Справа № 524/526/20

Провадження №2/524/1255/20

                                        РІШЕННЯ

                                ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                

23.03.2020  року   Автозаводський районний суд м. Кременчука в складі:

головуючого судді - Вінтоняк Н.Д.,

за участю секретаря - Воблікової І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кременчуці в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовної заяви позивач вказав, що він є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі, проте не проживають в ній більше 10 років, комунальні послуги не сплачують, добровільно зніматися з реєстрації не бажають. Посилаючись на те, що відповідачі створюють позивачу перешкоди у розпорядженні квартирою, оскільки потенційні покупці відмовляються від правочину через реєстрацію відповідачів у ній, позивач просить визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою за вищезазначеною адресою.

Ухвалою суду від 11.02.2020 року відкрито провадження по справі, постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Позивач та його представник у судове засідання не з`явилися, від представника позивача надійшла заява про розгляд справи у їх відсутність.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, про слухання справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили, відзиву не подали.

Суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність сторін.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло №70 від 30 січня 2003 року, виданим Управлінням житлово-комунального господарства міської ради Полтавської області, ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , форма власності – приватна (а.с. 13).

З рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 03.03.2010 року по цивільній справі №2-2323/2010 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу вбачається, що між сторонами розірвано шлюб, зареєстрований 15.07.1995 року в Палаці шлюбів м. Кременчука, актовий запис №764, місце проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначено з матір`ю (а.с. 12).

Відповідно до довідки від 23.12.2019 року № 1, виданої ОСББ «МЖК №5», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є зареєстрованими, однак не проживають більше 10 років у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14). Місце реєстрації відповідачів за вказаною адресою також підтверджено даними відділу ведення Реєстру територіальної громади Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради (а.с. 26,27).

Відповідно до довідки від 23.12.2019 року № 2, виданої ОСББ «МЖК №5» у вищезазначеній квартирі є зареєстрованою та проживає донька ОСОБА_4 , проживають без реєстрації дружина - ОСОБА_5 та донька дружини - ОСОБА_6 (а.с.14).

Актами про непроживання за місцем реєстрації, складеними головою правління ОСББ «МЖК №5» Любенко С.О., від 13.12.2019 року, 17.03.2019 року, 13.01.2019 року підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у квартирі. Відповідно до довідки від 23.12.2019 року № 1, виданої ОСББ «МЖК №5», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з 01.01.2009 року (а.с.15-20).

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

В силу ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті. 60 СК України (в редакції від 01.01.2003 року, яка діяла на час набуття позивачем права власності на квартиру) майно,  набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові  на  праві  спільної сумісної власності незалежно від того,  що один з них не мав з поважної причини (навчання,  ведення домашнього   господарства,   догляд   за   дітьми,  хвороба  тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Відповідно до статті 63 СК України (в редакції від 01.01.2003 року, яка діяла на час набуття позивачем права власності на квартиру) дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції від 17.12.1997 року, чинній на дату проведення приватизації позивачем квартири, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких

знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх

повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в  даній  квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири  (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Як вбачається з матеріалів справи, квартира була приватизована під час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , а відтак належить колишньому подружжю на праві спільної власності в рівних частках, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із статею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Таким чином, ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири. Доказів того, що після розірвання шлюбу між сторонами було здійснено поділ спірної квартири, до суду не надано.

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом, задоволенню не підлягають.

Такі висновки суду узгоджується з правовою позицією, викладеною  в постанові ВС від 27 січня 2020 року , справа № 136/748/18.

Що стосується позовних вимог, заявлених до ОСОБА_3 , суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 у спірній квартирі проживала разом зі своїми батьками – ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , припинила користування квартирою з 2009 року, залишилася проживати з матір`ю, на той час відповідач була неповнолітньою.

Відповідно до статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно положень ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Ч. 1 ст. 81 визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України,

На підставі встановлених обставин справи, суд виходить з того, що позивач є власником лише 1/2 частини квартири, згоду іншого співвласника – відповідача ОСОБА_2 на подання цього позову ОСОБА_1 не підтвердив. Разом з тим, відсутність волі іншого співвласника на заявлення таких позовних вимог виключає можливість визнання особи такою, що втратила право на користування житлом в цілому.

Суд також враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), в якому суд наголосив, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Крім того, суд зауважує, що акти про непроживання, в яких зафіксовано лише факт відсутності зареєстрованої особи за місцем своєї реєстрації, не доводять факт відсутності відповідача, понад встановлені статтею 405 ЦК України строки, у жилому приміщенні без поважних причин.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод Конституцією України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст.ст. 60,63, 68-69 СК України, ст.ст.319, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 10, 12, 13, 76,81, 141, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 23 березня 2020 року.

Головуючий суддя: Н.Д. Вінтоняк