ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 березня 2010 року м. Дніпропетровськ
Колегія суддів Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого-судді – Семененка Я.В.
суддів – Дадим Ю.М., Божко Л.А.
при секретарі – Резнікові Ю.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області
на постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2009 року по справі № 2а-1685/09 за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області про зобов’язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И Л А :
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом в якому просив визнати неправомірною відмову відповідача в нарахуванні одноразової компенсації в розмірі сорока п’яти мінімальних заробітних плат, відповідно до ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; зобов’язати відповідача нарахувати та виплатити суму одноразової компенсації в розмірі сорока п’яти мінімальних заробітних плат, відповідно до ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». В обґрунтуванні заявлених вимог позивач посилався на те, що він є особою, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. В липні 2009 року позивачу встановлено 2 групу інвалідності внаслідок захворювання, яке пов’язане з ліквідацією наслідків на ЧАЕС. Відповідач відмовився сплатити позивачу одноразову компенсацію, у розмірах, які визначено ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пославшись на те, що розмір одноразової компенсації визначається Постановами КМУ. Позивач зазначав, що така відмова є неправомірною, оскільки розмір компенсації визначено Законом і не може змінюватися підзаконними нормативно-правовими актами.
Постановою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2009 року позовні вимоги задоволено частково, а саме визнано неправомірною відмову відповідача по нарахуванню позивачу одноразової компенсації у розмірі сорока п’яти мінімальних заробітних плат відповідно до ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; зобов’язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму одноразової компенсації відповідно ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в яких посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просив скасувати постанову та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, оцінивши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є особою, що постраждала внаслідок ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС та має статус учасника ліквідації аварії на ЧАЕС 1 категорії, визнаний у встановленому порядку з 26.06.1992р. інвалідом третьої групи, а в липні 2009 році – інвалідом другої групи.
Статтею 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» передбачено виплату одноразової компенсації учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які стали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема, інвалідами ІІ групи – в розмірі 45 мінімальних заробітних плат.
Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу застосування норм законодавства, які регулюють порядок та розміри виплат одноразової компенсації учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
Так, позивач, вказуючи на неправомірність дій відповідача, посилалася на те, що розмір сум, які підлягають до сплати, повинні розраховуватися у відповідності до ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області, зокрема, вказувало на те , що одноразова компенсація виплачена позивачу у розмірі, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 1996 р. №836 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», тому підстав для її виплати в більшому розмірі немає.
Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач був зобов’язаний нарахувати та виплатити позивачу одноразову компенсацію у розмірі 28 350грн., тобто з розрахунку 45 мінімальних заробітних плат.
Такі висновки суду першої інстанції колегія суддів вважає необґрунтованими з наступних підстав.
Так, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивач має право на отримання одноразової компенсації у розмірах, які визначено ст..48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Такі висновки суду ґрунтуються на наступному.
Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Право позивача на отримання одноразової компенсації, у розмірах, які визначено ст.48 названого Закону не залежить від наявності чи відсутності грошових коштів та належного фінансування, як на тому наполягав відповідач, таке право надане державою і закріплено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Оскільки таке право декларовано державою, то відповідно держава, через створені нею органи і несе обов’язок по своєчасній та повній виплаті пенсії саме у розмірах, які нею ж визначені та закріплені в Законі.
Крім цього, і практика Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст..17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, свідчить про те, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх обов’язків ( справа «Кечко проти України», рішення від 08.11.2005р.).
Наявність права у позивача щодо отримання компенсації у розмірах, які визначені Законом України № 796-ХІІ є визначальною для вирішення вказаного спору, крім того, це право гарантується Конституцією України (ч.2 ст.46 Конституції України).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Отже, за конституційними нормами, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру одноразової компенсації позивачеві, застосуванню підлягає стаття 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не згадана вище постанова Кабінету Міністрів України, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідача на статтю 62 Закону № 796-ХІІ, якою визначено, що роз’яснення порядку застосування цього Закону провадиться у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, рішення якого є обов’язковим для виконання міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України, місцевими органами державної виконавчої влади, всіма суб’єктами господарювання, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності, оскільки надання законодавцем такого права Кабінету Міністрів України не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав позивача, встановлених цим же Законом. Тобто, Кабінет Міністрів України повинен був встановити зазначений порядок, не порушуючи положень цього Закону.
Отже, висновки суд першої інстанції щодо наявності у позивача права на отримання одноразової компенсації у розмірах, які визначено ст..48 Закону № 796-ХІІ, не спростовуються доводами апеляційної скарги.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про неправомірність відмови відповідача у здійсненні перерахунку позивачу компенсації при встановленні ІІ групи інвалідності.
В той же час, при вирішенні заявлених позовних вимог суд першої інстанції не врахував вимоги ст..48 названого Закону згідно з якою, у разі встановлення інвалідності вищої групи інвалідам виплачується різниця у компенсації.
Як зазначено вище, 26.06.1992р. позивачу вперше установлено інвалідність по ІІІ групі, у зв’язку з чим йому було нарахована та виплачена одноразова компенсація. Вказані обставини не заперечувались позивачем у судовому засіданні.
Таким чином, позивач, при встановлені другої групи інвалідності, має право на отримання різниці у компенсації, а не на одноразову компенсацію у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, як про те зазначив суд першої інстанції.
Отже, різниця у компенсації має бути визначена відповідачем, як повноважним органом, з урахуванням вимог ст..48 Закону № 796-ХІІ згідно якої, одноразова компенсацію інвалідам ІІІ групи становить 30 мінімальних заробітних плат, а для інваліді ІІ групи у розмірі 45 мінімальних заробітних плат.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне постанову суду першої інстанції скасувати, як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та прийняти нову постанову про часткове задоволення позовних вимог, а саме зобов’язати відповідача донарахувати та виплатити позивачу відповідно до ст..48 Закону № 796-ХІІ суму одноразової компенсації при встановленні інвалідності другої групи виходячи з 45 мінімальних заробітних плат, розмір якої був визначений на час встановлення інвалідності та з урахуванням різниці компенсації, яка була сплачена при встановлені позивачу ІІІ групи інвалідності.
На підставі викладеного, керуючись п.3 ч.1 ст.198, ст..ст.202, 205, 207 КАС України, колегія суддів,-
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області – задовольнити частково.
Постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 жовтня 2009 року – скасувати та прийняти нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов’язати Управління праці та соціального захисту населення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області донарахувати та виплатити ОСОБА_1 відповідно до ст..48 Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» суму одноразової компенсації при встановленні інвалідності другої групи виходячи з 45 мінімальних заробітних плат, розмір якої був визначений на час встановлення інвалідності та з урахуванням різниці компенсації, яка була сплачена при встановлені ОСОБА_1 ІІІ групи інвалідності.
В іншій частині позову відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Верховного Суду України на протязі двох місяців.
(Повний текст постанови виготовлено 24.03.2010р.)
Головуючий Я. В. Семененко
Судді: Ю.М. Дадим
Л.А. Божко