Постанова

Іменем України

07 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 750/37/19

провадження № 61-2486св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний виконавець виконавчого округу Чернігівської області Палігін Олександр Петрович, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко Оксана Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року у складі колегії суддів: Кузюри Л. В., Вінгаль В. М., Губар В. С.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний виконавець виконавчого округу Чернігівської області Палігін О. П., приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. В., про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 22 листопада 2017 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 829 272,64 грн та 8 000,00 грн судового збору.

01 вересня 2017 року, під час судового провадження у справі № 750/5847/17 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вказаної вище заборгованості, ОСОБА_2 уклала договір дарування зі своїм чоловіком ОСОБА_3 , з яким перебуває у зареєстрованому шлюбі, за яким подарувала житловий будинок АДРЕСА_1 .

Вказаний договір дарування укладений ОСОБА_2 з метою уникнення цивільно-правової відповідальності за борговим зобов`язанням перед ОСОБА_1 та без наміру створення жодних правових наслідків, а тому є фіктивним.

ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку, укладений 01 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 36875234 від 01 вересня 2017 року щодо реєстрації в Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що нотаріусом було посвідчено правочин з відчуження

ОСОБА_2 нерухомого майна у відповідності до діючого законодавства, дотримані всі норми закону, заборон відносно відчуження зазначеного нерухомого майна встановлено не було, а також позивачем не було подано доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування було укладено без наміру створення правових наслідків та з метою уникнення ОСОБА_2 цивільно-правової відповідальності за борговими зобов`язаннями.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.

Договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 35,3 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м з надвірними будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 01 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1861 - визнано недійсним.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати, понесені на сплату судового збору при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, в сумі 1 762,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати, понесені на сплату судового збору при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, в сумі 1 762,00 грн.

Визнаючи недійсним договір дарування, апеляційний суд виходив із того, що сторони оспорюваного правочину вчинили такий правочин лише для виду, з метою приховання цього майна від звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, відтак, правова мета була іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), відповідно такий правочин є фіктивним та має бути визнаним судом недійсним.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

01 лютого 2020 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та залишити в силі рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2019 року.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що позивачем не доведено фіктивності спірного правочину.

01 лютого 2020 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року та залишити в силі рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2019 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що позивачем не доведено фіктивності спірного правочину.

Доводи інших учасників справи

02 березня 2020 рокуОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року залишити без змін.

Рух касаційних скарг та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Чернігівського районного суду Чернігівської області.

Зупинено дію постанови Чернігівського апеляційного суду від 02 січня

2020 року до закінчення касаційного провадження.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг ОСОБА_3 ,

ОСОБА_2 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла

до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта стаття 263 ЦПК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах ВерховногоСуду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанційстатей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Суд апеляційної інстанції встановив, що 19 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду міста Чернігова з позовом про стягнення боргу з ОСОБА_2 .

Ухвалою суду від 30 червня 2017 року сторони були повідомлені про відкриття провадження та призначення судового розгляду справи на 28 вересня

2017 року.

Під час судового провадження у вказаній цивільній справі та до вирішення її по суті з постановленням судового рішення, будучи обізнаною про можливе стягнення з неї на користь ОСОБА_1 заборгованості у сумі 837 272,64 грн, ОСОБА_2 01 вересня 2017 року подарувала своєму чоловікові ОСОБА_3 , на підставі договору дарування, житловий будинок АДРЕСА_1 .

Суд зробив правильний висновок про те, що зазначені обставини свідчать про те, що дії ОСОБА_2 щодо укладення договору дарування житлового будинку зі своїм чоловіком ОСОБА_3 , були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до члена власної сім?ї з метою збереження цього майна та убезпечення від звернення виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення з неї грошових коштів.

При укладенні 01 вересня 2017 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки дарування ОСОБА_2 належного їй житлового будинку своєму чоловікові ОСОБА_3 , при наявності боргових відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , вказують на те, що спірний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 . Тому апеляційний суд обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний правочин на підставі статті 234 ЦК України.

Доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня

2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює дію постанови Чернігівського апеляційного суду від 02 січня

2020 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Чернігівського апеляційного суду від 02 січня

2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко