Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
25 березня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М.,
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рокитнівського районного суду від 16 лютого 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Відділ державної виконавчої служби Рокитнівського районного управління юстиції; про стягнення суми за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рокитнівського районного суду від 16 лютого 2009 року відмовлено в задоволенні зазначеного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Відділ державної виконавчої служби Рокитнівського районного управління юстиції; про стягнення боргу.
Не погодившись із законністю та обґрунтованістю рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де покликалася на невідповідність висновків місцевого суду обставинам справи та порушення норм матеріального права.
Обґрунтовуючи скаргу, зазначала, що відповідач з 2000 року умисно не виконував рішення суду, яким присуджено на її користь грошову компенсацію вартості спільного майна подружжя, загальною сумою у 6 499 гривень 33 копійки. Ця заборгованість погашена ОСОБА_2 лише в січні 2008 року, а тому з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних він повинен сплатити на її користь суму у 22 128 гривень.
Вказувала, що про чинні рішення відповідачу було відомо з 2004 року, а тому є необґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо того, що про їх існування йому відомо не було.
Просила апеляційну скаргу задовольнити, скасувати оскаржуване рішення і ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.
У поданих запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_3, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просив її відхилити.
Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 3 червня 2009 року зазначену апеляційну скаргу задоволено частково: рішення місцевого суду скасовано, позов задоволено частково і стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_1 9 529 гривень 43 копійки в рахунок несвоєчасного виконання грошового зобов’язання та 130 гривень судових витрат.
На вказане рішення суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 подав касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду України від 20 січня 2010 року касаційну скаргу задоволено частково: рішення Апеляційного суду Рівненської області скасовано, а справу
Справа №22-327-10 Головуючий у суді 1 інстанції: Феха Т.С.
Категорія: 57 Суддя-доповідач у апеляційному суді Хилевич С.В.
передано на новий розгляд до апеляційного суду.
У судовому засіданні ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надала пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 надав заяву з проханням розглянути справу за його відсутності, застосувавши до спірних правовідносин позовну давність.
Заслухавши доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що положення ст. 625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, позаяк спори між сторонами не випливали із договірних правовідносин, спори вирішені рішеннями суду, що набрали законної сили, з моменту ухвалення рішень правовідносини сторін регулюються нормами Закону України «Про виконавче провадження», а цим Законом не передбачена можливість стягнення з боржника інфляційних витрат та трьох процентів річних у зв’язку з несвоєчасним виконанням судового рішення.
Між тим, з такими висновками районного суду колегія суддів апеляційного суду погодитися не може, оскільки їх зроблено із порушенням норм матеріального права та всупереч встановленим обставинам справи.
З матеріалів справи безспірно вбачається, що за рішеннями Рокитнівського районного суду від 26 травня 2000 року (у справі між тими ж сторонами про поділ спільного майна), від 6 листопада 2001 року (у справі між тими ж сторонами про поділ житла), від 9 жовтня 2000 року (у справі між тими ж сторонами про відшкодування шкоди) стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_1 відповідно 1 184 гривні 33 копійки, 4 878 гривень і 437 гривень.
Зазначені рішення особами, які брали участь у справі, не оскаржувались, і після набрання ними законної сили їх було звернуто до виконання, про що видано виконавчі листи №№ 2-37, 2-13, 2-272.
Встановлено, що рішення суду тривалий час залишались без виконання і тільки 31 січня 2008 року ОСОБА_2 сплатив належні до сплати грошові кошти, про що свідчить відповідне платіжне доручення №52 (а.с. 99).
Згідно зі ст. 625 ЦК України – боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 цього Кодексу – зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Підстави припинення зобов’язання передбачені ст.ст. 599-601, 604-609 ЦК України, зокрема за ст. 599 цього Кодексу зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Колегія суддів апеляційного суду, приходячи до висновку про скасування рішення місцевого суду і часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, знаходить, що з набранням законної сили рішеннями Рокитнівського районного суду від 26 травня 2000 року, від 9 жовтня 2000 року і від 6 листопада 2001 року в ОСОБА_2 виникли грошові зобов’язання перед позивачем, що передбачено ч. 5 ст. 11 ЦК України, відповідно до якої цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, а не лише з договорів, як помилково зазначив суд першої інстанції.
Відповідальність за порушення таких зобов’язань передбачена ст. 214 ЦК УРСР в редакції Закону №1136-ХІУ від 8 жовтня 1999 року і ст. 625 ЦК України.
У поданих запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_3 наполягав на застосуванні до спірних правовідносин скороченої позовної давності.
Таке клопотання відповідача частково узгоджується із положеннями ч.ч. 3 і 4 ст. 267 ЦК України, за якими позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом ст. 256 і п. 1 ч. 2 ст. 257 ЦК України – загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
З урахуванням наведеного, при визначенні прав і обов’язків щодо стягнення коштів індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми застосуванню підлягає саме загальна позовна давність, що визначена у три роки. Скорочена позовна давність, як на тому наполягав ОСОБА_2, застосуванню не підлягає, оскільки як три проценти річних, так і інфляційне збільшення заборгованості не є неустойкою.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» - індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики.
З урахуванням позовної давності з 11 червня 2005 року (оскільки позивач звернулась до суду в червні 2008 року) по 31 січня 2008 року (по день виконання грошового зобов’язання) індекс інфляції склав 1, 398. Таким чином, колегія суддів апеляційного суду, обчисливши інфляційне збільшення заборгованості за цей час, прийшла до висновку про її розмір у 2 566 гривень 83 копійки. Зазначені кошти слід стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1.
Щодо нарахування і стягнення трьох процентів річних, то колегія суддів апеляційного суду, обчислюючи спірну суму і враховуючи правила позовної давності, знаходить, що їх розмір становить 515 гривень 49 копійок.
Разом сума, яка підлягає стягненню із ОСОБА_2 на користь позивача, складає 3 082 гривні 32 копійки.
Частиною 1 ст. 88 ЦПК України встановлено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Враховуючи наведене, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову.
На підставі ст. 625, ч. 1 ст. 598, ст. 599, ч.ч. 3, 4 ст. 267, ст. 256, п. 1 ч. 2 ст. 257, ст. 3 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рокитнівського районного суду від 16 лютого 2009 року скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 082 (три тисячі вісімдесят дві) гривні 32 копійки в рахунок стягнення суми за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання та 130 гривень судових витрат.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: Судді: