ПОСТАНОВА

Іменем України

10 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 810/5830/15

адміністративне провадження № К/9901/9689/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Судді-доповідача Саприкіної І. В.,

суддів Єзерова А. А., Чиркіна С. М.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова Олександра Юрійовича на постанову Київського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Кушнової А. О.) від 18 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Чаку Є. В., суддів Файдюка В. В., Мєзєнцева Є. І.) від 10 серпня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова Олександра Юрійовича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова Олександра Юрійовича (далі - Уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд, ФГВФО), у якому просив:

- визнати протиправною відмову Уповноваженої особи Фонду у відмові включити ОСОБА_1 до переліку осіб та реєстру по виплаті залишкової суми, яка залишилась невиплаченою за банківським вкладом «Вигідний-2015» від 13 березня 2015 року № 21877-62.3, внесеним ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» (далі - ПАТ «Банк «Київська Русь»);

- зобов`язати Уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_1 до додаткового реєстру осіб по виплаті невиплаченої залишкової суми банківського вкладу, та провести нарахування такої суми;

- зобов`язати ФГВФО виплатити ОСОБА_1 невиплачену суму коштів за вкладом від 13 березня 2015 року № 21877-62.3, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Київська Русь» за додатковим реєстром та розрахунками Уповноваженої особи Фонду.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відмова у включенні його до реєстру кредиторів є надуманою та незаконною, оскільки строк подачі заяви до Фонду ним пропущений.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 18 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2016 року, позов задовольнив частково. Зобов`язав Уповноважену особу Фонду визнати ОСОБА_1 кредитором ПАТ «Банк «Київська Русь» та зобов`язав внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів цього банку, а саме включити ОСОБА_1 до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Банк «Київська Русь». У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Не погодившись із вказаними вище судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, у вересні 2016 року Уповноважена особа Фонду подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2016 року.

На обґрунтування касаційної скарги Уповноважена особа Фонду зазначила, що оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням вимог чинного законодавства України. При цьому, на думку скаржника, судом не в повному обсязі з`ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, що призвело до невідповідності висновків суду апеляційної інстанції обставинам справи.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 вересня 2016 року відкрив провадження у цій справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 03 вересня 2019 року прийняв цю справу до провадження та призначив її до розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів встановила таке.

13 березня 2015 року ОСОБА_1 (вкладник) уклав з ПАТ «Банк «Київська Русь» (банк) договір банківського вкладу в національній валюті «Вигідний 2015» № 21877-62.3, у порядку та на умовах якого вкладник надає банку, а банк приймає від вкладника на зберігання грошові кошти в формі депозитного вкладу в сумі 140 000,00 грн терміном на 1 рік.

Того ж дня з поточного рахунку позивача № НОМЕР_1 на депозитний рахунок № НОМЕР_2 були перераховані грошові кошти у сумі 140 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 13 березня 2015 року № 2604 та випискою по особовому рахунку № НОМЕР_2 за період з 01 березня 2015 року по 21 січня 2016 року.

З матеріалів справи вбачається, що станом на 19 березня 2015 року на ім`я ОСОБА_1 у ПАТ «Банк «Київська Русь» було відкрито шість рахунків, на яких обліковувалися грошові кошти у загальному розмірі 285 404, 11 грн, що підтверджується виписками по особовим рахунках позивача у ПАТ «Банк «Київська Русь»

Разом з цим, Правління Національного банку України постановою від 19 березня 2015 року № 190 віднесло ПАТ «Банк «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних.

Крім того, рішенням виконавчої дирекції ФГВФО від 19 березня 2015 року № 61 з цього ж дня розпочато процедуру виведення ПАТ «Банк «Київська Русь» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації, а також призначено уповноважену особу Фонду та запроваджено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці з 20 березня по 19 червня 2015 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 15 червня 2015 року № 116 цей строк продовжено до 19 липня 2015 року (включно).

При цьому, судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що в силу положень ст. 36 Закону України № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) з 19 березня 2015 року призупинені всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту), повноваження усіх органів управління банку та органів контролю перейшли до Фонду, припинено задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Судами також вірно зазначено, що 25 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до директора-розпорядника Фонду із заявою рекомендованої форми про виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом, розміщеним у банку ПАТ «Банк «Київська Русь», однак ФГВФО листом від 24 квітня 2015 року № 07-036-12788/15 повідомив позивача, що виплата коштів здійснюватиметься за списками вкладників, які формує уповноважена особа Фонду.

З матеріалів справи також убачається, що ФГВФО відшкодував ОСОБА_1 через банк-агента - ПАТ «АБ «Південний» суму коштів за вкладами позивача у ПАТ «Банк «Київська Русь» у розмірі 200 000 грн.

16 липня 2015 року Правління Національного банку України постановою № 460 прийняло рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь».

На підставі вказаної постанови Національного банку України виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 17 липня 2015 року № 138 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь», на підставі якого призначено Уповноважену особу Фонду і делеговано останньому всі повноваження ліквідатора ПАТ «Банк «Київська Русь», визначені ст. 37, 38, 47- 51 Закону № 4452-VI, на два роки з 10 листопада 2015 року до 09 листопада 2017 року включно.

23 липня 2015 року в газеті Голос України № 131 (6135) було надруковано оголошення про початок приймання вимог кредиторів протягом 30 днів з дня опублікування оголошення, тобто в період з 23 липня по 21 серпня 2015 року включно.

27 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Уповноваженої особи Фонду із заявою про включення позивача до Реєстру кредиторських вимог для отримання повної суми вкладів (реєстру акцептованих вкладників).

Листом від 02 грудня 2015 року № 11153/14 «Про відмову у включенні вимог до Реєстру вимог кредиторів через недотримання строків подання вимог» відповідач повідомив ОСОБА_1 про відсутність законних підстав для включення вимог позивача до реєстру вимог кредиторів ПАТ «Банк «Київська Русь» у зв`язку з пропуском строку на заявлення таких вимог, установленого ст. 45 Закону

№ 4452-VI.

Вважаючи протиправним невключення позивача до реєстру акцептованих кредиторів ПАТ «Банк «Київська Русь» та невідшкодування невиплаченої суми вкладів, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Судові рішення, ухвалені за результатом розгляду цього позову, є предметом касаційного перегляду в даній справі.

Проаналізувавши наведені в касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов таких висновків.

При вирішенні справи Київський окружний адміністративний суд, з висновком якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Колегія суддів не погоджується з такою позицією судів першої та апеляційної інстанцій і, вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатись ця справа, виходить з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду та ФГВФО, направленим на включення його кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Банк «Київська Русь» та повернення йому невиплаченої залишкової суми банківського вкладу.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом № 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені ФГВФО та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом ст. 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. ФГВФО є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно з ч. 1 ст. 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених ст. 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, в тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

На підставі ч. 5 ст. 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації ФГВФО має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.

Крім того, за приписами ч. 1 ст. 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками ФГВФО, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, за змістом наведених правових норм на ФГВФО, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб`єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються в порядку черговості, визначеної ст. 52 Закону № 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку.

Повноваження Уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені п. 3 ч. 1 ст. 48 Закону № 4452-VI.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції ФГВФО мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації.

Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені ОСОБА_1 вимоги випливають із зобов`язань банку за укладеними між ними договорами, Уповноважена особа та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст. 19 ЦПК України).

Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Така сама правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 та від 23 січня 2019 року у справі № 816/214/16.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

За нормами ч. 3 ст. 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За змістом п. 5 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і закрити провадження у справі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Частиною 1 ст. 354 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю (.....) і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених ст. 238 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених ст. 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, колегія суддів дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в цій справі.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова Олександра Юрійовича задовольнити частково.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 18 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2016 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Волкова Олександра Юрійовича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Саприкіна

Судді

А. А. Єзеров

С. М. Чиркін