Справа № 2-а-201/2009/1507

Головуючий у першій інстанції Кодінцева

Категорія КАС:

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

З липня 2009 року, суддя Болградського районного суду Одеської області Кодінцева С.В., розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління пенсійного фонду України в Болградському районі Одеської області (надалі Управління) про визнання дій Управління неправомірними та зобов'язання нарахувати та виплатити, як дитині війни, щомісячну державну соціальну допомогу, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 просить ухвалити рішення, яким визнати неправомірними дії відповідача щодо не нарахування і невиплати їй, позивачці, державної соціальної допомоги, як дитині війни, а також зобов'язати відповідача здійснити перерахунок пенсії з підвищенням її на 30 % мінімальної пенсії за віком та провести відповідні нарахування і виплати на її, позивачки, користь недоплачену їй, як дитині війни щомісячну державну соціальну допомогу починаючи з 1 січня 2009 року.

В обґрунтування своїх вимог Позивачка зазначила, що є «дитиною війни» в розумінні Закону України «Про соціальний захист дітей війни» і має право на пільги, передбачені цим Законом. Зокрема, посилаючись на статтю 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», Позивачка зазначила, що вона має право на отримання щомісячної доплати до пенсії у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком.

Позивачка також вказала, що бездіяльність Відповідача грубо порушила її законні права, позбавила права отримувати щомісячну доплату до пенсії в належному розмірі, що свідчить про нехтування правами громадян з боку Управління Пенсійного фонду України в Болградському районі Одеської області.

Позивачка подала до суду заяву про розгляд справи без її участі (ас. 13).

Відповідач проти позову заперечував, зазначаючи, що він діяв в межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами. Зокрема, Відповідач зазначив, що Законом України «Про соціальний захист дітей війни» передбачено, що фінансування виплат по даному Закону проводиться з державного бюджету України, який затверджує Верховна Рада України, а не з бюджету Пенсійного фонду України, який затверджує Кабінет Міністрів України. Крім того, Відповідач зазначив, що частиною третьою статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом. З цього Відповідач робить висновок, що зазначений мінімальний розмір пенсії за віком для перерахунків чи підвищення пенсій він не застосовується.

Також вказав, що жодним законом не передбачено, які органи повинні виплачувати підвищенні пенсії, за рахунок яких коштів та джерел, в якому процедурному порядку здійснювати призначення і яким чином обчислювати вказаний розмір. Відповідач зазначив, що статтею 7 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» передбачено, що фінансове забезпечення державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а не за рахунок бюджету Пенсійного фонду України. Виходячи із зазначеного, Відповідач вважає, що він діяв в межах своїх повноважень та не порушив вимоги чинного законодавства України, а також вказав на те, що починаючи з січня 2008 року і до цієї пори нараховує і виплачує пенсію позивачу, як дитині війни у розмірі 10 відсотків від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідно до п. 8 постанови КМУ від 28.05.2008 року № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян».

В представлених запереченнях відповідач зазначив заяву, про розгляд справи без участі представника управління (а.с. 14-15).

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Позивачка, ОСОБА_1, народилася 22 квітня 1942 року. Згідно із статтею 1 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» дитиною війни є особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років. Відповідно, Позивачка є дитиною війни в розумінні Закону України «Про соціальний захист дітей війни». Відповідач УПФУ не заперечує того факту, що Позивачка є дитиною війни.

Виходячи із того, що Позивачка є дитиною війни, отримує пенсію за віком (пенсійна справа № 127946), суд вважає, що на неї повністю розповсюджуються всі пільги та соціальні гарантії, передбачені Законом України «Про соціальний захист дітей війни», в тому числі й право на підвищення пенсії на 30 % мінімальної пенсії за віком, як передбачено статтею 6 зазначеного Закону.

Наведене підтверджується посвідченням серії AAA № 909273 від 16.07.2003 року (а.с.8).

Відповідач нараховує і виплачує позивачу пенсію за віком із надбавкою, як дитині війни, відповідно до п. 8 постанови КМУ від 28.05.2008 року № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян», що підтверджується листом відповідача (а.с. 10), запереченнями на позов (а.с. 14-15).

Станом на 1 січня 2009 року ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», відповідно до якої дітям війни пенсії... підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, є діючою.

Закон - це акт вищого органу державної влади, який має вищу юридичну силу по відношенню до інших правових актів, оскільки вони (інші правові акти) повинні йому, закону, відповідати, прийматися на підставі і з метою виконання закону як акту вищого органу державної влади.

Таким чином Закон України «Про соціальний захист дітей війни», в тім числі і його ст. 6, має пріоритет, а також вищу юридичну силу по відношенню до постанови КМУ від 28.05.2008 року № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян», яка є підзаконним актом.

Разом з тим частиною 2 ст. 3 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» передбачено, що державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Виходячи із загальних засад пріоритету законів над підзаконними актами, суд вважає, що вимога позивачки є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Таким чином, щомісячна доплата до пенсії для дітей війни є формою соціального забезпечення громадян, які відповідно до спеціального закону, є дітьми війни. Тобто, фактично ця щомісячна надбавка є формою реалізації конституційного права громадян, які є дітьми війни, на соціальний захист.

В той же час, що відповідно до статті 7 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» фінансове забезпечення державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок Державного бюджету України, а не за рахунок бюджету Пенсійного фонду України. За умови відсутності у державному бюджеті коштів на виплату щомісячних надбавок дітям війни це створює ситуацію правової невизначеності стосовно джерела коштів, з яких має виплачуватися зазначена надбавка. Однак, в той же час, на думку суду, це не може бути підставою для порушення прав громадян на соціальний захист, в тому числі й на отримання надбавки до пенсії, яка прямо передбачена законом.

Суд звертає увагу сторін на те, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань судом не приймається до уваги.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди України, при розгляді справ, застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї, а також практику Європейського суду - як джерело права. Так, наприклад, у справі «Кечко проти України» Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання надбавки до пенсії основані на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Суду ЄС у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку це надання дітям війни надбавок до пенсії, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відносини, що склалися між позивачем та відповідачем є публічно-правовими відносинами, виходячи із змісту статті 3 та пункту 2 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Враховуючи те, що Позивачка є дитиною війни, він наділений державою певним правовим статусом, який включає в себе й право на додаткові елементи соціального захисту, зокрема право на отримання надбавки до пенсії.

Наділивши дітей війни зазначеною соціальною гарантією, держава таким чином взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень осіб, які є дітьми війни.

Тобто, між Позивачкою і державою встановлено певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю зобов'язання держави забезпечити соціальний захист дітей війни.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи Позивачки є обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись ст. 19, 22, 46, 48, ч. 2 ст. 152 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», статтями 2, 11, 17, 18, 69-71, 105, 160-164, 167, 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати дії Управління Пенсійного фонду України в Болградському районі Одеської області щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1, як дитині війни, підвищення пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком - неправомірними.

3. Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Болградському районі Одеської області провести підвищення ОСОБА_1, як дитині війни, починаючи з 1 січня 2009 року, на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, відповідно до ст. 6 чинного Закону України «Про соціальний захист дітей війни», за рахунок коштів Державного бюджету України, з урахуванням фактично проведених нарахувань та виплачених сум.

Постанова відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.