ПОСТАНОВА

Іменем України

21 січня 2020 року

Київ

справа №553/4428/14-а

адміністративне провадження №К/9901/7911/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Хохуляка В.В.,

суддів - Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016 (головуючий суддя - Кононенко З.О., судді: Калитка О.М., Бондар В.О.) у справі №553/4428/14-а за позовом ОСОБА_1 до Полтавської митниці Міндоходів про скасування постанови, -

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Ленінського районного суду м. Полтави з позовом, в якому просив скасувати постанову Полтавської митниці Міндоходів від 30.09.2014 № 0050/80600/14 та № 0051/80600/14 про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил та закрити провадження у справах.

Постановою Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 в позові відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2015 постанову Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 скасовано та прийнято нову, якою позов задоволено. Скасовано постанову Полтавської митниці Міндоходів від 30.09.2014 № 0050/80600/14 та № 0051/80600/14 про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22.10.2015 постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2015 скасував, постанову Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 залишив в силі.

Постановою Верховного Суду України від 18.05.2016 постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2015, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26.05.2015 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підставою для скасування Верховним Судом України постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції стало те, що до 08.04.2015 право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності обмежувалося лише зверненням за захистом до суду першої інстанції з подальшим розглядом обставин справи і постановленням судового рішення та не поширювалося на можливість його інстанційного оскарження.

За наслідками повторного перегляду, оскаржуваною ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 по справі № 553/4428/14-а закрито з тих підстав, що дана справа не підлягає апеляційному розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Не погодившись з ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016, ОСОБА_1 оскаржив її у касаційному порядку.

У касаційній скарзі позивач, з посиланням на порушення норм процесуального права, допущені апеляційним судом, просить скасувати ухвалу цього суду з направленням справи для продовження розгляду, вказує на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано частину другу статті 171-2 та пункт 1 частини п`ятої статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України. Позивач стверджує, що закриття провадження у справі на даному етапі порушує принцип юридичної визначеності, який є складовою права на справедливий суд, проголошений пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Однією з основних засад судочинства, визначеною пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

Кодексом адміністративного судочинства України також визначено принципи здійснення адміністративного судочинства, одним з яких є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, який полягає в тому, що особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи інтереси, у випадках та порядку визначених цим Кодексом, надається право оскарження прийнятих судом рішень.

Постанова Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 у справі №553/4428/14-а є рішенням місцевого суду з приводу оскарження рішення суб`єкта владних повноважень щодо притягнення фізичної особи до адміністративної відповідальності.

Згідно з частиною другою статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України (чинної на час розгляду справи судом першої інстанції) рішення місцевого загального суду як адміністративного суду' у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним і оскарженню не підлягає.

Конституційний Суд України рішенням від 08.04.2015 № 3-рп/2015 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання.

У зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 08.04.2015 № 3-рп/2015 та з огляду на положення статті 58 Конституції України, 21.04.2015 позивач звернувся з апеляційною скаргою, одночасно заявляючи клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, яке мотивовано тим, що на час звернення з цим клопотанням постанова суду першої інстанції може бути оскаржена в апеляційному порядку, а строк на апеляційне оскарження - поновлено.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.05.2015 визнано поважними причини пропуску строку на подання апеляційної скарги та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 постанову Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 у даній справі.

Зазначена ухвала, мотивована тим, що на момент вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі положення частини другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України втратили чинність. Крім того, у зв`язку з тим, що позивач на знав і не міг знати, що положення частини другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України в майбутньому будуть визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), з метою захисту прав позивача, суд вважав за необхідне визнати поважними причини пропуску строку на подання апеляційної скарги та поновити цей строк, як такий, що був пропущений з причин, що об`єктивно не залежали від волі позивача.

При прийнятті оскаржуваної ухвали від 13.09.2016 Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що спірні правовідносини виникли до набрання законної сили рішення Конституційного Суду України від 08.04.2015 № 3-рп/2015, зокрема постанова Ленінського районного суду м. Полтава по справі № 553/4428/14-а, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено, ухвалена судом першої інстанції 05.12.2014.

Проте, судом апеляційної інстанції залишено поза увагою те, що на час звернення позивачем з апеляційною скаргою на постанову Ленінського районного суду м. Полтави від 05.12.2014 та відкриття апеляційного провадження, положення частини 2 статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України втратили чинність.

Європейський Суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

Зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вбачається, що доступність правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд. У рішенні «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99, п.25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам, утворює основу принципу правової визначеності і відображена в практиці Європейського суду з прав людини (справи «Salumi», «Racke v Hauptzollamt Mainz» та «Hauptzollamt Landau»), що визнається в Україні джерелом права (стаття 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (пункт 47 рішення від 21.10.2010 у справі «DIYA 97 v UKRAINE», заява №19164/04).

Такий підхід забезпечує особам, на яких поширюється дія рішень органів публічної влади, можливість завбачливо вибудувати свою поведінку та очікувати настання відповідних наслідків.

Згідно з частиною 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За таких обставин, суд апеляційної інстанцій дійшов передчасного висновку про застосування положень пункту 1 частини п`ятої статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції з 15.12.2017) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі; справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

В зв`язку з цим, відповідно до вимог статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до Другого апеляційного адміністративного суду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016 скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.В. Хохуляк

Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна ,

Судді Верховного Суду