КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 лютого 2020 року місто Київ

Справа №758/3702/16

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Лівінського С.В. (суддя-доповідач),

Березовенко Р.В.,

Суханової Є.М.,

секретар судового засідання: Малашевський О.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду міста Києва, у складі судді Гребенюк В.В., від 12 лютого 2019 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Подільського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Галунько Людмили Іванівни та зобов`язання вчинити певні дії, стягувач: ОСОБА_2 ,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Подільського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві Галунько Л.І. посилаючись на те, що постановою від 21 вересня 2017 року державний виконавець відкрив виконавче провадження № 54621275 за виконавчим листом № 758/3702/16-ц, виданим Подільським районним судом м. Києва 16 листопада 2016 року. В липні 2018 року скаржник отримала від державного виконавця повідомлення про те, що 02 серпня 2019 року буде проведено дію щодо усунення перешкод у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . 10 серпня 2018 року між скаржницею та ТОВ «ПЕНСІОН-ЮА» укладено договір довічного утримання, згідно якого, скаржниці виділено іншу квартиру для довічного проживання, а відтак, вважала себе неналежним боржником у цьому провадженні, тому просила визнати протиправною бездіяльність державного виконавця, щодо неповернення постанови стягувачу та зобов`язати його винести постанову про повернення виконавчого листа стягувачу.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 ухвалу районного суду просила скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення скарги. Вважала, що ухвала районного суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Сторони про відкриття апеляційного провадження за скаргою були повідомлені належним чином, а тому в силу вимог ст. 43, 44 ЦПК України мали цікавитися станом розгляду справи та отримувати поштову кореспонденцію суду.

Європейський суд з прав людини у справі «Каракуця проти України» зазначив, що неналежна зацікавленість у розгляді справи може бути підставою для процесуальних наслідків.

Тому, колегія суддів вважає, що сторони про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином, попри це в судове засідання не з`явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розглядові справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона до задоволення не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджене таке.

01 серпня 2016 року Подільським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким ОСОБА_2 , усунено перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 та встановлено наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 : виділено в користування ОСОБА_2 , жилу кімнату площею 12,0 кв.м., а ОСОБА_1 жилу кімнату площею 18,0 кв.м., місця загального користування залишено в спільному користуванні.

16 листопада 2016 року Подільським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 758/3702/16-ц на вселення ОСОБА_2 , до квартири АДРЕСА_1 , на підставі якого 21 вересня 2017 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження № 54621275.

15 липня 2018 року державним виконавцем за № 54621275/17 скаржниці було направлено вимогу про те, що 02 серпня 2018 року об 11 годині проводитимуться виконавчі дії по вселенню ОСОБА_2 (а.с. 6)

10 серпня 2018 року між скаржницею та ТОВ «ПЕНСІОН-ЮА» укладено договір довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шишкіною А.О. за реєстровим номером 5641 та накладена заборона відчуження за реєстровим № 5642 (а.с. 8-9).

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

7 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі прорти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справі «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 286/1810/17 (провадження № К/9901/6867/19), підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до положень статей 447, 448 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», зокрема відповідно до частини першої статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів"; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру. Про наявність обставин, зазначених у пунктах 2-6 частини першої цієї статті, виконавець складає акт. У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску. На письмову вимогу стягувача виконавцем надається звіт про використання авансового внеску. У разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої цієї статті арешт з майна знімається. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску виконавець виносить постанову. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відмовляючи у задоволені скарги ОСОБА_1 районний суд виходив з того, що наведена заявником у скарзі бездіяльність державного виконавця права першого не порушує.

Колегія суддів, не зважаючи на заперечення апеляційної скарги, з наведеними доводами суду першої інстанції погодилася.

Посилання в скарзі на те, що ОСОБА_1 з 10 серпня 2018 року не є власником квартири, за адресою: АДРЕСА_1 вказаних висновків суду не спростовують, окрім того, скаржник не зважаючи на вимоги ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, доказів щодо переходу права власності від неї до іншої особи до суду не надав.

Оскільки районний суд відмовив у задоволені скарги з наведених підстав, посилання скаржника на те, що суд помилково прийшов до висновку про порушення строку звернення зі скаргою, є необґрунтованим.

Надуманими, за наведеного, на думку колегії суддів, являються і твердження апелянта щодо ігнорування висновків Європейського суду з прав людини у конкретних справах, обставини у яких до даної справи відношення не мають.

Інші доводи апеляційної скарги свідчать про помилкове тлумачення скаржником положень процесуального законодавства, а тому також не можуть бути підставою для задоволення скарги.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Тому, апеляційну скаргу заявника слід залишити без задоволення, а ухвалу районного суду - без змін.

Керуючись ч. 6 ст. 259, 268, п. 1) ч.1 ст. 374, ст. 375, ст. 381- 384 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. У випадках визначених ст. 389 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови буде виготовлений не пізніше, як за п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Судді: С.В. Лівінський,

Р.В. Березовенко,

Є.М. Суханова