ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне,  вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2020 року                                                                                      Справа № 902/286/17 

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: 

головуючий суддя Розізнана І.В., суддя Грязнов В.В. ,  суддя Мельник О.В. 

секретар судового засідання Гладка Л.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Вінницької міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 (суддя ТварковськийА.А.)

за позовом Вінницької міської ради (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050)

до Фізичної особи - підприємця Воловодюка Володимира Володимировича ( АДРЕСА_1 )

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1.) Комунальне підприємство "Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації" (вул. Кропивницького, буд. 2, м. Вінниця, 21100); 2.) Комунальне підприємство "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" (вул. Соборна, буд. 64, м. Вінниця, 21050)

про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу та про скасування реєстрації права власності

за участю представників сторін:

позивача - не з`явився; 

відповідача - не з`явився;

третя особа на стороні відповідача 1 - не з`явився;

третя особа на стороні відповідача 2 - не з`явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 у позові Вінницької міської ради до Фізичної особи - підприємця Воловодюка Володимира Володимировича про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу та про скасування реєстрації права власності - відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 Вінницька міська рада звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій з підстав висвітлених у ній, просить апеляційний суд поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 та прийняти нове рішення, яким позов задоволити в повному обсязі.

Вважає, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, прийнятим без всебічного огляду матеріалів справи та таким, що суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не були враховані такі обставини, а саме: 1.) судом не взято до уваги п.4 Договору оренди земельної ділянки від 28.04.2007, зареєстрований у Вінницькій регіональній філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України», а саме, що на земельній ділянці розміщена тимчасова споруда; 2.) судом не надано належну оцінку постанові Верховного Суду України від 12.09.2019 по справі №127/14446/15-а, де встановлено, що з 01.10.2007 Воловодюк В.В. здійснював користування земельною ділянкою за відсутності документа, що дає право на таке використання та володіння землею, а тому самовільно зайняв земельну ділянку шляхом встановлення на ній власного металевого павільйону; 3.) суд жодним чином не відреагував на доказ у справі, а саме: 14.07.2015 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області листом за вих.№1002-15-804 за результатами проведення перевірки дотримання вимог чинного законодавства у сфері містобудування, будівельних норм, державних стандартів і правил при встановленні тимчасових споруд, зокрема за адресою: АДРЕСА_2, повідомлено про те, що тимчасова споруда за вказаною адресою виготовлена зі збірно-розбірних конструкцій та мають прямокутну форму; стіни та покрівля виконані з металевих стійок по металевому каркасу, без фундаменту; разом з тим також повідомлено про те, що тимчасова споруда за адресою: АДРЕСА_2 не має ознак капітальної будівлі; 4.) згідно висновку експерта за результатами проведення судової будівельно - технічної експертизи від 15.08.2016 за № 131/132/15-21 приймальний пункт літ. «А» прямокутної форми, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 за сукупністю зазначених характеристик, не може бути віднесений до об`єктів нерухомого майна.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 у справі №902/286/17 відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача Вінницької міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 та призначено розгляд скарги на 25 лютого 2020 року об 11:30 год.; запропоновано відповідачу в строк до 20.02.2019 надіслати до Північно-західного апеляційного господарського суду письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України та докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів позивачу; також, роз`яснено сторонам по справі право участі особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції згідно з правилами статті 197 Господарського процесуального кодексу України.

Матеріалами справи стверджується, що ухвалу суду від 20.01.2020 у справі №902/286/17 було отримано учасниками справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.

24.02.2020 на поштову адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов від Комунального підприємства "Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації" відзив на апеляційну скаргу, в якому з підстав вказаних у ньому, просить суд апеляційної інстанції, апеляційну скаргу Вінницької міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Відповідач своїм процесуальним правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався, разом з тим 25.02.2020 надіслав на електронну адресу Північно-західного апеляційного господарського суду лист, в якому просить суд апеляційної інстанції розгляд справи, проводити без участі представника відповідача за наявними матеріалами справи, при цьому просить суд врахувати правову позицію Верховного Суду, яка викладена в постанові від 14 березня 2019 року у справі №     902/341/17.

25.02.2020 судове засідання у справі №902/286/17 не відбулося у зв`язку із перебуванням 25.02.2020 судді - члена колегії Грязнова В.В., на лікарняному. Учасники справи повідомлені про неможливість проведення судового засідання шляхом розміщення відповідної інформації на сторінці суду офіційного веб-порталу "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.03.2020 у справі №902/286/17 розгляд апеляційної скарги призначено на "24" березня 2020 року об 11:30 год.                     

Комунальне підприємство "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" подало до суду апеляційної інстанції клопотання про забезпечення 24.03.2020 проведення судового засідання у справі в режимі відеоконференції з Господарським судом Вінницької області (вул. Пирогова, 29, Вінниця, Вінницька область, 21000) або будь-яким іншим судом, що знаходиться у м. Вінниця.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі №902/286/17 відмовлено у задоволенні клопотання позивача - Комунального підприємства "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" про участь в судовому засіданні 24.03.2020 року у справі №902/286/17 в режимі відеоконференції, у зв`язку з епідемічною ситуацією та поширенням територією України та країн світу гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19) з урахуванням постанови Кабінету міністрів України "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" від 11 березня 2020 року №211 та постанови Кабінету Міністрів України № 215 від 16 березня 2020 року щодо обмеження з 18 березня по 3 квітня 2020 року пасажирських перевезень на території України для запобігання поширенню коронавірусної інфекції, а також рекомендацій Ради суддів України від 16.03.2020 №9рс-186/20.

23.03.2020 на електронну адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшло від Вінницької міської ради клопотання, в якому зазначено, що у зв`язку із епідемічною ситуацією та поширенням територією України та країн світу гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, просить суд розгляд справи №902/286/17, призначений на 24.03.2020, проводити без участі представника позивача за наявними матеріалами справи.

Позивач, відповідач та треті особи в судове засідання 24.03.2020 не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, враховуючи при цьому клопотання сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Під час дослідження матеріалів справи апеляційним судом встановлено наступне.

28.04.2007 між Вінницькою міською радою (Позивач, Орендодавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.п. 1, 3, 4 якого орендодавцем на підставі рішення Вінницької міської ради від 30.03.2007 № 899 надано, а орендарем набуто право оренди земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. В оренду надається земельна ділянка площею 0,0041 га для комерційного використання у такому якісному стані без техногенної забрудненості. На земельні ділянці розміщена тимчасова споруда (т.1 а.с. 15-17).

Договір укладений терміном на 6 (шість) місяців з моменту прийняття рішення Вінницькою міською радою про передачу земельної ділянки в оренду (п. 9 Договору оренди).

Передача об`єкта оренди у тимчасове користування Воловодюку В.В. підтверджується підписаним сторонами актом прийому-передачі земельної ділянки від 12.06.2007 (т.1 зворотня сторона а.с. 18).

Зазначений договір оренди зареєстровано у Вінницькій регіональній філії "Центр ДЗК при Держкомземі України" 12.06.2007 (т.1 зворотня сторона а.с. 17).

21.04.2015 в ході проведення представниками Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради обстеження прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 складено акт, яким зафіксовано, що біля будинку АДРЕСА_2 самочинно, без відповідних дозвільних документів, розміщено тимчасову споруду (ТС) для провадження підприємницької діяльності, власником якої є гр. Воловодюк В.В. (т.1 а.с. 20-22).

Вказаним актом визначено, що тимчасову споруду прямокутної форми, з габаритними розмірами 3,72м х 9,1 м, виготовлено зі збірно-розбірних полегшених конструкцій, без фундаменту, стіни та покрівля виконані з металевих листів по металевому каркасу. Комплексною схемою розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, яка затверджена рішенням виконкому міської ради від 21.06.2012 № 1524 не передбачено розміщення ТС у зазначеному місці.

Листом від 03.06.2015 Воловодюк В.В. повідомив Вінницьку міську раду про повернення, з поміж інших, земельної ділянки за договором оренди №040700100160 від 12.06.2007, площею 0,0041 га, розташованої в АДРЕСА_2. Додатком до вказаного листа зазначено акт прийому передачі земельної ділянки в двох примірниках (т.1 а.с. 24).

У відповідь на вказаний лист відповідача Вінницька міська рада листом від 03.07.2015 за №В-01-48421/5-05-8 повідомила, що земельну ділянку буде прийнято до комунальної власності за умови її приведення у стан, не гірший порівняно з тим, у якому її було передано в оренду, а також після надання підтверджуючих документів щодо сплати за оренду землі в повному обсязі до моменту повернення земельної ділянки орендодавцю (т.1 а.с. 23).

Разом з тим, як підтверджується матеріалами справи та слідує з матеріалів інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в АДРЕСА_2, 13.05.2003 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Малиш" (Продавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (Договір) відповідно до п. 1 якого Продавець продав, а Покупець купив павільйон літ. "А", розташований в АДРЕСА_2 загальною площею - 33,0 кв.м. (т.1 а.с. 55).

Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстровано в реєстрі за № 1164.

Відповідно до п. 2 Договору відчужуваний павільйон належить "Продавцю" на підставі ухвали Арбітражного суду Вінницької області від 14.05.2001, справа №266/10, зареєстрованого КП "Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації" 20.08.2001 за №360. При цьому запис щодо переходу права власності ТОВ "Малиш" до Воловодюка В.В. на павільйон загальною площею 33,0 кв.м. також внесено до Реєстрової книги №6 за реєстровим №360 (т.1 зворотня сторона а.с. 55).

Згідно з відомостями, що містяться в оціночному акті №1 від 18.05.1995, який наявний у матеріалах інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в АДРЕСА_2, з поміж іншого, визначено, що конструктивними елементами зазначеного павільйону є: фундамент і цоколь (цегляний), стіни (каркасні, обшиті пластиком), міжповерхове перекриття (підшивне ДСП), підлога (цемент), дах (односкатний, азбофанера).

В матеріалах даної справи міститься висновок експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи, проведеної в межах розгляду цивільної справи №127/19002/15-ц. Експертизу здійснював судовий експерт Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюк В.В. Об`єктом дослідження вказаної експертизи було земельне поліпшення (майновий об`єкт), розташоване за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 147-161). 

Відповідно до висновку експерта №131/132/15-21 від 15.08.2016 за сукупністю ознак, зазначених в наявній на дослідження технічній та правовстановлюючій документації, павільйон літ. "А" (приймальний пункт склотари), розташований по АДРЕСА_2 , відноситься до об`єктів нерухомого майна. Порівняння вимог нормативних документів, що пред`являються до об`єктів нерухомого майна, врахування результатів отриманих при візуально-інструментальному натурному обстеженні об`єкта дослідження, відсутність права забудови земельної ділянки відповідно до п. 6.2.3 рішення Вінницької міської ради 13 сесії 5 скликання № 899 від 30.03.2007 "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельних ділянок гр. Воловодюку В.В. " (справа №127/19002/15-ц, арк.42), фактичну можливість переміщення даного об`єкта дослідження, дають підстави вважати, що павільйон літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: АДРЕСА_2, за сукупністю зазначених характеристик, не може бути віднесений до об`єктів нерухомого майна.

Під час судового засіданні 19.11.2019 в суді першої інстанції судовий експерт Колонюк В.В. надав пояснення щодо висновку судової експертизи, вказав про неможливість переміщення павільйону літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: АДРЕСА_2, без пошкодження зазначеного об`єкта. Також експерт пояснив, що група капітальності не є визначальною ознакою приналежності об`єкта до нерухомого майна, а в досліджуваному об`єкті наявний фундамент висотою 20 см, хоча згідно встановлених норм висота фундаменту має становити 90 см (т.2 описова частина рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17, зворотня сторона а.с. 158 ).

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписами ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Особа, яка звертається до господарського суду з позовом, самостійно обирає спосіб захисту, визначає відповідача, предмет та підстави позову та зазначає у позовній заяві яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини.

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містить частина 1 статті 321 Цивільного кодексу України (ЦК України).

Згідно зі статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтями 203, 204, 215 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину відповідно до якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судом встановлено, що 13.05.2003 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Малиш" (Продавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (Договір) відповідно до п. 1 якого Продавець продав, а Покупець купив павільйон літ. "А", розташований в АДРЕСА_2 загальною площею - 33,0 кв.м. Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстровано в реєстрі за № 1164. 

На момент розгляду справи і прийняття рішення договір купівлі-продажу від 13.05.2003 є чинним, доказів визнання його недійсним сторонами не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно зі ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Зазначене зумовлено принципом слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, який закріплений у ст. 377 ЦК України, ст.120 ЗК України.

Таким чином, право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості (в даному випадку будівлі), у власності або користуванні.

Згідно з ч.1 ст.316, ст.317, ч.1, 2, 3 ст.319, ч.1, 2 ст.321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (ст. 179 ЦК України).

Частиною 2 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК України).

За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що нерухоме майно нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а відтак використання нежитлового приміщення, яке є власністю відповідача, неможливе без відповідної земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що право користування земельною ділянкою, яка знаходиться під нерухомістю, належним чином не оформлене, однак, зазначене не може бути підставою для обмеження права відповідача як власника нерухомого майна у користуванні зазначеним майном та, відповідно, земельною ділянкою на якій воно розташоване, оскільки, як зазначалося вище, користування нерухомістю неможливе без користування земельною ділянкою. Зазначені обставини, в свою чергу, виключають можливість звільнення спірної земельної ділянки під будівлею з посиланням на її використання без правостановлюючих документів.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право людини на доступ до правосуддя, а у ст. 13 вказаної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, а саме - особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Звертаючись з позовом до суду Вінницькою міською радою формально використано, передбачений ст.16 ЦК України, ст.20 ГК України, спосіб захисту прав, але без врахування конкретних обставин і правовідносин сторін, а саме того, що на спірній земельній ділянці знаходиться об`єкт нерухомого майна (приймальний пункт), який відповідач придбав у власність на підставі договору купівлі-продажу від 13.05.2003, посвідченого приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстрованого в реєстрі за № 1164, який судом не визнано недійсним, окрім того його недійсність прямо не передбачено законом. При цьому ТОВ "Малиш" (Продавець) набуло право власності на павільйон на підставі ухвали Арбітражного суду Вінницької області від 14.05.2001 у справі №266/10), яка на момент укладення договору купівлі продажу з Воловодюком В.В. (Покупець) була чинною та не скасованою (зміненою) у встановленому законом порядку.

Згідно з нормами чинного законодавства, зокрема положеннями статей 182, 331, 334 ЦК, основною умовою для визначення статусу нерухомого майна будь-якого об`єкта нерухомості (у тому числі й тих об`єктів, правовий статус яких законодавчими актами не визначений: асфальтовані чи бетонні площадки, під`їзні колії, автомобільна дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) є державна реєстрація прав на нього.

Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон 1952-ІV) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2).

Об`єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст. 4 Закону № 1952-ІV), а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст.28 Закону від 17.02.2011 № 3038-VІ "Про регулювання містобудівної діяльності".

Також, відповідно до абз. 7 п. 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 №703 не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.

Аналогічне правило містилося в п. 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.07.2010 № 1692/5); наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 за № 157/6445).

В матеріалах даної справи міститься висновок експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи, проведеної в межах розгляду цивільної справи №127/19002/15-ц. Експертизу здійснював судовий експерт Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюк В.В. 

Пунктом 21 постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" визначено, що висновок судової експертизи, яку було проведено в межах провадження з іншої справи, в тому числі цивільної, кримінальної, адміністративної, оцінюється господарським судом у вирішенні господарського спору на загальних підставах як доказ зі справи, за умови, що цей висновок містить відповіді на питання, які виникають у такому спорі, і поданий до господарського суду в належним чином засвідченій копії.

Згідно ст.104 ГПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими     статтею 86     цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Згідно із ст. 86     Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні     докази не     мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу     окремо, а також достатність     і     взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.     Суд     надає оцінку як зібраним у справі     доказам в     цілому, так     і     кожному     доказу     (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує     відхилення     або врахування кожного     доказу     (групи доказів).

Судом приймається до уваги, що вказаний приймальний пункт є об`єктом нерухомого майна, що безпосередньо підтверджується поясненнями судового експерта, представника КП "Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації та слідує з матеріалів інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в АДРЕСА_2, яка містить оціночний акт №1 від 18.05.1995, відповідно до якого конструктивними елементами зазначеного павільйону є, наряду з іншим, фундамент і цоколь (цегляний), підлога (цемент). 

Разом з тим п. 3.2. Інструкції "Про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна", затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 №127 (в редакції чинній на момент проведення технічної інвентаризації) визначено, будівлі тимчасового характеру (навіси, палатки, кіоски, накриття, літні душі, теплиці, покриті поліетиленовою плівкою тощо) обміряються та включаються до матеріалів інвентаризації. Зокрема це будівлі - збірно-розбірні, без фундаменту,      з недовговічного матеріалу, сезонного використання (без утеплення основних огороджувальних конструкцій).

Натомість належна відповідачу будівля, на переконання суду не може бути характеризована як будівля тимчасового характеру, оскільки при наявності      фундаменту не є за своїми будівельно-технічними характеристиками збірно-розбірною будівлею, яку можливо перемістити без її знецінення. Неможливість переміщення павільйону літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: АДРЕСА_2, без пошкодження зазначеного об`єкта підтвердив у судовому засіданні 19.11.2019 судовий експерт Колонюк В.В., який проводив судову експертизу вказаного майна.

На підставі зазначених доказів, пояснень представників сторін, судового експерта, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що сукупність викладених вище обставин та нормативних приписів переконливо свідчить про те, що вказаний павільйон (приймальний пункт) за сукупністю ознак не є тимчасовою спорудою (оскільки має у тому числі фундамент (бетонний), підлогу (асфальт), його переміщення є неможливим без знецінення та зміни призначення), а є об`єктом нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано за відповідачем в установленому порядку. Зазначені обставини державної реєстрації майна також спростовують твердження про самочинний характер його будівництва.

Прийняття судом рішення про зобов`язання відповідача звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, на якій знаходиться належний відповідачеві на праві власності об`єкт нерухомого майна, було б незаконним, оскільки б призвело до порушення прав власності відповідача на цей об`єкт нерухомості, і зокрема, права користуватися, розпоряджатися, мирно володіти ним.

Тобто, виходячи з того, що на теперішній час на земельній ділянці, розташований об`єкт нерухомого майна, що належить Воловодюку В.В. , який використовує його у підприємницькій діяльності, застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав, фактично не призведе до їх відновлення, зокрема, до реального повернення земельної ділянки у користування позивача (постанова Вищого господарського суду України від 08.11.2017 у справі № 910/3510/17).

На даний час між сторонами існують кондикційні відносини, суть яких - набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (правовий висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на належну йому будівлю шляхом її демонтажу      є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України      475/97-ВР від 17.07.1997. 

Згідно статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своє власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 

Проте попередні положення жодним      чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини ст. 1 Першого протоколу до конвенції містить три чітких норми:

- перша, викладена в першому реченні п. 1, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном;

- друга, що міститься в другому реченні п. 1, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення;

- третя, викладена в п. 2, визнає право держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Ці норми не є окремими, вони пов`язані між собою. Друга та третя стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном. Отже, їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першій нормі (рішення у справах "Ян та інші проти Німеччини" та Холдинг "Совтрансавто" проти України").

У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції"). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі "Прессос компанія Нав`єра С.А." та інші проти Бельгії").

Мета досягнення справедливого балансу інтересів суспільних (публічних) і приватних полягає у необхідності дотримання розумного співвідношення між засобами, що використовуються, та цілями, які повинні бути досягнуті. При цьому суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права (справи "Еванс проти сполученого Королівства", "Булвес" АД проти Болгарії", "Дубецька та інші проти України" "Гримковська проти України", "Хабровські проти України" тощо).

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Федоренко проти України" зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд виходить із того, що держава має широку свободу розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети певного закону. Суд обов`язково визначає, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на "мирне володіння майном" у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу (рішення у справі "Звольський та Звольська проти Республіки Чехія").

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 

Вірним є висновок суду першої інстанції, що заявлені позивачем вимоги спрямовані та безпосередньо стосуються, в тому числі, позбавлення відповідача права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, а саме, фактично йдеться про припинення права власності відповідача, що суперечить положенням Конституції України та приписам законодавства, яке регулює відповідні правовідносини власності в Україні.

Таким чином, враховуючи, що на спірній земельній ділянці розташовується нерухоме майно відповідача, який є його законним власником, на підставі правовстановлюючих документів, тому примусове звільнення земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній об`єкта нерухомості, право власності на який оформлено у встановленому законом порядку, порушує права особи, гарантовані ст. 41 Конституції України.

Аналогічну правову позицію підтримав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в тотожних правовідносинах між сторонами, яку викладено у постановах №902/341/17 від 14.03.2019 та №902/889/16 від 27.06.2018.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений Вінницькою міською радою позов про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу приймального пункту задоволенню не підлягає. Окрім того, не підлягають задоволенню вимоги позивача в частині скасування реєстрації права власності Воловодюка В.В на павільйон літ. "А", розташований в АДРЕСА_2, оскільки право відповідача на вказаний павільйон набуто та зареєстровано у встановленому законом порядку на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу від 13.05.2003, який є чинним та      не визнаний недійсним в установленому законом порядку.

Також, колегія суддів вважає вірними висновки суду попередньої інстанції, стосовно відмови в задоволені заяви відповідача, викладеної у відзиві на позовну заяву, про застосування строку позовної давності, при цьому суд вважає необхідним зазначити наступне.

Згідно із пунктом 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013 визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на вказані вище мотиви суд зауважує, що у зв`язку із безпідставністю та необґрунтованістю заявленого позову суд першої інстанції правомірно відмовив у застосуванні строку позовної давності для вирішення даного спору.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Згідно зі ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищезазначене, розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, дослідивши заперечення відповідача, враховуючи вищезазначені положення законодавства та обставини справи у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів вважає посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними та документально необґрунтованими. Суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Вінницької міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 10.12.2019 у справі №902/286/17 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Вінницької області.

Повний текст постанови складений "31" березня 2020 р.

Головуючий  суддя                                                                      Розізнана І.В. 

Суддя                                                                                              Грязнов В.В.  

Суддя                                                                                              Мельник О.В.