Постанова

Іменем України

05 листопада 2019 року

м. Київ

провадження №22-ц/824/13423/2019

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач),

суддів: Кравець В.А., Махлай Л.Д.,

за участю секретаря Ратушного А.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 04 листопада 2016 року

в складі судді Муранової-Лесів І.В.

у справі №359/11910/14-ц Бориспільського міськрайонного суду Київської області

за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Бориспільське лісове господарство»

до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, витребування земельних ділянок, визнання права власності та користування,

В С Т А Н О В И В:

27 листопада 2014 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом, уточненим в подальшому, в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільське лісове господарство") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, витребування земельних ділянок, визнання права власності та користування.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що на виконання судових рішень розпорядженнями голови Київської ОДА від 24.11.2008 припинено право постійного користування та вилучено 8 земельних ділянок, загальною площею 5,16 га (ліси) на території Щасливської сільської ради із постійного користуванням ДП «Бориспільський лісгосп», змінено їх цільове признання із категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення та передано у власність третіх осіб, яким були видані державні акти.

Розпорядженнями голови Київської ОДА від 02.02.2010 змінено цільове призначення зазначених земельних ділянок з категорії земель сільськогосподарського призначення на категорію земель «для будівництва та експлуатації торгівельно-розважального комплексу з офісними та виставковими приміщеннями, закладами громадського харчування та автосервісом».

На підставі договорів купівлі-продажу від 19.04.2010 спірні земельні ділянки були відчужені попередніми власниками на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , які на підставі заяв про поділ та об`єднання земельних ділянок отримали державні акти.

Прокурор вважав, що процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечила вимогам чинного законодавства. Зазначив, що лише КМУ мав право вилучати лісові ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб. У даному ж Київською ОДА в один день вилучено лісові землі, які знаходяться в одному кварталі лісництва, загальною площею 5,16 га.

Також зазначив, що на момент прийняття Київською ОДА вказаних розпоряджень діяли положення розпорядження КМУ «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками» від 10.04.2008 №610-р, якими з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок було зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення.

Вказав, що судові рішення, які стали підставою для винесення розпоряджень Київської ОДА від 24.11.2008, були скасовані, відповідно відпали підстави для прийняття спірних розпоряджень, а тому спірні рішення та державні акти мають бути скасовані та визнані недійсними, як такі, що прийняті і видані на підставі незаконного судового рішення.

Також прокурор посилався на те, що при прийнятті спірних розпоряджень порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок.

Оскільки земельні ділянки вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, це дає підстави для витребування їх з чужого незаконного володіння на користь держави.

За вказаних обставин, прокурор, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати незаконними і скасувати розпорядження голови Київської ОДА від 24.11.2008 та від 02.02.2010; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки відповідачів та витребувати з незаконного володіння вказані земельні ділянки; визнати за державою в особі Кабінету Міністрів України право державної власності на вказані земельні ділянки, а за ДП «Бориспільське лісове господарство» визнати право користування земельними ділянками.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2016 року, з урахуванням ухвали від 20.11.2017 про виправлення описок, позовні вимоги задоволено у повному обсязі.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року залишено без задоволення заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору.

В обгрунтування апеляційної скарги вказував, що судом першої інстанції безпідставно застосовано положення ст. 388 ЦК України, оскільки відсутні підстави вважати, що земельні ділянки вибули із володіння власника поза його волею.

Суд дійшов помилкового висновку, що розпорядження Київської ОДА від 24.11.2018 про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки прийняті з перевищенням повноважень та підлягають скасуванню, оскільки спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до лісів, перебували у державній власності у користуванні ДП "Бориспільське лісове господарство" до прийняття оскаржуваних розпоряджень про їх вилучення та зміну цільового призначення, знаходяться за межами населених пунктів та їх вилучення не належить до компетенції місцевих державних адміністрацій та КМУ.

Також, вважав помилковим висновок суду, що правові акти індивідуальної дії голови Київської ОДА спрямовані на вилучення земель лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площею, яка значно перевищувала 1 га, і у зв`язку з цим такі дії свідчать про перевищення повноважень голови обласної ради, оскільки в матеріалах справи відсутні такі докази, так як земельні ділянки вилучались у власність різним громадянам.

Посилаючись на те, що державний акт не є актом, який встановлює, змінює чи припиняє права та обов'язки, а є похідним від рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, на підставі якого виданий державний акт, а також на те, що договори купівлі-продажу земельних ділянок та заяви власників ніким не оскаржувалися і таких вимог не заявляв прокурор, вважав, що у суду були відсутні правові підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку.

Крім того, як на підставу скасування рішення суду посилався на те, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що прокурором не пропущено строк позовної давності звернення до суду з даним позовом.

За наведених обставин просив скасувати заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.11.2016 та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову у повному обсязі.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 травня 2017 року заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25.05.2017 скасовано в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування земельних ділянок та в частині стягнення з ОСОБА_1 судових витрат та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Відмовлено в задоволенні позовних вимог Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» до ОСОБА_1 про визнання недійсними державних актів:

- серії ЯМ №720068 від 05 жовтня 2011 року на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,4000 га, для будівництва та експлуатації торгівельно-розважального комплексу з офісними та виставковими приміщеннями, закладами громадського харчування та автосервісом, із кадастровим номером 322088800:03:004:0073, яка розташована на території Щасливської сільської ради;

- серії ЯМ №720069 від 05 жовтня 2011 року на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,4822 га, для будівництва та експлуатації торгівельно-розважального комплексу з офісними та виставковими приміщеннями, закладами громадського харчування та автосервісом, із кадастровим номером 322088800:03:004:0074, яка розташована на території Щасливської сільської ради;

та витребування цих земельних ділянок.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постановою Верховного Суду від 14 серпня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Київської області від 25.05.2017 та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду Київської області від 25.05.2017 Верховний Суд вказав на те, що судом апеляційної інстанції не враховано норми матеріального права, які регулюють порядок застосування строку позовної давності, а також не перевірено та не встановлено, з якого часу стало відомо органам, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, в інтересах яких звернувся прокурор, про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Представник Прокуратури Київської області - Івашин О.Є. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Представник Кабінету Міністрів України - Круль Д.О. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Представник відповідача Київської обласної державної адміністрації - Кучма О.М. в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала та просила задовольнити з підстав, викладений в ній.

Позивач - ДП "Бориспільське лісове господарство", належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направив, причини неявки суду не повідомив.

Треті особи, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.

Відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України суд апеляційної інстанції вживав всіх можливих заходів щодо повідомлення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про розгляд апеляційної скарги останнього, зокрема шляхом направлення судових-повісток повідомлень за адресою зазначеною в апеляційній скарзі, опублікуванням оголошення про виклик до суду на офіційному сайті Судової влади України.

Матеріали справи не містять доказів, що відповідачі зацікавлені в розгляді, цікавляться рухом справи.

Ухвалою Київського апеляційного суду, відповідно до вимог ст. 44 ЦПК України, неявку відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в судове засідання визнано зловживанням процесуальними правами, оскільки останні судові повістки-повідомлення, які неодноразово направлялися судом за адресою, вказаною в апеляційній скарзі, не отримують та при цьому заяв про зміну місця проживання до суду не подавали. В той же час відповідачі обізнані про новий апеляційний розгляд справи, оскільки через свого представника ОСОБА_12 зверталися до суду апеляційної інстанції з клопотаннями. Про судове засідання на 05.11.2019 повідомлені належним чином, відповідно до ч. 9 ст. 128 ЦПК України, а саме шляхом повідомлення представника відповідачів ОСОБА_12 про день, час та місце судового засідання по телефону, про що складена телефонограма. Відповідачі, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.

Беручи до уваги викладене, та враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи та їхніх представників.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, та вимог, що заявлялися в суді першої інстанції, дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання постанови Солом`янського районного суду м. Києва від 24.09.2008 у справі №2-а-173-1/08 та постанови Солом`янського районного суду м. Києва від 24.09.2008 у справі №2-а-175-1/08 розпорядженнями голови Київської ОДА від 24.11.2008 за №№1461, 1462, 1463, 1464, 1465, 1466, 1467, 1468 припинено право постійного користування та вилучено 8 земельних ділянок, загальною площею 5,16 га (ліси) на території Щасливської сільської ради із постійного користуванням ДП «Бориспільський лісгосп», змінено їх цільове признання із категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 (треті особи у справі), яким управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі на підставі розпоряджень голови Київської ОДА від 24.11.2008 №№1461-1468 були видані державні акти (т. 1, а. с. 17-24, 25-38).

На підставі розпорядження голови Київської ОДА №№81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 88 від 02.02.2010 змінено цільове призначення зазначених земельних ділянок з категорії земель сільськогосподарського призначення на категорію земель «для будівництва та експлуатації торгівельно-розважального комплексу з офісними та виставковими приміщеннями, закладами громадського харчування та автосервісом» (т. 3, а. с. 152-183, 184-209, 210-235, 236-268).

В подальшому земельні ділянки з кадастровими номерами 322088800:03:004:0039, 322088800:03:004:0040, 322088800:03:004:0044, 322088800:03:004:0045 відчужені попередніми власниками на користь ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 19.04.2010 за реєстровими №№2226, 2234, 2256, 2239, на підставі яких та заяв ОСОБА_2 за № 2354, №2356 від 22.04.2010 про поділ та об`єднання земельних ділянок сформовано три земельні ділянки з кадастровими номерами 322088800:03:004:0069, 322088800:03:004:0070, 322088800:03:004:0071 площею 0,4411га, 0,4410 га та 2,0375 га відповідно (т. 3, а. с. 164-169, 170-172, 178, 191-198, 204-205).

Земельні ділянки із кадастровими номерами 322088800:03:004:0041, 322088800:03:004:0042, 322088800:03:004:0043 були відчужені попередніми власниками на користь ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 19.04.2010 за реєстровими №№2245, 2251, 2263, на підставі яких та заяви ОСОБА_3 №2315 від 21.04.2010 про об`єднання земельних ділянок було сформовано одну земельну ділянку із кадастровим номером 322088800:03:004:0072, площею та 2,0375 га. З цієї земельної ділянки в подальшому на підставі заяви ОСОБА_3 №286 від 10.02.2012 шляхом поділу сформовано дві земельні ділянки з кадастровими номерами 322088800:03:004:0076 та 322088800:03:004:0077, площею 0,6800 га та 1,3573 га відповідно (т. 3, а. с. 113-114, 236-268).

Земельна ділянка із кадастровим номером 322088800:03:004:0038 була відчужена попереднім власником на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19.04.2010 за реєстровим №2221, на підставі якого та заяви відповідача №2317 від 21.04.2010 про поділ земельної ділянки 322088800:03:004:0038 було сформовано дві земельні ділянки з кадастровими номерами 322088800:03:004:0073 та 322088800:03:004:0074, площею 0,4000 га та 0,4822 га відповідно (т. 3, а. с. 210-235).

Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі за наслідками поділу та об`єднання земельних ділянок відповідачам видані оспорювані державні акти.

З матеріалів справи також вбачається, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду Київської області від 25.11.2010, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24.07.2011ку, скасовано постанову Солом`янського районного суду м. Києва від 24.09.2008 (справа №2-а-175-1/2008), на підставі якої було ухвалено розпорядження голови Київської ОДА №№ 1461, 1463, 1464, 1466,1468 від 24.11.2008, та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 до Київської ОДА про зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії відмовлено (т. 3 а. с. 145-151).

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду Київської області від 25.01.2011, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.10.2012, скасовано постанову Солом`янського районного суду м. Києва від 24.09.2008 (справа №2-а-173-1/2008), на підставі якої було прийнято розпорядження голови Київської ОДА №№ 1462, 1465, 1467 від 24.11.2008, та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до Київської ОДА про зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити дії відмовлено (т. 3 а. с. 141-144).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Київська ОДА вилучила у ДП «Бориспільське лісове господарство», та надала у власність фізичним особам земельні ділянки лісу, змінивши їх цільове призначення, незаконно, всупереч вимогам чинного законодавства та волі держави, перевищивши свої повноваження.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його правильним з наступних підстав.

За приписами ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина 2 статті 3 ЗК України).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Згідно зі ст. 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

У відповідності до пункту «б» частини першої статті 164 ЗК України використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, на момент прийняття Київською ОДА оскаржуваних розпоряджень спірні земельні ділянки перебували у постійному користуванні ДП «Бориспільське лісове господарство», що підтверджується як змістом самих розпоряджень, так і Протоколом другої лісовпорядної наради від 14.04.2005 з розгляду проекту організації і розвитку лісового господарства Бориспільського держлісгоспу Київської області за 2004-2013 роки (складений за даними розширеного безперервного лісовпорядкування 2003 року), «Проектом організації та розвитку лісового господарства Бориспільського лісгоспу Київського державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» Міністерства лісового господарства України», Картою-схемою існуючого поділу території Бориспільського держлісгоспу Планшетом № 1 лісовпорядкування 2003 року (Вишеньківське лісництво).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина 6 статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

За приписами ч. 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси, площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України (частина дев`ята статті 149 ЗК України).

У частині першій статті 150 ЗК України визначено, що до особливо цінних земель відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Аналіз наведених положень закону приводить до висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено, що спірні земельні ділянки відносяться до категорії особливо цінних земель, щодо яких у відповідності до вимог ст. 149, 150 ЗК України встановлено особливу процедуру вилучення, а саме: рішення про їх вилучення приймається постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

Матеріали справи не містять доказів, що Кабінетом Міністрів України приймалося рішення про вилучення і передачу спірних земельних ділянок. Також, в матеріалах справи відсутні докази, що ДП "Бориспільське лісове господарство" надавало свою згоду на вилучення та переведення до сільськогосподарської категорії лісових земель, загальною площею 5,8391 га, розташованих на території Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області.

З наведеного слідує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що процедура вилучення земельних ділянок не відповідає вимогам закону, а розпорядження Київської ОДА від 24.11.2008 №№ 1461-1468 та від 02.02.2010 №№ 81-88, якими вилучено із земель лісового фонду і передано у власність громадянам земельні ділянки, загальною площею 5,8391 га, є незаконними, прийнятиими за відсутності волевиявлення власника - держави, оскільки таке не було висловлено у передбаченому законом порядку.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого та мотивованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень Київської ОДА від 24.11.2008 №№ 1461-1468 та від 02.02.2010 №№ 81-88, якими вилучено із земель лісового фонду і передано у власність громадянам земельні ділянки, загальною площею 5,8391 га.

Оскільки суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо незаконності розпоряджень Київської ОДА від 24.11.2008 та від 02.02.2018, на підставі яких було вилучено та виділено спірні земельні ділянки фізичним особам, колегія суддів погоджується з висновком суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог і в частині визнання недійсними державних актів на право власності на землю, виданих відповідачам.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою ОСОБА_1 вказував, що державний акт не є актом, який встановлює, змінює чи припиняє права та обов`язки, а є похідним від рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, на підставі якого виданий державний акт, а також на те, що договори купівлі-продажу земельних ділянок та заяви власників ніким не оскаржувалися і таких вимог не заявляв прокурор, а відтак у суду були відсутні підстави для визнання державних актів недійсними.

Такі доводи скаржника колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на таке.

Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено перелік основних способів захисту цивільних прав і інтересів, серед яких припинення правовідношення та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

З аналізу вказаних норм вбачається, що судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

При цьому, вирішуючи позов в цій частині, судом першої інстанції враховано правовий висновок Верховного Суду України, висловлений в постанові від 22.05.2013 у справі №6-33цс13, згідно якого державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо пропущення строку позовної давності на звернення до суду з позовом.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згдіно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Відповідно до пункту 5 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду Київської області від 25.05.2017 у даній справі Верховний Суд зазначив, що з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Отже,позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому,як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції на час подання позову)передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України в редакції на час подання позову).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (в редакції на час подання позову).

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України (в редакції на час подання позову) органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Таким чином, прокурор, який бере участь у справі, має обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Тобто, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності(постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц, від 05.06.2018 у справі №359/2421/15-ц, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 30.01.2019 у справі №357/9328/15-ц).

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник прокуратури Івашин О.Є. пояснив суду, що держава в особі Кабінету Міністрів України не була залучена до участі у адміністративних справах, в яких вирішувався судовий спір щодо незаконності вилучення земельних ділянок, а також не приймала участі у цих справах. Про порушення свого права держава в особі Кабінету Міністрів України дізналася після отримання складеного прокуратурою після отримання в жовтні 2012 року остаточного судового рішення у адміністративній справі щодо спірних земельних ділянок, яким було встановлено факт незаконного розпорядження земельними ділянками.

Представник КМУ - Круль Д.О. підтримала пояснення представника прокуратури. Зазначила, що до жовтня 2012 року КМУ не було відомо про незаконне відчуження цих земельних ділянок, оскільки КМУ не було залучено до участі в розгляді адміністративних справ щодо спірних земельних ділянок.

Представник Київської ОДА - Кучма О.М. визнала, що КМУ не було відомо про прийняття розпоряджень про вилучення та передачу земель, однак вони повинні були дізнатися.

Наведені обставини та положення закону свідчать, що держава в особі КМУ, яка є власником спірних земельних ділянок, про порушення свого права дізналася в жовтні 2012 року, а позов подано 27.11.2014, тобто в межах трирічного строку.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку позовної давності на звернення до суду з позовом є безпідставними.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом положень ст. 388 ЦК України.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування земельних ділянок з незаконного володіння, суд першої інстанції виходив з того, що земельні ділянки лісового фонду, які були передані у власність третім особам, а в подальшому перейшли у власність відповідачів, вибули з державної власності поза волею власника в особі уповноваженого органу - Кабінету Міністрів України.

Судом встановлено, що постанови Солом'янського районного суду м. Києва від 24.09.2008 у справах №2-а-173-1/08 та №2-а-175-1/08, на підставі яких видано розпорядження про вилучення та відведення земель, скасовані.

Власник з дотриманням вимог ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Верховного Суду України від 17.12.2014 по справі №6-140цс14).

За встановлених обставин, коли між державою в особі КМУ, як власником спірних земельних ділянок та третіми особами, відсутні будь-які юридичні відносини щодо передання у власність спірних земельних ділянок, а рішення суду на підставі яких зобов`язано Київську ОДА видати розпорядження про вилучення та виділ земельних ділянок визнані у встановленому законом порядку недійсними, висновок суду. що земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника в особі уповноваженого органу - Кабінету Міністрів України, є обгрунтованими.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про задоволення позову у повному обсязі.

При цьому, суд правильно зазначив в мотивувальній частині рішення, що у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) втручання у право на мирне володіння майном є таким, що ґрунтувалося на національному законі, переслідувало легітимну мету та відповідає заходу пропорційному легітимній меті втручання у право.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання, зокрема з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява №21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення.

На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2016 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Повний текст постанови складено 07 листопада 2019 року.

Головуючий О.Ф. Мазурик

Судді В.А. Кравець

Л.Д. Махлай