких норм витрачання води для визначення бази оподаткування, тим більше, встановлених наведеними наказами, законодавством про оподаткування не передбачено.
Слід зазначити, що такі ж обставини встановлені рішенням Господарського суду Донецької області від 12.03.2004р. по справі 41/271а, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27.04.2004р., а також постановою Вищого Господарського суду по цій же справі від 29.09.2004р.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Так, з наведених рішення та постанови вбачається, що судами встановлена та обставина, що чинним законодавством, яке регулює податкові правовідносини, не передбачено використання будь-яких нормативів витрачання води для визначення бази оподаткування. Не містить таких застережень і Закон України “Про питну воду та питне водопостачання”.
З наведених рішення та постанови випливає, що наведені обставини встановлені відносно визначення бази оподаткування податком на прибуток Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал”, тобто особи, яка бере участь і у даній справі. Таким чином, суд вважає цілком обґрунтованими посилання позивача на наведені рішення в обґрунтування безпідставності висновків відповідача зроблених в ході перевірки.
Виходячи з викладеного суд дійшов висновку про безпідставні висновки відповідача про порушення позивачем порядку формування валових витрат, що обумовлює безпідставність висновків про порушення порядку формування податкового кредиту в частині неправомірного віднесення до його складу суми у розмірі 5044,00 грн.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 29550,00 грн.
Актом перевірки (стор. 34-37, 38, 40, 41, 44) встановлено, що структурними підрозділами позивача у перевіреному періоді віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість які не містять реквізитів, передбачених п. 7.2.1. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, а саме, Дзержинським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним які не містять ціни продажу продукції без урахування ПДВ у загальній сумі 12070,58 грн.; Красноліманським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним які містять не вірну адресу покупця та не містять ІПН покупця у загальній сумі 1983,35 грн.; Шахтарським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним які не містять одиниці виміру товару, кількості, ціни продажу продукції без урахування ПДВ у загальній сумі 1832 грн.; Артемівським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним у яких відсутні печатка постачальника та які містять невірний ІПН покупця та номер свідоцтва платника ПДВ у загальній сумі 2061 грн.; Сніжнянським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним у яких відсутні номери свідоцтв платника ПДВ, ІПН постачальника, не вірно вказана адреса у загальній сумі 2145 грн.; Єнакіївським ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним у яких відсутні опис (номенклатура товарів) їх кількість на суму 544,73 грн.; Торезьким ВУВГК віднесено до складу податкового кредиту ПДВ по податковим накладним у яких невірно вказаний ІПН покупця на суму 3351,17 грн.
Наданим відповідачем розрахунком суми основного платежу за спірним податковим повідомленням-рішенням та наданими у судовому засіданні поясненнями підтверджено, що наведені порушення стали підставою для висновків про завищення податкового кредиту та, як наслідок, призвели до донарахування податку в сумі 29550,00 грн.
Наведені висновки відповідача не узгоджуються з вимогами законодавства з огляду на наступне.
Недоліки у заповненні податкових накладних, які було виявлено в ході перевірки позивача, зокрема, не вірна адреса покупця чи продавця, відсутність чи невірний ІПН покупця чи продавця, відсутність опису (номенклатури товарів, робіт, послуг) їх кількість і т. ін. не зробили податкові накладні недійсними, не свідчать про їх неналежність та недопустимість в якості доказів.
Дослідження спірних податкових накладних у судовому засіданні свідчить про те, що на їх підставі цілком можливо ідентифікувати контрагентів позивача, достовірно визначити господарські операції, їх суми та суми ПДВ, що підлягали сплаті позивачем своїм контрагентам.
Як вбачається з акту перевірки, підставою висновків про завищення позивачем податкового кредиту стало виключно його формування за накладними з відповідними недоліками. Факти проведення позивачем господарських операцій, їх належність, обґрунтованість визначення у спірних податкових накладних відповідних сум ПДВ податковим органом не перевірялась, підставою висновків про порушення позивачем законодавства не визначалось. Доказів безпідставності формування податкового кредиту з ПДВ, недостовірності проведених позивачем господарських операцій, несплати відповідних сум ПДВ відповідачем суду не надано.
Недотримання позивачем порядку, встановленого п. 7.2.6. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” не є підставою для висновку про неправомірність віднесення понесених позивачем витрат по сплаті ПДВ до податкового кредиту та не свідчать про обґрунтованість рішення відповідача в частині донарахування суми податку в розмірі 29550,00 грн., оскільки згідно абз. 2 п.п 7.4.5. ст. 7 цього ж закону підставою для відповідальності платника податків є не підтвердження сум податку, який включено до податкового кредиту на момент перевірки платника податків.
Враховуючи викладене суд вважає безпідставним донарахування позивачу ПДВ в розмірі 29550,00 грн.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 69690,00 грн.
Як вбачається з акту перевірки (стор. 43) та пояснено відповідачем, в цій частині відповідачем встановлено завищення податкового кредиту, через порушення п. 7.4.1. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, тобто до податкового кредиту віднесено суми ПДВ сплачені у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких не включається до складу валових витрат.
Як викладено відповідачем у акті перевірки та зазначено у запереченнях щодо позовних вимог, відповідач вважає, що Донецьким апеляційним господарським судом по справі № 43/174 визнано недійсною суму у розмірі 1240867 грн., по цій справі позивач не довів своє право вимагати оплати, а тому позивач був зобов’язаний зменшити суму валових витрат у 1-му кварталі 2004 року на суму 1240867 грн., а також зменшити суму податкового кредиту на 69690,00 грн. у березні 2004 року.
Такі висновки відповідача не ґрунтуються на чинному законодавстві та спростовуються матеріалами справи з огляду на наступне.
Судом досліджено у судовому засіданні постанову Донецьким апеляційним господарським судом по справі № 43/174 та з’ясовано, що спірними питаннями у цій справі були питання розрахунків позивача із ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод” за поставлену у межах укладеного між ними договору питну воду, при цьому, як вбачається з наведеної постанови та підтверджується позивачем, позивач був продавцем питної води та вимагав стягнення з ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод” недоплаченої за поставлену в період з 01.01.2001р. по 01.10.2003р. питну воду суми у розмірі 1489040 грн. Судом відмовлено у задоволенні позову за тих мотивів, що позивач не довів свого права вимагати від позивача оплати.
Таким чином, безпідставні посилання відповідача на те, що суму у розмірі 1240867 грн. визнано судом недійсною. Рішення з цього приводу в межах розгляду справи № 43/174 не приймалось, доказів визнання недійсною будь-яких сум та обставин, дослідивши які суд міг дійти таких висновків, відповідачем не надано.
Наведена постанова взагалі стосується цивільно-правових стосунків між позивачем та ВАТ “Авдіївський коксохімічний завод”, щодо обґрунтованості вимог про сплату певної суми та ніяким чином не може стосуватись порядку оподаткування позивача, зокрема порядку формування його валових витрат. Наведений вище (при розгляді суми нарахувань у розмірі 5044,00 грн.) аналіз законодавчо визначеного порядку формування валових витрат платника податку цілком застосовний і у цьому випадку, оскільки цей порядок також не містить спеціальних вимог щодо зменшення платником податків валових витрат того періоду, в якому відбулося прийняття судом рішення про відмову у задоволенні його вимог.
Тим більше, не передбачене зменшення з таких підстав сум податкового кредиту березня 2004р., як на тому наполягає позивач. Норми Закону України “Про податок на додану вартість” не визначають за обов’язок платника податків зменшувати податковий кредит того періоду, у якому відбулося незадоволення судом його вимог про стягнення платежів за поставлені ним у минулих податкових періодах товари.
Посилання відповідача на неврахування позивачем п. 5.1. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” суд до уваги не приймає, оскільки відповідачем не доведено, яким чином визначення терміну валових витрат стосується обов‘язку платника податків зменшити валові витрати на підставі рішення суду. Будь-які законодавчо врегульовані або, навіть, логічні причинно-наслідкові зв’язки у даному випадку відсутні.
Також суд не приймає до уваги посилання відповідача на ніби-то порушення позивачем ст. 12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, оскільки ця норма взагалі не передбачає обов’язку платника податку – продавця товарів якимось чином зменшувати суми валових витрат.
З огляду на викладене суд доходить до висновку про необґрунтованість висновків відповідача про завищення позивачем податкового кредиту через його не зменшення в сумі 69690,00 грн.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 82903,00 грн.
Ця сума визначена, як завищення позивачем податкового кредиту в сумі 82903,00 грн. у листопаді 2004 року через порушення п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість”, яке полягає у не зменшенні податкового кредиту листопада 2004 року на суму 82903,00 грн.
Відповідно до п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції, що діяла у період виникнення та дії спірних відносин), у разі коли після поставки товарів (робіт, послуг) здійснюється будь-яка зміна суми компенсації за поставку товарів (робіт, послуг), включаючи перерахунок у випадках повернення проданих товарів чи права власності на такі товари продавцю, а також у зв'язку з визнанням боргу покупця безнадійним у порядку, визначеному законодавством України, податок, нарахований у зв'язку з такою поставкою, перераховується відповідно до змін бази оподаткування. При цьому продавець зменшує суму податкового зобов'язання на суму надмірно нарахованого податку, а покупець відповідно збільшує суму податкового зобов'язання на таку ж суму в період, протягом якого була зменшена сума компенсацій продавцю. У зворотному порядку відбувається перегляд сум податкових зобов'язань при збільшенні суми компенсації продавцю.
Тобто, приписи Закону України “Про податок на додану вартість” не передбачали обов’язок платника податків зменшувати суми податкового кредиту у разі будь-яких змін у базі оподаткування, тому у суду відсутні підстави вважати обґрунтованими висновки відповідача щодо порушення позивачем вимог законодавства.
Посилання відповідача на те, що ним зроблені інші висновки, а саме, висновки про заниження податкових зобов’язань в тому числі і з посиланням на акт перевірки від 27.03.2006р. суд до уваги не приймає з огляду на встановлені судом та викладені вище обставини прийняття спірного рішення саме на підставі акту перевірки (акту від 28.10.2005р., яким встановлено порушення саме у не зменшенні податкового кредиту листопада 2004 року), що визнано сторонами та підтверджено матеріалами справи, зокрема, спірним рішенням та наданим самим відповідачем розрахунком суми основного платежу за спірним повідомленням-рішенням, у якому визначено підставу донарахування спірної суми, як завищення податкового кредиту.
Крім того, відповідно до абзацу 3 п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції, що діяла у період виникнення та дії спірних відносин), правила, визначені цим пунктом, застосовуються також при збільшенні суми валових витрат або валового доходу платника цього податку внаслідок проведення процедур врегулювання сумнівної або безнадійної заборгованості відповідно до положень статті 12 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" чи визнання боргу покупця безнадійним з інших причин, визначених законом.
Тобто, законодавство встановлює певну залежність застосування правил збільшення податкових зобов’язань платників податку, а саме, можливість застосування цих правил виключно у випадку збільшення суми валових витрат або валового доходу платника цього податку внаслідок проведення процедур врегулювання сумнівної або безнадійної заборгованості. Без наявності таких випадків застосування правил передбачених п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість” неможливе.
Між тим, дослідження судом матеріалів перевірки позивача свідчить про те, що обставини збільшення суми валових витрат або валового доходу позивача внаслідок проведення процедур врегулювання сумнівної або безнадійної заборгованості саме щодо сум від яких розрахований ПДВ у розмірі 82903,00 грн. в ході перевірки не досліджувались, висновки про заниження валових доходів або завищення валових витрат відносно цих операцій не робились, донарахування податку на прибуток відповідачем з цього приводу не здійснювалось. В ході судового розгляду спору представник відповідача пояснень з приводу дослідження цих обставин та відображення їх в матеріалах перевірки не дав.
Таким чином, відповідачем не доведена обґрунтованість висновків про порушення позивачем п. 4.5. ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість”, що свідчить про необґрунтованість донарахування податку на додану вартість в сумі 82903,00 грн.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 9798,00 грн.
Як визначено актом перевірки (стор. 33, 39, 45), підтверджено наданим відповідачем розрахунком суми основного платежу за спірним податковим повідомленням-рішенням та підтверджено відповідачем в ході розгляду справи, ця сума складається із сум порушень встановлених щодо структурних підрозділів позивача, а саме, по Димітрівському ВУВГК в сумі 1788 грн., Селідівському ВУВГК в сумі 4783 грн., Костянтинівському ВУВГК в сумі 3227 грн.
Позивач оспорює частину цієї суми в загальному розмірі 6571 грн., що складається з сум порушень по Димітрівському та Селідівському ВУВГК.
У акті перевірки зазначено, що порушення полягає у завищенні податкового кредиту березня, квітня, липня 2003 р. (Димітрівський ВУВГК) та квітня 2003р., квітня, травня, серпня 2004р.(Селідівський ВУВГК) через не відкоригування позивачем сум податкового кредиту по кредиторській заборгованості з минулим строком позовної давності.
В обґрунтування наявності порушення відповідач у акті перевірки посилається на положення п. 1.23. ст. 1, п. 5.1. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” та наполягає на наявності у позивача обов’язку проводити коригування валових витрат по ТМЦ (роботах, послугах), які раніше були віднесені до валових витрат та у зв’язку з з закінченням терміну позовної давності безнадійної заборгованості набувають статусу безоплатно отриманих. Виключно у зв’язку з наведеними висновками, відповідач робить висновки про обов’язок позивача, відкоригувати суму податкового кредиту з ПДВ по цих же сумах та стверджує про порушення позивачем п. 7.4.4. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, що на його думку свідчить про завищення податкового кредиту у відповідних податкових періодах.
Такі висновки відповідача не ґрунтуються на законодавстві з огляду на наступне.
Сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності є безповоротною фінансовою допомогою у розумінні п. 1.22 ст. 1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.
Відповідно до пп. 4.1.6. п. 4.1 ст. 4 цього закону, до валового доходу включаються суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді, за винятком випадків, коли така безповоротна фінансова допомога та безоплатні товари (роботи, послуги) отримуються неприбутковими організаціями в порядку, визначеному п. 7.11 цього Закону, або такі операції здійснюються між платником податку та його відокремленими підрозділами, що не мають статусу юридичної особи.
Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” не передбачає обов’язку платника податків зменшувати загальну суму валових витрат податкових періодів, у яких відбулося закінчення строків позовної давності на суму заборгованості по якій закінчився строк позовної давності. Закон визначає єдине правило – зобов’язання платника податку збільшити валовий дохід відповідного податкового періоду на таку суму. Проведення будь-яких коригувань валових витрат законом не передбачено.
Також і Законом України “Про податок на додану вартість” не передбачено за обв’язок платника податків здійснювати будь-яке коригування сум податкового кредиту по сумам податку на додану вартість за зобов’язаннями, по якіх закінчився строк позовної давності.
Таким чином, не має жодних підстав для зменшення суми податкового кредиту періоду, у якому відбувається закінчення строку позовної давності, а тому безпідставні висновки відповідача про заниження позивачем податкового кредиту в сумі 6571 грн. та донарахування податку в цій частині.
Стосовно суми нарахувань у розмірі 1430,00 грн.
Наведена сума нарахована внаслідок встановлення відповідачем порушення п. 7.4.1. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” та полягає у віднесенні до складу податкового кредиту січня 2004 р. – березня 2005р. (стор 38 акту перевірки) сум ПДВ сплаченого у зв’язку з придбанням послуг мобільного зв’язку, які на думку відповідача не відносяться до складу валових витрат.
Висновок про те що ці витрати не відносяться до валових витрат зроблений відповідачем за тих підстав, що у позивача відсутні документи, які підтверджують використання мобільного зв’язку у виробничих цілях, а саме – розшифровка рахунку за необхідний період часу, накази, розпорядження про закріплення телефонів мобільного зв’язку.
Наведене не відповідає вимогам законодавства з огляду на наступне.
Єдиною нормою законодавства, яка обумовлює залежність правомірності віднесення до валови витрат будь-яких витрат від наявності підтверджуючих документів є підпункт 5.3.9 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.
Ця норма встановлює обмеження щодо формування валових витрат платника податку та передбачає, що не відносяться до складу валових витрат будь-яки витрати, які не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язок ведення та збереження яких передбачений правилами ведення податкового обліку.
Огляд судом чинного законодавства з цього приводу свідчить про те, що ні Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” ні інші нормативно-правові акти, що регулюють порядок ведення податкового обліку не визначають розшифровки рахунку а також накази, розпорядження про закріплення телефонів мобільного зв’язку за обов’язкові документи, на підставі яких повинно відбуватись формування платником податків валових витрат.
Відповідно до п. 5.1. ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Також, пунктом 5.2. цієї ж статті закону передбачено, що до складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці.
Відповідно до частини другої ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З огляду на наведені приписи законодавства, у спірних відносинах, податковий орган повинен довести, що витрати мобільного зв’язку були використані позивачем не для їх подальшого використання у власній господарській діяльності та не у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці.
Таких доказів відповідачем в ході провадження по справі не надано, представником відповідача надані пояснення щодо відсутності таких доказів.
Зважаючи на наведене суд доходить висновку про необґрунтованість та недоведеність висновків відповідача про завищення позивачем податкового кредиту в сумі 1430,00 грн.
Стосовно застосування штрафних санкцій в сумі 157275,00 грн.
Як зазначалось, судом встановлено застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій на підставі п. 17.1.3. ст. 17 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, як 50% визначеного відповідачу податкового зобов’язання. З огляду на встановлену судом необґрунтованість донарахування позивачу податкового зобов’язання в сумі 195187,00 грн., безпідставне застосування до позивача штрафних санкцій в розмірі 97593 грн., розрахованої від цієї суми. Враховуючи, що позивачем не оспорюється сума донарахованого податку в іншій частині, у суду відсутні підстави вважати необґрунтованим застосування до позивача штрафних санкцій в сумі 17548,50 грн.
Щодо застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій в сумі 38897,5 грн., то суд зазначає, що відповідно до пп. 17.1.3 п. 17.1 ст. 17 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п'ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.
З наведеної вище норми вбачається, що обов’язок платника податків сплатити штраф та, відповідно, право податкового органу застосовувати штрафні санкції безпосередньо пов’язані з самостійним донарахуванням податковим органом суми податкового зобов'язання.
Однак, як випливає з матеріалів справи відповідачем донарахувань сум податкових зобов’язань з податку на додану вартість в сумі 77795 грн. (які мали стати підставою для застосування санкцій в сумі 38897,5 грн.) позивачу не здійснено.
За таких обставин, суд вважає застосування до позивача штрафних санкцій в сумі 38897,5 грн. таким, що не ґрунтується на законодавстві.
Враховуючи все викладене, вимоги позивача щодо визнання недійсним спірного податкового повідомлення-рішення підлягають частковому задоволенню, а саме в сумі основного платежу в розмірі 195187,00 грн., в сумі штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 139726,50 грн.
Керуючись п. 1.22, 1.23 ст. 1, п. 3.1. ст. 3, п.п. 5.1., 5.2., 5.3.-5.8., 5.10. ст. 5 п. 12.1. 12.2. ст. 12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, ст. ст. 1, 29 Закону України “Про питну воду та питне водопостачання”, п. 4.5. ст.. 4, ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, ст.ст. 1, 4, 5, 6, 17 “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, ст.ст. 2, 17-20, 69-72, 86, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ПОСТАНОВИВ
Позовні вимоги Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал” до Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька про визнання частково недійсним податкового повідомлення-рішення від 07.04.06р. №0005902340/2 в сумі основного платежу – в розмірі 195187,00 грн., в сумі штрафних (фінансових) санкцій – в розмірі 157275,00 грн. – задовольнити частково.
Визнати частково недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька в частині визначення суми податкового зобов’язання в загальному розмірі 334913,50 грн. в тому числі в сумі основного платежу в розмірі 195187 грн., в сумі штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 139726,50 грн.
У задоволенні позовних вимог в іншій частині – відмовити.
Присудити Державному обласному комунальному підприємству “Донецькоблводоканал” з Державного бюджету України витрати по сплаті судового збору в сумі 3,40 грн.
Постанова набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня складання постанови в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Гончаров С.А.
Постанову складено в повному обсязі 08.06.2006р.
Надруковано 3 прим. Позивачу - 1прим. Відповідачу - 1 прим.
У справу - 1 прим.