Номер провадження: 22-ц/813/4912/19

Номер справи місцевого суду: 520/5386/15-ц

Головуючий у першій інстанції Пучкова І. М.

Доповідач Князюк О. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

06.11.2019 року                                                                 м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Князюка О. В.

суддів: Сєвєрової Є. С., Погорєлової С. О.,

розглянувши клопотання представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 Богуна про вжиття заходів забезпечення позову у справі за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 14/30 частин домоволодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 7/30 частин житлового будинку з надвірними спорудами, -

встановила:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 14/30 частин домоволодіння, посилаючись на те, що, згідно з протоколом №8 засідання правління колгоспу ім. 51-ї Перекопської Дивізії Приморського району м. Одеси від 15.02.1958 р., ОСОБА_6 , члену цього колгоспу, була виділена земельна ділянка під забудову за адресою: АДРЕСА_1 . Після завершення будівництва житлового будинку з надвірними спорудами, згідно з рішенням виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 28.07.1961 р., було визнано право власності на будинок за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_6 . На підставі зазначеного рішення, ОСОБА_6 було видане свідоцтво про право власності від 09.08.1961 р. на житловий будинок. Відповідно до рішення об`єднаних загальноколгоспних зборів колгоспників колгоспу ім. 51-ї Перекопської Дивізії та колгоспу ім. Карла Лібкнехта Приморського району м. Одеси від 28.02.1958 р., ці колгоспи були об`єднані в один колгосп, якому було присвоєно назву колгосп ім. Карла Лібкнехта. ОСОБА_6 працювала у колгоспі до 01.03.1964 р., що давало підстави відносити побудований будинок до суспільної групи колгоспний двір. Крім неї, членом колгоспного двору був її неповнолітній на той час син ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до примірного Статуту сільськогосподарської артілі, прийнятого зїздом колгоспників-ударників, затвердженого РНК СРСР та ЦК ВКП від 17.02.1935 р., житловий будинок був власністю колгоспного двору. Всупереч рішенню виконкому, свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння було видане не на колгоспний двір, а лише на його голову ОСОБА_6 . У зв`язку з цим, вважає свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09.08.1961 р. та рішення виконкому Приморської райради депутатів від 28.07.1961 р. такими, що порушили право власності та позбавили частки майна ОСОБА_7 . Оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на час будівництва будинку та на час припинення існування колгоспного двору були членами колгоспного двору, тому набули право спільної власності на домоволодіння у рівних частках, тобто, по Ѕ. ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. Після її смерті відкрилася спадщина, спадкоємцями якої були ОСОБА_7 та ОСОБА_5 ОСОБА_6 був складений заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори 23.04.2001 р. за реєстровим №3-1400, за яким ОСОБА_6 заповіла весь будинок своєму синові ОСОБА_7 та дочці ОСОБА_5 у долях: відповідно синові - 2/5 частини будинку, дочці - 3/5 частини будинку. На підставі заповіту було видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20.03.2003 р. У заповіті та свідоцтві про право на спадщину за заповітом спадковим майном було зазначено весь житловий будинок, хоча його половина належала ОСОБА_7 , тому заповіт є частково недійним, а свідоцтво про права на спадщину за заповітом підлягає визнанню недійсним. Відповідно до заповіту спадкове майно, яке складається з Ѕ частини житлового будинку, має бути розподілено: ОСОБА_5 - 3/5 від 1/2 частини будинку, що буде складати 3/10 частини будинку, та ОСОБА_7 - 2/5 від 1/2 частини будинку, що буде складати 2/ 10 частини будинку. Інша 1/2 частина будинку належала не ОСОБА_6 , а ОСОБА_7 , тому у цілому йому після розподілу спадкового майна повинно належати 1/2 + 2/10 =7/10 частини будинку. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_7 Заповіт ним не складався. Спадкоємцями є дружина ОСОБА_1 , сини: ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ОСОБА_10 шляхом подачі відповідної заяви нотаріусу відмовитися від своє частки на користь ОСОБА_1 . ОСОБА_11 від спадщини відмовився на користь інших спадкоємців, не вчинив дії з прийняття спадщини. Тому, після смерті ОСОБА_7 його 7/10 частин будинку повинні бути розподілені у розмірі 2/3 від 7/10 частин будинку ОСОБА_1 , тобто, 14/30 частин будинку, а 1/3 ОСОБА_3 - 1/3 від 7/10 частин будинку - 7/30 частин будинку.

Відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_1 визнав частково та звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просить визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_6 від 23.04.2001 р. у частині визначення обсягу спадкового майна та у частині визначення порядку користування будинком, визнати недійсним свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09.08.1961 р, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20.03.2003 р., визнати за ним у порядку спадкування право на 7/30 частин житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1 , та у цілому складається з: «А» - житлової будівлі, загальною площею 68,9 кв.м., житловою площею 36,9 кв.м., та надвірних споруд: «Г» - літня кухня, «Д» - сарай, «Е» - вбиральня, «Ж» - сарай, «З» - гараж, «Л» -сарай, «И» - стіни, «К» - навіс, ІІ, ІІІ - теплиці, №2-8 - огорожа, «І» - мостіння, що розташовані на земельній ділянці площею 895 кв.м. Посилається на те, що, згідно з протоколом засідання правління колгоспу ім. 51-ї Перекопської дивізії Приморського району м. Одеси від 15.02.1958 р. №8, члену колгоспу ОСОБА_6 , яка була його бабусею, була виділена земельна ділянка, площею 0,15 га, під забудову та город. У період з 15.02.1958 р. до 28.07.1961 р. ОСОБА_6 побудувала житловий будинок. Рішенням виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 29.07.1961 р. №481, право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 , було визнане за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_6 . Однак, всупереч рішенню виконкому, свідоцтво про право власності на домоволодіння було видане не на членів колгоспного двору, а лише його голові ОСОБА_6 . Цим самим були порушені права інших членів колгоспного двору, у т.ч., малолітніх та неповнолітніх, які нарівні з іншими членами колгоспного двору мали рівні права власності на частку у колгоспному дворі, оскільки на підставі рішення виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 29.07.1961 р. №481, свідоцтво повинно було бути виданим про право спільної сумісної власності на колгоспний двір. Станом на день видачі свідоцтва, членом колгоспного двору, головою якого була ОСОБА_6 , крім неї був також батько відповідача ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який на той час був неповнолітнім. Будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 , належав до спільної сумісної власності членів колгоспного двору, якими були ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , частки яких, у випадку їх виділу, повинні бути рівними. Вважає, що свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, видане 28.07.1961 р. Житлово-комунальним відділом виконкому Приморської райради депутатів трудящих, є недійсним у зв`язку з його невідповідністю рішенню виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 29.07.1961 р. №481 та чинному на той час законодавству. 23.04.2001 р. ОСОБА_6 заповіла спірний житловий будинок наступним чином: 2/5 сину ОСОБА_7 , 3/5 дочці ОСОБА_5 . ОСОБА_6 заповіла весь будинок, як власний, хоча у дійсності на той час ОСОБА_6 належав не весь будинок, а лише його частка, яка була рівною з часткою, що належала ОСОБА_7 . Тому ОСОБА_6 могла заповісти у зазначених пропорціях не весь будинок, а лише належну їй частину – 1/2 частину, яка могла їй належати станом на день відкриття спадщини. У заповіті вказано про приміщення, які відходять у користування кожному спадкоємцеві. Але при цьому, при визначенні порядку користування спадковим майном, вказані у заповіті приміщення не відповідають заповідальним часткам, а також не відповідають майновим правам членів колгоспного двору, яким належав весь будинок. За таких обставин вважає, що заповіт у частині зазначення спадкового майна та у частині визначення порядку користування має бути визнаним частково недійсним. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла. Станом на день смерті їй належала на праві власності Ѕ частина домоволодіння. Інша 1/2 частина домоволодіння належала ОСОБА_7 . Оскільки до виданого 20.03.2003 р. нотаріусом Сегенюк С. Б. свідоцтва про право на спадщину за заповітом було у якості спадкового майна включена частина домоволодіння, яка не була спадковим майном і належала не ОСОБА_6 , а ОСОБА_7 , то вказане Свідоцтво підлягає визнанню недійсним. ІНФОРМАЦІЯ_3 р. помер його батько  ОСОБА_7 . Після його смерті відкрилася спадщина, яка повинна складатися з 7/10 вказаного вище домоволодіння. Спадкоємцями майна ОСОБА_7 є його дружина ОСОБА_1 , та його ОСОБА_12 ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 . ОСОБА_8 фактично спадщину не прийняв, будь-яких заяв про прийняття не подавав, що свідчить про його відмову від спадщини на користь інших спадкоємців у рівних частках. ОСОБА_9 від своєї частки спадщини відмовився на користь ОСОБА_1 . При прийнятті спадщини після смерті ОСОБА_6 , розподілу між спадкоємцями підлягала 1/2 частина домоволодіння: 2/5 від 1/2 – ОСОБА_7 , тобто, 2/10 будинку, а 3/5 від 1/2 – ОСОБА_5 , тобто, 3/10 будинку. Враховуючи, що ОСОБА_7 належала інша 1/2 частина домоволодіння, яка не входила до спадкового майна його померлої матері ОСОБА_6 , то ОСОБА_7 , з урахуванням його частки та частки у спадщині, повинно було належати: 1/2 + (1/2*2/5) = 7/10. Після смерті ОСОБА_7 , від належного йому на день смерті майна (7/10 домоволодіння) 2/3 частки повинні перейти у власність ОСОБА_1 , а 1/3 – ОСОБА_3 . ОСОБА_1 повинні перейти у власність 2/3 від 7/10 будинку що буде складати 14/30 будинку, а ОСОБА_3  1/3 від 7/10 будинку, що буде складати 7/30 будинку. Після смерті свого батька ОСОБА_3 13.10.2010 р. подав заяву до нотаріуса про прийняття спадщини. Але до цього часу свідоцтво про спадщину за законом не отримав через спір щодо спадкового майна.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року у позовах ОСОБА_1 та ОСОБА_7 відмовлено.

У червні 2019 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси з мотивів необгрунтованості.

У липні 2019 року ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу відповідно до якої, просить судове рішення скасувати, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

29 жовтня 2019 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1  – ОСОБА_2  Богуна про вжиття заходів забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, ознайомившись із заявленим клопотанням, матеріалами справи, вважає, що у задоволені клопотання представника ОСОБА_1  – ОСОБА_2  Богуна про вжиття заходів забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на нерухоме майно слід відмовити, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 14/30 частин домоволодіння, в свою чергу, відповідач - ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_1 визнав частково та звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просить визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_6 від 23.04.2001 р. у частині визначення обсягу спадкового майна та у частині визначення порядку користування будинком, визнати недійсним свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09.08.1961 р, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20.03.2003 р., визнати за ним у порядку спадкування право на 7/30 частин житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року у позовах ОСОБА_1 та ОСОБА_7 відмовлено (а.с.165-169).

29 жовтня 2019 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1  – ОСОБА_2  Богуна про вжиття заходів забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Заяву вмотивовано тим, що предметом спору по даній справі є визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 14/30 частини домоволодіння позивача – житловий будинок, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1 .

Заявник вказує, що є підстави вважати, що вищезазначений будинок що є спадковим майном позивача та відповідачів, без згоди позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_7 може бути відчужено відповідачем – ОСОБА_5 на користь третіх осіб, та у разі невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Точне і неухильне додержання судами України норм чинного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову є необхідною умовою здійснення завдань цивільного судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом ч. 1 ст. 151 ЦПК України єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви будь-якої з осіб, котрі беруть участь у справі.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній (за винятком випадку, передбаченого ч. 4 ст. 151 ЦПК, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. (п.4 постанови Пленуму ВСУ від 22.12.2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).

На підставі п.1 ч.1ст. 152 УПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або інших

Заходи забезпечення позову повинні відповідати і бути співмірними заявленим вимогам, а також мають бути безпосередньо повязанні з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення.

Підстави забезпечення позову необхідно доводити документально, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Основним завданням процесуальних норм, які регламентують вжиття судом заходів забезпечення позову, є досягнення балансу між правом позивача на захист свого порушеного права та правом відповідача заперечувати проти адресованих йому вимог у будь-який дозволений законом спосіб. Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Таким чином, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що предмет позову, може бути знищеним на момент виконання рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач обґрунтовує наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, виходячи виключно із власних нічим не підтверджених припущень (міркувань, передбачень, прогнозів), що протирічить положенням ст. 149 ЦПК та п. 4 Постанови Пленуму ВСУ від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», згідно яких такі припущення мають бути обґрунтованими, а саме, підкріплені доказами про наявність фактичних, а значить реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість у майбутньому виконати рішення суду.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного суду, викладеним у Постанові від 21 серпня 2019 року за результатами розгляду цивільної справи № 761/39201/18.

Враховуючи зазначене, виходячи із системного аналізу норм чинного законодавства України, колегія суддів приходить до висновку про те, що заявником не були наведені належні та переконливі докази існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди його інтересам до ухвалення рішення у цивільній справі, та невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся, у випадку ухвалення рішення на користь останнього.

У зв`язку із викладеним, підстав для задоволення клопотання представника ОСОБА_1  – ОСОБА_2  Богуна  про вжиття заходів забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на нерухоме майно,- колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 149, 153 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 Богуна про вжиття заходів забезпечення позову у справі за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 14/30 частин домоволодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та про визнання права власності на 7/30 частин житлового будинку з надвірними спорудами- відмовити.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складений 06 листопада 2019 року.

Головуючий суддя:                                                                         О. В. Князюк

Є. С. Сєвєрова

                                                                                С. О. Погорєлова