ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«19» травня 2020 року

м. Харків

справа № 613/924/19-ц

провадження № 22ц/818/1883/20

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого -         Бурлака І.В. (суддя-доповідач),

суддів -         Хорошевського О.М., Яцини В.Б.,

за участю секретаря - Колосовської А.Р.,

учасники справи:

позивачка – ОСОБА_1 , представник позивачки – ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

відповідач – Російська Федерація

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року в складі судді Харченка С.М.

в с т а н о в и в:

У липні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Позовна заява мотивована тим, що вона є уродженкою м. Стаханов Луганської області та матір`ю трьох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яких виховує сама.

Зазначила, що у квітні 2014 року, на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської та Донецької областей, вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1

Вказала, що негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, та повсюдні прояви насильства на тимчасово окупованій території України, порушення прав людини призвели до неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території м. Торез Донецької області та її разом з малолітніми дітьми вимушеного переселення у вересні 2014 року до підконтрольної Україною території за адресою: АДРЕСА_2 .

Зазначила, що рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 04 березня 2019 року у цивільній справі № 613/78/19, яке не оскаржено та набрало законної сили, встановлено факт того, що її вимушене переселення разом з малолітніми дітьми у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, отже ці обставини не підлягають доказуванню.

Вказала, що збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією частини території Донецької області України їй завдано істотної моральної шкоди, яка має розраховуватися на підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду з аналогічних питань з урахуванням характеру, обсягу і тривалості порушень її особистих прав, свобод та інтересів.

Зазначила, що численні порушення Російською Федерацією основоположних прав та свобод людини дають підстави заявляти вимоги до неї про компенсацію шкоди, завданої збройною агресією проти України.

Вказала, що на території Донецької області і, зокрема, в м. Торез була присутня ідеологічна проросійська діяльність, спрямована на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалася через різні медійні ресурси, а саме були відключені українські канали на телебаченні, українські радіохвилі.

Крім того, у травні 2014 року вона була позбавлена права голосувати на виборах Президента України.

Зазначила, що нею було втрачено відчуття безпеки, оскільки на вулицях почали з`являтися збройні формування Російської Федерації, органи української державної влади захоплювалися силою та зі зброєю в руках, на приміщеннях вивішувалися прапори Донецької народної республіки та Російської Федерації, облаштовувались блокпости, по місту пересувалася військова техніка, постійно існувала загроза життю, здоров`ю та майну. З огляду на усі вищезазначені обставини вона та її діти вимушені були покинути м. Торез.

Вказала, що в неї та її дітей значно погіршилося фізичне та психічне здоров`я. Вони і досі відчувають наслідки емоційного потрясіння, переживають різні неприємності, пов`язані із вимушеним переселенням, та враховуючи тяжке матеріальне становище, проблеми із працевлаштуванням, здоров`ям, їхній стан щодня тільки погіршується, а держава ніяк не допомагає, не надає пільг.

Зазначила, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації відповідачем частини території Донецької області порушено її права, передбачені Конституцією України, Європейською конвенцією, Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, іншими міжнародними актами, зокрема, такі як: право на життя, право на повагу до честі та гідності, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії тощо.

Вказала, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок умисних дій якого їй завдана моральна шкода, є відповідач, її Збройні Сили та створені нею військові формування, що мають на озброєнні та використовують засоби, які становлять підвищену небезпеку для оточуючих.

Просила стягнути з Російської Федерації на її користь, а також на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у відшкодування моральної шкоди по 1 004 850,00 грн, що є еквівалентом 35 000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання цього позову, кожному.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 – відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , через представника подала апеляційну скаргу, яку в подальшому уточнила, та просила рішення суду – скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Апеляційна скарга нею мотивована тим, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Вважала, що неприйняття судом копії рішення суду про встановлення факту, що її вимушене переселення відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації, з Єдиного державного реєстру судових рішень є неправомірним, оскільки судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів реєстру, в тому числі, текстів судових рішень; що суд мав право за власною ініціативою витребувати оригінал письмового доказу, щоб переконатися в достовірності копії документа; що, відмовляючи у задоволенні позову з формальних підстав, суд обмежив її у праві на доступ до правосуддя.

Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , необхідно задовольнити частково, рішення суду – змінити.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не доведено наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, спричиненої відповідачем внаслідок збройної агресії проти України.

Проте, повністю з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 народилась у м. Стаханів Луганської області та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10, 18).

ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 15-17).

Як багатодітна мати, ОСОБА_1 мала право на пільги, передбачені законодавством України для багатодітних сімей, що підтверджується посвідченням Управління соціального захисту населення Богодухівської районної державної адміністрації, серія НОМЕР_1 , від 08 червня 2018 року зі строком дії до 16 січня 2019 року (а. с. 13-14).

Як вбачається з копій довідок про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , №6304000850 від 18 грудня 2017 року ОСОБА_1 та її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи, що проживають за адресою: АДРЕСА_2 з 19 вересня 2014 року (а. с. 18-21).

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 04 березня 2019 року у справі № 613/78/19 за заявою ОСОБА_1 , яка діє також в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення, заяву ОСОБА_1 - задоволено та встановлено факт, що її вимушене переселення разом з малолітніми дітьми у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України. Рішення є чинним (а. с. 23-30).

Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується копією її паспорта. До початку окупації м. Торез ОСОБА_1 як повноправний громадянин своєї країни мала налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте, наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання у м. Торез, а тому ІНФОРМАЦІЯ_2 вересні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України вона змушена була переїхати до Богодухівського району Харківської області у с. Максимівка, залишивши житло у м. Торез, змінивши власний побут та спосіб життя. ОСОБА_1 разом з малолітніми дітьми переселилася з території окупованої Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров`ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, права на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.

Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

При відшкодуванні моральної шкоди необхідно з`ясовувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних страждань, а також в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та чим він при цьому керується.

Згідно статті 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки, в тому числі, осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, на якій проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область – з 07 квітня 2014 року.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053 “Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція”, дія якого зупинена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року № 1079 “Про зупинення дії розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053”, та розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Торез (нова назва – м. Чистякове) Донецької області належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.

На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Як передбачено частиною 2 статті 7 вказаного Закону, Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

З встановлених судом обставин справи вбачається, що внаслідок збройної агресії відповідача проти України та окупації відповідачем частини території Донецької області України, позивачка та її діти набули статусу внутрішньо переміщених осіб.

Разом з тим, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила відповідачем іноземну державу - Російську Федерацію, посилаючись на те, що внаслідок збройної агресії цієї держави їй та її дітям завдано моральної шкоди.

За змістом  статті 15 ЦК України  порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно частини 1  статті 4 ЦПК України  кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частина перша  статті 3 ЦПК України  встановлює, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до  Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Статтею 497 ЦПК України  передбачено, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з  Віденською  конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року,  стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет.

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року N 198/93, наша держава гарантує додержання  положень зазначеної вище Конвенції.

Крім того, в Україні законом, що встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, є Закон України «Про міжнародне приватне право».

Частиною 1 статті 79 цього Закону передбачено, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Таким чином,  Закон України  «Про міжнародне приватне право»  закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права - суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави.

На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави.

Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави.

Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «рівний над рівними не має юрисдикції, влади» «par in parem non habet imperium».

Отже, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012, провадження № 61-12127св19.

21 листопада 2001 року Велика палата Європейського суду з прав людини ухвалила рішення у справах "МакЕлгінні проти Ірландії", "Аль-Адсані проти Сполученого Королівства" та "Фоґарті проти Сполученого Королівства", в яких зазначено, зокрема, що імунітет суверена є принципом міжнародного права, згідно з яким держава не підлягає юрисдикції іншої держави. Надання державі імунітету суверена у цивільному провадженні мало законну мету, яка відповідає міжнародному принципові забезпечення ввічливості і добрих стосунків між державами та поваги до суверенітету іншої держави. Європейська конвенція з прав людини має тлумачитися в якомога більшій гармонії з іншими нормами міжнародного права, частиною якого вона є, включаючи норми, що забезпечують імунітет держави. Звідси випливає, що заходи, які відбивають загальновизнані норми міжнародного публічного права стосовно імунітету держави, не можуть, у принципі, вважатися такими, що встановлюють непропорційне обмеження на право звернення до суду, передбачене пунктом 1 статті 6.

Як роз`яснено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 3, 8 листа від 16 травня 2013 року №24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом», підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається  ЦПК, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Слід звернути увагу на те, що питання про підсудність судам України справ з іноземним елементом може визначатися і на момент відкриття провадження у справі, і у попередньому судовому засіданні.

Прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи існує згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, то посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України.

Як вбачається з матеріалів справи, згода компетентних органів відповідача на пред`явлення  до неї позову та залучення  до участі у цій справі як відповідача, яка є обов`язковою умовою розгляду справи з іноземним елементом, відсутня.

З відповідним запитом щодо отримання такої згоди суд першої інстанції не звертався.

Частиною 4  статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету  України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та частиною 6 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що відповідальною за шкоду, завдану Україні збройною агресією, є Російська Федерація, однак, такі законодавчі приписи не змінюють принцип судового імунітету, передбачений Законом України «Про міжнародне приватне право» та нормами міжнародного права.

Отже, вимоги позивачки щодо відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову з формальних підстав, а саме, через надання позивачкою копії рішення суду про встановлення факту, що її вимушене переселення відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації, з Єдиного державного реєстру судових рішень, яку суд визнав неналежним доказом, судова колегія вважає необґрунтованим, оскільки частиною 3 статті 6 та частиною 5 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру, а також судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Реєстру. За таких умов, посилання суду на неналежність поданого доказу та відмова у задоволенні позову лише з цих підстав не відповідають вимогам закону.

Водночас, у відповідності до частини 4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції наведене та норми міжнародного права і національного законодавства України щодо судового імунітету держав не врахував та відмовив в задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав ненадання оформленого належним чином судового рішення, а не з підстав відсутності згоди компетентних органів Російської Федерації на  пред`явлення  до  неї позову  та  залучення  до  участі у  цій справі  як відповідача. У зв`язку з чим рішення суду підлягає зміні з викладенням мотивувальної частини судового рішення в редакції цієї постанови.

Разом з тим, відмова у задоволенні цього позову не позбавляє ОСОБА_1 можливості звернутися з позовом про захист своїх прав до суду іноземної держави, діями якої їй та її дітям завдано шкоди, або ж до компетентних органів України, уповноважених на боротьбу з тероризмом.

Посилання позивачки на рішення судів першої інстанції в аналогічних справах, копії яких з Єдиного державного реєстру судових рішень долучені до позовної заяви, судова колегія відхиляє, оскільки при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4  статті 263 ЦПК України), тобто суду касаційної, а не першої інстанції.

Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору згідно пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 368,  п. 2 ч. 1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381 – 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 – задовольнити частково.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року – змінити, виклавши мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий                                                  І.В. Бурлака

Судді                                                 О. М. Хорошевський

                                                                            В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 22 травня 2020 року.