ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 листопада 2019 року м. Чернівці

справа № 725/6130/18

провадження 22-ц/822/946/19

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Перепелюк І. Б.

суддів: Височанської Н.К., Владичана А.І.

секретар Скрипка С.В.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 31 липня 2019 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним доручення, визнання недійсним договору купівлі продажу, визнання права власності

встановив:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним доручення, визнання недійсним договору купівлі продажу, визнання права власності.

Посилався на те, що в грудні 2016 року орендар позивача повідомив йому, що до його квартири прийшли незнайомі люди та сказали, що вони купили квартиру позивача та бажають в ній проживати. 26.11.2016 року позивач нібито продав свою квартиру на підставі доручення від 23.07.2015 року, яким він нібито уповноважив на відчуження своєї квартири ОСОБА_3 . Згідно даного доручення, яке позивачем не було підписано, ОСОБА_3 продала без його відома належну йому квартиру ОСОБА_1 , який перепродав квартиру ОСОБА_5 , який в свою чергу в цей же день зробив зворотну довіреність на ОСОБА_1 на право продажу від його імені квартири.

Дані обставини, щодо видачі доручення позивачем на відчуження його квартири не відповідають дійсності, оскільки у нього є рідний син, який у свою чергу є спадкоємцем, і позивач бажав дану квартиру залишити йому у спадок і нікому її не продавав. Однак квартира прийшла у непридатний для проживання стан, оскільки позивач емігрував у Ізраїль та не мав можливості приїжджати в Україну.

У зв`язку із цим, у березні 2016 року позивач уклад договір оренди із громадянином ОСОБА_6 із зобов`язанням здійснити ремонт в даній квартири. В рахунок здійснення ремонту за згодою позивача, орендар вселився у дану квартиру, а отже дана квартира фактично не вибувала з володіння та користування позивача.

Позивач також стверджує, що ніколи нікому не видавав жодних довіреностей від свого імені, більше того копія паспорта з фото нібито із зображенням позивача не відповідають дійсності, на бланку тексту доручення та на тексті перекладу доручення його підпис відсутній.

У зв`язку з наведеним, просив суд визнати недійним доручення від 23.07.2015р. за яким ОСОБА_2 уповноважує ОСОБА_3 в тому числі на укладання угод цивільно-правового характеру (купівлі-продажу, міни, найму ), визнати недійсним договір купівлі-продажу від 26.11.2016р., посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., зареєстрований в реєстрі № 5737, за яким ОСОБА_2 , від імені якого діє ОСОБА_3 , передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру номер АДРЕСА_1 , а також просив визнати за ОСОБА_2 право власності на однокімнатну квартиру загальною площею 28,10 кв. м., в тому числі житловою 11,50 кв. м., під номером 1 а , що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 31 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним доручення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності - задоволено.

Визнано недійним доручення від 23.07.2015 року за яким ОСОБА_2 уповноважує ОСОБА_3 в тому числі на укладання угод цивільно-правового характеру (купівлі-продажу, міни, найму ).

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 26.11.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., зареєстрований в реєстрі № 5737, за яким ОСОБА_2 , від імені якого діє ОСОБА_3 , передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру номер АДРЕСА_5 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на однокімнатну квартиру загальною площею 28,10 кв. м., в тому числі житловою 11,50 кв. м., під номером 1а, що знаходиться в АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсними довіреності та договору купівлі - продажу квартири відповідають вимогам закону, зібраним доказам та обставинам справи, оскільки договір купівлі - продажу від 26.11.2016 року укладено з порушенням вимог ст.203 ЦК України, особою яка діяла від імені позивача на підставі недійсної довіреності, що відповідно до вимог ст.215 ЦК України, є підставою для визнання такого договору недійсним.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 31 липня 2019 року скасувати та відмовити в задоволенні позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Вважає, що

суд першої інстанції не взяв до уваги, що вимоги позивача надумані та безпідставні, оскільки він зловживає своїми процесуальними правами та діє всупереч вимогам ст.44 ч.2 п.2 ЦПК України.

Усі докази додані до позовної заяви вже надавалися суду, та досліджувалися судом по цивільній справі №725 /3475/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 - про визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири.

Апелянт вважає, що недійсність довіреності в передбаченому законом порядку не встановлена, не доведена належними та допустимими доказами, отже позивачем не доведено вибуття спірного майна не з його волі, а внаслідок незаконних дій ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судом

Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 09.12.1993 року ОСОБА_2 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_6 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 26.11.2016 року ОСОБА_2 , від імені якого діє ОСОБА_3 за довіреністю, посвідченою Ярхо Олександром нотаріусом м.Тель-Авів 23.07.2015 року, та ОСОБА_1 уклали договір про таке: ОСОБА_2 передає у власність, а ОСОБА_1 приймає у власність квартиру АДРЕСА_5 , і зобов`язується оплатити її вартість за ціну та на умовах встановлених у цьому договорі.

Згідно доручення від 23.07.2015 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_3 бути його представником з правом укладання договорів, угод цивільно-правового характеру, в тому числі купівлі-продажу, міни, найму (оренди). Також в дорученні зазначено ідентифікаційний номер ОСОБА_2 №НОМЕР_5 та номер паспорту громадянина Ізраїля № НОМЕР_2 .

Зазначене доручення у судовому засідання було перекладено перекладачем на українську мову. Перекладач зазначив, що текст цього доручення на івриті не має жодного змісту та не відповідає правилам написання.

Згідно витягу з реєстру актів цивільного стану громадян Міністерства внутрішніх справ Ізраїля, ОСОБА_2 має особисте посвідчення №3 НОМЕР_3 1, транзитного посвідчення № НОМЕР_4 не мав.

В судовому засіданні судом були оглянуті матеріали нотаріальної справа в якій міститься копія паспорту ОСОБА_2 Перекладачем у судовому засіданні було зазначено, що в даному документі на івриті зазначено прізвище « ОСОБА_8 » ім`я « ОСОБА_10 », а в англомовному варіанті ОСОБА_11 .

Згідно витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 04.07.2018 року зареєстровано заяву ОСОБА_12 , про те, що в 2016 році чоловік, який назвався ОСОБА_1 показав та надав документи на право власності та договір купівлі-продажу на квартиру АДРЕСА_5 , які є підробленими, на підставі вказаних документів ОСОБА_1 намагався заволодіти вказаною квартирою.

Посилаючись на зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири обгрунтовані, оскільки договір купівлі-продажу від 26.11.2016 року укладено з порушенням вимог ст. 203 ЦК України, особою, яка діяла від імені позивача на підставі недійсної довіреності, що відповідно до вимог ст. 215 ЦК України, є підставою для визнання такого договору недійсним. Враховуючи, що квартира неправомірно вибула з володіння власника ОСОБА_2 , суд вважав, що позовні вимоги про визнання за ним такого права підлягають задоволенню.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Статтею 244 ЦК України визначено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Згідно пункту 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсність правочину визначається статтями 203, 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, зробив висновок про наявність підстав для визнання довіреності та договору купівлі - продажу квартири недійсними, оскільки договір купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року укладено з порушенням вимог статті 203 ЦК України особою, яка діяла від імені позивача на підставі недійсної довіреності, що відповідно до вимог статті 215 ЦК України є підставою для визнання такого договору недійсним.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на те, що не має підстав сумніватись в достовірності пояснень позивача, достовірності письмових пояснень нотаріуса Ярхо Олександра , а також в правильності перекладу тексту доручення від 23.07.2015 року, так як вони є послідовними та логічними.

На підставі цих доказів, судом першої інстанції було встановлено, що у дорученні від 23.07.2015 року містяться неправдиві данні та реквізити, що не відповідають дійсності, а тому зазначений документ є фіктивним (підробленим). Враховуючи, зазначені обставини, суд зробив висновок про відсутність внутрішньої волі позивача на видачу такої довіреності та про відсутність волевиявлення вчинення такого правочину внаслідок неправомірних дій інших осіб.

Колегія суддів вважає, такий висновок помилковим, зробленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 79 ЦПК України встановлено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є доказами, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, при цьому доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Одним із доказів, на яких грунтується рішення суду першої інстанції є пояснення позивача ОСОБА_2 , який приймав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференціїї.

Однак, колегія суддів вважає що цей доказ одержаний з порушенням порядку, встановленого законом і є недопустимим відповідно до ст.78 ЦПК України, оскільки матеріали справи не містять відповідної ухвали суду про проведення судового засідання в режимі відеоконференції. Пояснення надані позивачем через відео-зв`язок та проведені поза межами приміщення суду, не є відеоконференцією та не відповідають вимогам ст.212 ЦПК України, більш того таким чином не можливо встановити та ідентифікувати особу позивача та документи, які він показував.

Відповідно до положень ст. 76 ЦПК України доказами є не просто пояснення сторін, а лише ті пояснення які вони дають в якості свідків. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач давав пояснення в якості свідка.

Крім того, суд першої інстанції, як на доказ посилався на те, що оспорюване доручення у судовому засідання було перекладено перекладачем на українську мову та перекладач зазначив, що текст цього доручення на івриті не має жодного змісту та не відповідає правилам написання. Так як речення на івриті пишуться і читаються з права на ліво. Також суд посилався на те, що в судовому засіданні судом були оглянуті матеріали нотаріальної справа в якій міститься копія паспорту ОСОБА_2 і перекладачем у судовому засіданні було зазначено, що в даному документі на івриті зазначено прізвище « ОСОБА_8 » ім`я « ОСОБА_10 », а в англомовному варіанті ОСОБА_11 .

Однак, матеріали справи не містять ухвали суду про допущення до участі у справі перекладача, та документів, виданих у порядку встановленому законом, що підтверджують його кваліфікацію, як того вимагає ст.75 ЦПК України, або інших доказів належного перекладу, відповідно до вимог закону, отже, ці докази також є неналежними та недопустимими, відповідно до ст.ст.77, 78 ЦПК України.

Представники позивача посилались на те, що в матеріалах справи міститься довідка нотаріуса Ярхо Олександра в якій він зазначає, що ОСОБА_14 до нього з приводу видачі довіреності не звертався, і що його робоча адреса м.Хайфі, а не м.Тель-Авів, як зазначено в довіреності. Однак це не підтверджує того, що в м.Тель-Авів немає нотаріуса з прізвищем та ім`ям ОСОБА_15 , оскільки належними та допустимими доказами цього не спростовано.

При розгляді справи суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що при оформлені договору купівлі-продажу квартири від 26.11.2016р. на підставі довіреності від 23 липня 2015 року, нотаріусу були надані всі необхідні документи в тому числі і зазначена довіреність, а також її переклад та апостиль.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

За змістом статті 2 Гаазької конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961 року кожна з договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території.

Згідно з частинами другою, третьою статті 5 Конвенції 1961 року заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ. Підпис, відбиток печатки або штампа на апостилі не потребують ніякого засвідчення.

Апостиль - це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав-учасниць зазначеної Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, якими скріплено відповідний документ.

Гаазька Конвенція 1961 року, згода на обов`язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», набула чинності між Україною і державами-учасницями цієї Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року, до зазначеної Конвенції приєдналися і Україна і Ізраїль.

Посилаючись на те, що довіреність містить неправдиві данні, позивач належних та допустимих доказів його звернення до правоохоронних органів з приводу фальсифікації документів, які підтверджують особу та підроблення його підпису, не надав.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.78 ЦПУ України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судом роз`яснювалось право на призначення експертизи, однак, при розгляді апеляційної скарги представниками позивача не заявлялося клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи на предмет спростування дійсності підпису в довіреності, у зв`язку із відсутністю у позивача оригіналу документа, про що зазначив представник позивача при розгляді апеляційної скарги.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи зазначені обставини, колегія суддів вважає обгрунтованими доводи апелянта про те, що належними та допустимими доказами позивачем не доведено, що довіреність оформлена з порушенням вимог закону.

Крім того, колегія суддів вважає, що позивачем обрано не правильний спосіб захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Таким способом може бути, зокрема визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі провадження № 6-2407цс15).

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

З матеріалів справи вбачається, що 26.11.2016 року між ОСОБА_2 , від імені якого діє ОСОБА_3 за довіреністю та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 .

В подальшому зазначена квартира була продана ОСОБА_1 ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 02.12.2016р.

Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і покупця (набувача).

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект.

Таким чином, метою ефективного способу захисту є забезпечення поновлення порушеного права, адекватність наявним обставинам.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не звернув на це уваги.

Враховуючи всі обставини справи, підстав для задоволення позову не вбачається.

Відповідно до положеннь ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд апеляційної інстанції, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи зазначені норми, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 3795грн. на відшкодування витрат по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п.2, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково, або змінити рішення у разі недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а також у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

Враховуючи недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а також порушення судом норм процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду відповідно до п.2, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України - скасувати, в позові - відмовити.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, п.2 п.4 ч.1 ст.376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 31 липня 2019 року скасувати.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним доручення, визнання недійсним договору купівлі продажу, визнання права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3795грн. на відшкодування витрат по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови - 18 листопада 2019 року.

Головуючий (підпис)

судді:(підписи)

Вірно з оригіналом :