У Х В А Л А

04 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 916/313/18

Провадження № 12-190гс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачаКібенко О. Р.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 916/313/18

за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк», Банк)

на рішення Господарського суду Одеської області від 19 червня 2018 року

та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 вересня 2018 року

у справі за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс» (далі - ТОВ «Чорноморочка плюс»)

до АТ «Ощадбанк»

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,

на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава»,

на стороні відповідача:

1) Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича (далі - приватний нотаріус),

2) відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

про визнання виконавчого нотаріуса таким, що не підлягає виконанню,

У С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2018 року ТОВ «Чорноморочка плюс» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Банку про визнання виконавчого напису, вчиненого 09 листопада 2017 року приватним нотаріусом Малим О. С., таким, що не підлягає виконанню.

На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Чорноморочка плюс» посилалося на те, що виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості товариства перед Банком за кредитним договором, вчинено з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого 22 лютого 2012 року наказом № 296/5 та зареєстрованого в цей же день у Міністерстві юстиції України за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). Позивач також стверджував, що нотаріус не перевірив безспірності заборгованості.

Господарський суд Одеської області рішенням від 19 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25 вересня 2018 року, позов задовольнив.

Суди попередніх інстанцій послалися на те, що Банк звернувся до приватного нотаріуса для вчинення виконавчого напису з порушенням приписів статті 88 Закону України «Про нотаріат», статей 24, 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», підпунктів 3.1, 3.2 пункту 3, підпунктів 5.1-5.3 пункту 5 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій; зазначена Банком заборгованість, з урахуванням наявності судового спору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не є безспірною; з дня виникнення у Банку вимоги за договором кредитної лінії № 86 від 28 грудня 2011 року минуло більше одного року, а тому строк для звернення до нотаріуса про вчинення виконавчого напису є пропущеним.

У жовтні 2018 року Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове - про відмову в позові.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 12 листопада 2018 року відкрила касаційне провадження, а ухвалою від 11 грудня 2018 року касаційне провадження зупинила до прийняття відповідного рішення Великою Палатою Верховного Суду у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18).

Після ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 10 вересня 2019 року поновила касаційне провадження.

Ухвалою від 24 жовтня 2019 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи таке рішення необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у зазначеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, щодо пов`язаності строку для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» із позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України (далі - ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Згідно із частиною четвертою статті 303 ГПК України про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наявність підстав для передачі справи на її розгляд, дійшла таких висновків.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду послалася на те, що у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті, тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки.

Втім колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла власного висновку про необхідність відступити від цього висновку щодо пов`язаності строку для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» із позовною давністю, встановленою ЦК України.

При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що статтею 88 Закону України «Про нотаріат» зазначені строки не визначено як позовну давність. З огляду на самостійність судової та нотаріальної форми захисту цивільних прав та позовної давності як цивільно-правового інституту, пов`язаного саме з позовною формою захисту прав судом, колегія суддів вважає, що норми Закону України «Про нотаріат» розширеному тлумаченню не підлягають. Виходячи зі змісту статті 18 ЦК України звернення особи до нотаріуса за виконавчим написом є окремим способом захисту, відмінним від судового, тому визначені в статті 88 Закону України «Про нотаріат» строки є елементом установленого цим Законом порядку захисту цивільних прав нотаріусом, вони не є позовною давністю і не можуть застосовуватися за правилами ЦК України про позовну давність. Відповідно, нотаріус має право вчинити виконавчий напис із дотриманням строків, установлених статтею 88 Закону України «Про нотаріат».

За пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак суд не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон під час проведення реформ або запровадження покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх усе ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, беруться до уваги такі чинники: 1) існування «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) наявність у національному законодавстві механізмів подолання таких розбіжностей; 3) фактичне запровадження механізмів подолання розбіжностей і, якщо так, то 4) ефективність таких механізмів.

Ураховуючи наведене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики, для відступу від висловлених раніше правових висновків Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави, її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку у певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

У постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17, щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат», зокрема про те, що ця норма не обмежує трирічним строком нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги, оскільки вважає, що зазначений строк не можна змінити домовленістю сторін.

Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права:

1) строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат», безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб`єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку;

2) вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості;

3) якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених статтею 88 Закону України «Про нотаріат», та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Направляючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду послалася на положення статей 18, 256 ЦК України, статей 3, 39, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, однак не навела обставин та мотивів, необхідних для відступу від указаних вище висновків Великої Палати Верховного Суду відповідно до характеру спірних правовідносин, не вказала на їх неоднозначність чи суперечливість, непослідовність чи неможливість застосування.

Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає, що застосований у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) підхід щодо вирішення спорів про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» та положень про позовну давність, встановлених ЦК України, не є помилковим чи очевидно застарілим унаслідок розвитку у певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

З огляду на вищевикладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18).

Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що виходячи з телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 302, 303 ГПК України і статей 13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.

У силу частини третьої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Законом України від 02 жовтня 2019 року № 142-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи» частину шосту статті 303 ГПК України викладено в новій редакції, згідно з якою якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоцільність розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду.

Отже, справу № 916/313/18слід повернути відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду відповідно до частини шостої статті 303 ГПК України.

Керуючись статтями 302, 303 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду,

У Х В А Л И Л А:

Справу № 916/313/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс» до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава», на стороні відповідача: приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича, відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання виконавчого нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду Одеської області від 19 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 вересня 2018 року в цій справі повернути відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. Р. Кібенко

Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв

Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна Н. П. Лященко

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов Л. І. Рогач

М. І. Гриців О. М. Ситнік

Д. А. Гудима О. С. Ткачук

В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська