ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.05.2020 року м.Дніпро Справа № 904/4058/19

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Кузнецова В.О., Чередко А.Є.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 (суддя Васильєв О.Ю.)

у справі № 904/4058/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс», м. Київ

до відповідача-1: Приватного підприємства «Рамс Агро», м. Дніпро

відповідача-2: ОСОБА_1 , м. Дніпро

про стягнення 139 730, 09 грн., -

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулось з позовом до ПП «Рамс Агро» та ОСОБА_1 про солідарне стягнення 139 730, 09 грн. ( в т.ч.: 11 212,80 грн. - 3% річних; 48 403,71 грн. - інфляційні втрати; 23 278,26 грн. - пеня; 56 835,32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами) заборгованості за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. ( укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-1 та договору поруки б/н від 07.04.10р. (укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-2).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Рамс Агро» та відповідача-2: ОСОБА_1 на користь позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс»: 11 212, 80 грн. - 3% річних; 48 403, 71 грн. - інфляційних втрат; 663, 06 грн. - пені та 56 835, 32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами. Стягнуто з відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Рамс Агро» на користь позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс": 1 756, 72 грн. - витрат на сплату судового збору. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020, згідно якої просить скасувати дане рішення в частині задоволених вимог до нього, прийнявши нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України, що виразилося в розгляді господарським судом справи №904/4058/19, яка підлягала розгляду за правилами цивільного судочинства.

За твердженнями апелянта, судом не враховано проведення оплат відповідачем-2, а саме утримання і відрахування із його заробітної плати грошових коштів на користь позивача на підставі виконавчого листа №2-283/11 від 31.12.2014 року, виданого Синельниківським міськрайонним судом.

Апелянт наголошує, що позовна заява не містить обгрунтованих обставин щодо поважності пропущення позовної давності щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу та пені), а тому суд першої інстанції повинен був відмовити у їх задоволенні.

Крім того, звертає увагу на відсутність згоди дружини Відповідача-2 на укладення Договору поруки №б/н від 07 квітня 2010 року, що тягне за собою його недійсність.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2020 у справі №904/4058/19 поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 у справі №904/4058/19 у письмовому провадженні без виклику та повідомлення учасників справи; зупинено дію оскаржуваного рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 у справі №904/4058/19 до закінчення апеляційного провадження у даній справі.

Разом з тим, до Центрального апеляційного господарського суду від ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» надійшли заперечення щодо відкриття апеляційного провадження № 11-1/03 від 11.03.2020р.

Колегія суддів відхиляє надані заперечення з огляду на наступне.

Частинами 1-2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Варто акцентувати увагу і на рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року у справі N 1-2/2002 N 15-рп/2002, згідно якого положення частини другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) треба розглядати у системному зв`язку з іншими положеннями Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п`ята статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб`єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб`єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб`єкти цих правовідносин.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України ( 254к/96-ВР ). Так, відповідно до статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України ( 254к/96-ВР ), норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлює обов`язок держави забезпечити захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку.

Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Європейський суд з прав людини висловив позицію стосовно того, що, розглядаючи підстави для поновлення пропущеного строку, національні суди мають враховувати, що питання стосовно того, чи було дотримано справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (справи «Скордіно проти Італії», «Ятрідіс проти Греції»).

Одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов`язок суду прийняти та розглянути подану апеляційну чи касаційну скарги.

У своєму рішенні у справі «Скорик проти України» Суд зазначив, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені Конвенцією. Так, повинні враховуватися особливості провадження, що розглядається, у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.

У справі «Зубак проти Хорватії» ЄСПЛ, розглядаючи загальні принципи щодо доступу до судів вищої інстанції та обмеження ratione valoris (компетенція з огляду на цінність), зробив висновок, що стаття 6 Конвенції не зобов`язує Договірні держави створювати апеляційні чи касаційні суди, проте якщо такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6, наприклад, у тій частині, в якій вона гарантує учасникам судового процесу ефективне право на доступ до суду.

Таким чином, як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Колегія суддів зауважує, що у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013).

Ключовим для концепції справедливого розгляду справи є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом.

06.04.2020 року за вих.№01-1/04 від 01.04.2020р. від ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останнє просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та перевіривши правильність висновків місцевого господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 13.12.10р. у справі №41/1-10 позов задоволено, стягнуто з ПП «Рамс Агро» (відповідач-1) на користь ТОВ «Корпорація «Агросинтез» 62 456, 40 грн. заборгованості ( за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р.); 2 009, 55 грн. - пені, 11 599, 89 грн. - штрафу, 1 585, 32 грн. - інфляційних втрат, 19 865, 87 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами; 975, 17 грн. витрат по сплаті держмита та 236, 00 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Рішення обґрунтоване посиланням на порушення відповідачем своїх зобов`язань з оплати поставленого позивачем товару та процентів за користування товарним кредитом. (а.с.24-25). 11.01.11р. на виконання вищезазначеного рішення суду було видано відповідний наказ. (а.с.26).

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З матеріалів справи вбачається, в забезпечення виконання зобов`язань за вищезазначеним договором між ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор) та ОСОБА_1 (поручитель, відповідач-2) було укладено договір поруки від 07.04.10р., предметом якого є надання поруки поручителем за виконання зобов`язань ПП «Рамс Агро» перед ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор) за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р., включаючи сплату основного боргу з індексацією, процентів, неустойки, відшкодування збитків. Поручитель зобов`язався при невиконанні боржником грошового зобов`язання за основним договором сплатити кредитору протягом трьох днів з дня пред`явлення йому вимоги при будь-яких обставинах усі суми, належні йому (кредитору) по основному договору; причини невиконання боржником зобов`язань за основним договором ніяким чином не можуть впливати на виконання поручителем зобов`язань за цим договором (п.4. договору). В п.5. договору сторони погодили, що поручитель та боржник відповідають перед кредитором як солідарні боржники (а.с.40)

16.09.10р. ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор) було надіслано ОСОБА_1 (відповідачу-2) вимогу про сплату заборгованості відповідача-1 перед ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор) (а.с.41).

За твердженням позивача, рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.08.10р. у справі №2-283/11 задоволено позов ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор) про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості та інших санкцій станом на 21.10.10р. згідно договору поруки від 07.04.10р. та договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р.

В матеріалах справи наявний дублікат виконавчого листа Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.08.11р., виданий 31.12.14р. у справі №2-283/11 (провадження №6/191/218/14) про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Корпорація «Агросинтез» (кредитор): 38 666,30 грн. - основного боргу; 1 143,78 грн. - пені за порушення терміну оплати платежів, 11 599,89 грн. - штрафу за порушення терміну оплати платежів, 464, 00 грн. - інфляційних втрат та 15 681,54 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами (а.с.43).

15.11.12р. між ТОВ «Корпорація Агросинтез» (первісний кредитор) та ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс»» (новий кредитор, позивач) було укладено угоду №15-11/12-47 про заміну кредитора у зобов`язані (відступлення права вимоги в порядку ст. ст. 512-519 ЦК України). Розділом 1 даної угоди встановлено, що первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги виконання ПП «Рамс Агро» зобов`язання щодо сплати розміру заборгованості, набутої первісним кредитором на підставі рішення господарського суду Дніпропетровської області по справі №41/1-10 від 13.12.10р., що вступило в закону силу, наказу господарського суду Дніпропетровської області по справі №41/1-10 від 11.01.2011р. (а.с.27-28).

15.11.12р. року між ТОВ «Корпорація «Агросинтез» та ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс»» було укладено угоду №15-11/12-152 про заміну кредитора у зобов`язані (відступлення права вимоги в порядку ст. ст. 512-519 ЦК України), відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги виконання ПП «Рамс Агро» зобов`язання щодо сплати пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат, набутих первісним кредитором на підставі договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. у зв`язку із неналежним, несвоєчасним та неповним виконанням ПП «Рамс Агро» грошового зобов`язання згідно договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07 квітня 2010 року. (п.1.1.) Згідно п.1.2. угоди : за цією угодою новий кредитор одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника сплати грошової суми в нарахованому розмірі пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат за період існування прострочення виконання боржником грошового зобов`язання згідно договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. (а.с.34-35).

Відповідно до додаткової угоди №2 від 01 серпня 2014 року до угоди №15-11/12-152 про заміну кредитора у зобов`язанні (відступлення права вимоги в порядку ст. 512-519 ЦК України) від 15.11.12 року, новий кредитор (позивач) одержав право замість первісного кредитора вимагати від боржника сплати грошової суми в нарахованому розмірі заборгованості (індексації ціни товару, дооцінки вартості товару, курсової різниці), пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат, 3% - річних, за весь період існування основної заборгованості (прострочення виконання боржником грошового зобов`язання) згідно договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07 квітня 2010 року (пункт 1.2. угоди) (а.с.38).

15.11.12р. між ТОВ «Корпорація Агросинтез» (первісний кредитор) та ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс»» (новий кредитор, позивач) було укладено угоду №15-11/12-61 про заміну кредитора у зобов`язані (відступлення права вимоги в порядку ст. ст. 512-519 ЦК України). Розділом 1 даної угоди, встановлено, що первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги виконання ОСОБА_1 (боржник, відповідач-2) зобов`язання щодо сплати заборгованості, набутої первісним кредитором на підставі виконавчого листа №2-283/11, виданого 12.09.11р. Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області (а.с.44-45).

15.11.12р. року між ТОВ «Корпорація «Агросинтез» та ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс»» було укладено угоду №15-11/12-153 про заміну кредитора у зобов`язані (відступлення права вимоги в порядку ст. ст. 512-519 ЦК України), відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги виконання ОСОБА_1 (боржник, відповідач-2) зобов`язання щодо сплати пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат , набутих первісним кредитором на підставі договору поруки б/н від 07.04.10р., укладеного з метою забезпечення виконання зобов`язань ПП «Рамс Агро» відповідно до договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. (п.1.1. угоди) Згідно п.1.2. угоди : за цією угодою новий кредитор одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника сплати грошової суми в нарахованому розмірі пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат, за період існування прострочення виконання боржником грошового зобов`язання згідно договору поруки б/н від 07.04.10р. , укладеного з метою забезпечення виконання зобов`язань ПП «Рамс Агро» відповідно до договору поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. (а.с.53-54.).

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 16.05.13р. у справі №41/1-10 здійснено заміну сторони виконавчого провадження у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу господарського суду Дніпропетровської області №41/1-10 від 11.01.11р. з ТОВ «Корпорація «Агросинтез» на ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс». (а.с.31)

Ухвалою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.05.13р. у справі №191/1712/13-ц (провадження 6/191/31/13) здійснено заміну стягувача у виконавчому листі по цивільній справі №2-283/11 з ТОВ «Корпорація «Агросинтез» на правонаступника - ТОВ « Компанія «Ніко-Тайс» (а.с.48).

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач - ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» набув права вимагати від відповідачів-1, 2 виконання своїх обов`язків як за договором поставки на умовах товарного кредиту, так і за договором поруки від 07.04.10р..

У зв`язку з тим, що станом на час звернення з позовом до суду відповідачем-1 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.12.10р. у справі №41/1-10 не виконано у повному обсязі та відповідачем-2 свої зобов`язання за договором поруки від 07.04.10р. також не були виконані, позивач нарахував відповідачу-1 на основну суму заборгованості за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. в розмірі 62 456,40 грн.: 11 212,80 грн. - 3% річних (за період з 21.10.10р. по 21.10.16р.); 48 403,71 грн. - інфляційних втрат (за період жовтень 2010р. - листопад 2016р.); 23 278, 26 грн. - пені (за період 21.10.10р. по 22.03.2012р. та з 23.03.12р. по 09.06.2013р.) та 56 835,32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами (за період з 21.10.10р. по 21.04.11р.).

Надаючи оцінку даним спірним правовідносинам, апеляційний суд зазначає, що предметом спору є матеріально-правова вимога позивача про стягнення з відповідача нарахованих на основну суму заборгованості за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. штрафних санкцій: пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, а також також інфляційних збитків та 3% річних, як компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати позивачу.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналогічний припис містить п.п.1, 7 ст.193 Господарського кодексу України.

Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Після прийняття рішення господарським судом Дніпропетровської області від 13.12.10р. у справі №41/1-10 про стягнення коштів, грошове зобов`язання боржника не припинилось, грошові кошти до цього часу ані боржником, ані поручителем, кредитору не були виплачені.

Дані обставини відповідачами не спростовані.

Згідно частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Що стосується доводів апелянта про те, що судом першої інстанції інстанції не було враховано той факт, що на адресу ТОВ «АЛЛО» за місцем роботи відповідача-2 надійшла постанова про звернення стягнення на заробітну плату від 06.09.2019 по виконавчому провадженню №47231549 та відповідно до звіту про здійсненні відрахування: за період з 01.11.2019 по 30.11.2019 з заробітної плати ОСОБА_1 утримана сума в розмірі 784,12 грн.; за період з з 01.12.2019 по 31.12.2019 з заробітної плати ОСОБА_1 утримана сума в розмірі 784,28 грн.; за період з з 01.01.2020 по 31.01.2020 з заробітної плати ОСОБА_1 утримана сума в розмірі 863,18 грн., колегія суддів зазначає наступне.

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулось з позовом до ПП «Рамс Агро» та ОСОБА_1 до господарського суду Дніпропетровської області в листопаді 2019 року. Доказів погашення суми заборгованості за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. в розмірі 62 456, 40 грн. до цього часу матеріали справи не містять.

До того ж, здійснені позивачем періоди нарахування 11 212, 80 грн. - 3% річних (за період з 21.10.10р. по 21.10.16р.) ; 48 403, 71 грн. - інфляційних втрат (за період жовтень 2010р. - листопад 2016р.) ; 23 278, 26 грн. - пені (за період 21.10.10р. по 22.03.2012р. та з 23.03.12р. по 09.06.2013р.) та 56 835, 32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами (за період з 21.10.10р. по 21.04.11р.), не стосуються періоду, в якому відповідачем-2 були здійснені часткові погашення заборгованості (шляхом утримання та відрахування з його заробітної плати Шевченківським ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області грошових коштів на виконання виконавчого листа №2-283/11 від 31.12.2014 року, виданого Синельниківським міськрайонним судом).

Згідно ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Апеляційний суд враховує правовий висновок, зроблений Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 07.02.2018 року у справі № 910/11249/17 про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права на доступ до суду.

Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Ноrnsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Іmmobiliare Saffi v. Italy), [GС], N 22774/93, п. 66. ЕСНR 1999-V).

Апеляційний суд зауважує, що апелянтом не спростовано існуючої суми заборгованості та правильності нарахування позивачем на неї розміру пені, інфляційних втрат, 3% річних та відсотків за користування чужими грошовими коштами, в межах стягнених судом першої інстанції сум.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Відповідно до положень ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Пунктом 1.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» (далі - Постанова № 14) визначено, що з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 ЦК України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

З урахуванням пункту 30.1 статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою (п. 1.4. Постанови № 14).

Відповідно до п.2.1. Постанови №14 пеня, за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов`язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожний день прострочення виконання. Застосування іншого виду неустойки - штрафу до грошового зобов`язання законом не передбачено, що, втім, не виключає можливості його встановлення в укладеному сторонами договорі (наприклад, за необґрунтовану відмову від переказу коштів за розрахунковими документами отримувача коштів), притому і як самостійний захід відповідальності, і як такий, що застосовується поряд з пенею. В останньому випадку не йдеться про притягнення до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі, тому що відповідальність настає лише один раз - у вигляді сплати неустойки, яка включає у себе і пеню, і штраф як лише форми її сплати.

Згідно п.2.5. Постанови № 14 щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Згідно до п.1.9 цієї постанови день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що з мотивувальної частини рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.12.10р. у справі №41/1-10 вбачається, що кінцевим строком оплати товару (перший платіж ) за договором є 14.05.10р. Тобто, порушення виконання зобов`язання у відповідача-1 за договором розпочалось з 15.05.10р. Саме починаючи з цього періоду судом у справі №41/1-10 було стягнуто з відповідача-1 пеню за період з 15.05.10р. по 21.10.10р., а відтак у цій справі правильним періодом нарахування пені є: з 22.10.10р. по 15.11.2010р..

«Відповідно до положень статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись з позовом про стягнення неустойки, позивач повинен довести наявність правових підстав для притягнення боржника до такого виду цивільно-правової відповідальності» (висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 21.05.2019 року у справі № 908/1473/18).

За приписами ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

У відповідності до ч.ч. 3, 4 п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р., згідно яких розрахунок суми боргу з урахуванням індексу інфляції проводиться шляхом помноження суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення виплати заборгованості.

Відповідно до підпункту 7.1 пункту 7 Постанови №14 передбачено, що саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов`язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Відповідно до п. 3.2 Постанови № 14: згідно з Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті «Урядовий кур`єр». Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Згідно інформаційного листа ВГСУ №01-06/928/2012 від 17.07.12р., передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). При цьому чинне законодавство не пов`язує припинення грошового зобов`язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення (аналогічна правова позиція наведена в постанови Верховного Суду України від 04.07.2011 № 13/210/10 та від 12.09.2011 № 6/433-42/183 і постанову Вищого господарського суду України від 16.03.2011 № 11/109).

Згідно ч.ч.1, 5 ст. 694 ЦК України, договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Відповідно до приписів ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

У пунктах 6.1, 6.2 Постанови № 14 зазначено, що проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов`язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов`язання.

Застосування пені не виключає одночасного нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (стаття 536 ЦК України), зокрема процентів на прострочену суму оплати товару, проданого в кредит (частина п`ята статті 694 названого Кодексу), оскільки стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов`язань, ані штрафною санкцією (п. 2.7 Пленуму № 14).

Перевіривши правильність розрахунків та межі граничного строку нарахування, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення штрафних санкцій та наявності підстав для їх задоволення в межах сум, визначених судом першої інстанції, а саме: пені в розмірі 663,06 грн., а також: 11 212, 80 грн. - 3% річних (за період з 21.10.10р. по 21.10.16р.) ; 48 403, 71 грн. - інфляційних втрат (за період жовтень 2010р. - листопад 2016р.); 56 835, 32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами (за період з 21.10.10р. по 21.04.11р.).

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України, що виразилося в розгляді господарським судом справи №904/4058/19, яка підлягала розгляду за правилами цивільного судочинства, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов`язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.

За змістом ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб (ст. 553 Цивільного кодексу України). У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 Цивільного кодексу України). Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України).

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом (ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України).

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Таким чином, справи, в яких об`єднані позовні вимоги щодо виконання договору за участі юридичних осіб/фізичних осіб-підприємців з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов`язання, розглядаються в порядку господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція щодо розмежування юрисдикції справ в залежності від суб`єктного складу учасників основного зобов`язання наведена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018р. у справі № 415/2542/15-ц, від 17.04.2018р. у справі № 545/1014/15-ц та від 25.04.2018р. у справі № 638/13998/14-ц.

З приводу тверджень апелянта про те, що позовна заява не містить обґрунтованих обставин щодо поважності пропущення позовної давності щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу та пені), а тому суд першої інстанції повинен був відмовити у їх задоволенні, апеляційний суд зазначає наступне.

Згідно ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Як передбачено ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

У постановах від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17 Верховний Суд України констатував, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, згідно з висновком Верховного Суду України може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Разом з тим, створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі « Домбо БегеерБ. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63).

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції (постанова від 24.10.2018 у справі № 317/3698/15-ц).

Водночас, колегія суддів зауважує, що у даній справі №904/4058/19 відповідачі повідомлялися господарським судом Дніпропетровської області про час і місце розгляду справи належним чином, що підтверджується рекомендованими поштовими повідомленнями, направленими на адресу відповідача-1 (зазначену у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань станом на 03.01.19р., а.с.95-97) та на адресу відповідача-2 (зазначену в листі (довідці) Відділу реєстрації Синельниківської міської ради №01-16/483 від 27.09.19р., а.с.68) та повернутими органами зв`язку з посиланням «за закінченням терміну зберігання» ( а.с. 93-94) та «такої адреси немає» (а.с.82-84).

За визначенням п. 4, 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

За загальними вимогами п. 91 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2009 № 270 (далі Правила), поштові відправлення, поштові перекази доставляються оператором поштового зв`язку адресатам на поштову адресу або видаються/виплачуються в об`єкті поштового зв`язку. Рекомендовані поштові відправлення підлягають доставки до дому (п. 92. Правил). Вручення рекомендованих листів з позначкою «Судова повістка» в об`єкті поштового зв`язку не передбачено (п. 102 Правил).

У разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з поважних причин, рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причини невручення (п. 116 Правил).

Здійснення зберігання рекомендованих листів із позначкою «Судова повістка», які не вручені під час доставки до дому із причин відсутності адресата, Правилами не передбачено, а отже, повернення такого повідомлення із зазначенням причини невручення «закінчення встановленого строку зберігання», суперечить вимогам Правил, та фактично відповідає причині повернення «у зв`язку з відсутністю адресата».

Виходячи з наведеного, повернення судової кореспонденції із проставленням у поштовому повідомленні відмітки про закінчення строку зберігання поштового відправлення, є підтвердженням відсутності особи - адресата за адресою, а отже, день проставлення такої відмітки в поштовому повідомленні, слід вважати днем вручення судового рішення в порядку, п. 4, 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України.

При цьому, апеляційний суд враховує висновок Верховного суду, викладений у постанові від 25.06.18р. у справі № 904/9904/17 про те, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Отже, з урахуванням вищенаведених обставин, колегія суддів констатує належне повідомлення відповідачів про наявність в провадженні господарського суду Дніпропетровської області цієї справи та про їх право на подання відзиву на позовну заяву та доказів в обгрунтування власних заперечень.

Крім того, відповідно до ст. 169 ГПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, або на вимогу суду заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.

А згідно ч. 2 ст. 178 ГПК України у раз неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Враховуючи, що відповідачі, будучи належним чином повідомлені про розгляд даної справи в суді, правом на подання відзиву не скористалися, доказів на противагу позиції позивача не надали, заяв про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору не подавали, колегія суддів не вбачає порушень принципів змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд, а відтак і підстав для розгляду відповідної заяви апелянта (відповідача-2) на стадії апеляційного провадження.

Необхідно наголосити, що застосування наслідків спливу позовної давності можливе лише за заявою сторони у справі й у господарського суду Дніпропетровської області були відсутні правові підстави для їх застосування за власною ініціативою.

Що стосується доводів скаржника про те, що відсутність згоди дружини Відповідача-2 на укладення Договору поруки №б/н від 07 квітня 2010 року тягне за собою його недійсність, колегія суддів відмічає таке.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Як передбачено ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В своїй постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив правовий висновок, підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

Апелянтом не надано суду доказів недійсності (нікчемності) укладеного між ТОВ «КОРПОРАЦІЯ АГРОСИНТЕЗ» та ОСОБА_1 договору поруки №б/н від 07 квітня 2010 року, в той час як згідно ст. 204 ЦК України презюмується його правомірність, а отже й обов`язковість до виконання сторонами відповідно до ст. 629 ЦК України.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено здійсненням правочину.

В пункті 5 постанови пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Така правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17; постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц та від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц.

Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

За змістом ст. 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 Господарського процесуального кодексу України позов пред`являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.

Отже, вказаними приписами процесуального закону прямо передбачено, що суд розглядає справу на підставі поданої позовної заяви, при цьому саме учасник спору розпоряджається своїми правами щодо предмета спору, підтверджує свої вимоги відповідними доказами, а також розпоряджається самостійно своїми правами щодо предмету спору. Крім того, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Колегія суддів наголошує, що предметом спору в даній справі є солідарне стягнення з відповідачів на користь позивача 139 730, 09 грн. ( в т.ч.: 11 212,80 грн. - 3% річних; 48 403,71 грн. - інфляційних втрат; 23 278, 26 грн. - пеня; 56 835,32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами) заборгованості за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. (укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-1) та договору поруки б/н від 07.04.10р. (укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-2).

Даний спір ініційовано за зверненням позивача, яке виражене ним шляхом подання до господарського суду відповідної позовної заяви, що цілком відповідає приписам ст. 4, 14, 171 Господарського процесуального кодексу України, і розглядається в межах заявлених позовних вимог.

Відповідна вимога про визнання недійсним або встановлення нікчемності договору поруки №б/н від 07 квітня 2010 року не заявлялася.

Разом з тим, відповідно до приписів Сімейного кодексу України майно, придбане подружжям у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності (за винятком випадків, передбачених законодавством).

Згідно ч. 3 ст. 61 Сімейного Кодексу України якщо одним із подружжя був укладений договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є спільною сумісною власністю.

Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-163цс12 встановлено, що відповідно до ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби (ч. 2 ст. 73 СК України).

У процесі розгляду спору факт використання одержаного за договором на потреби сім`ї підлягає доказуванню зацікавленою стороною, а наявність наданої в письмовій формі згоди другого з подружжя - з`ясуванню судом.

Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім`ї.

Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на потреби сім`ї, а на інші потреби, не створює обов`язків для іншого з подружжя.

З наведених норм законодавства простежується основне правило - спільною сумісною власністю подружжя є майно або грошові кошти, які хоча і були придбані одним з подружжя, але при цьому були використані в інтересах сім`ї.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Принцип змагальності сторін, закріплений у частині 3 статті 13 та частині 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як передбачено ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).

Колегія суддів зазначає, що належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.76, 77 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі, про те, що ОСОБА_1 , укладаючи договір поруки №б/н від 07 квітня 2010 року діяв в інтересах сім`ї і для задоволення її потреб, скаржник не надав, а відтак й відсутні підстави стверджувати про його недійсність за відсутності згоди другого з подружжя на його укладення.

Водночас, апеляційний суд роз`яснює відповідачу-2 його право на звернення до компетентного суду з відповідним позовом у випадку, якщо він вважає, що відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження майном є підставою для визнання правочину, вчиненого іншим співвласником щодо розпорядження цим майном, недійсним.

Натомість дана справа розглядається судом в межах заявлених позовних вимог і з урахуванням преюдиційних фактів, що були встановлені чинними: рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 13.12.10р. у справі №41/1-10, рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.08.10р. у справі №2-283/11, Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 16.05.13р. у справі №41/1-10 та Ухвалою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.05.13р. у справі №191/1712/13-ц (провадження 6/191/31/13) стосовно прав та обов`язків сторін та правовідносин, що склалися між ними за укладеними правочинами.

Матеріалами справи встановлено, що основне зобов`язання за договором поставки на умовах товарного кредиту №ТК070410/5 від 07.04.10р. (укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-1 та договору поруки б/н від 07.04.10р. (укладеним між ТОВ «Корпорація Агросинтез» та відповідачем-2) не виконано, доказів зворотного відповідачами суду не надано, а тому суд першої інстанції правомірно стягнув в солідарному порядку з відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Рамс Агро» та відповідача-2: ОСОБА_1 на користь позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс»: 11 212, 80 грн. - 3% річних; 48 403, 71 грн. - інфляційних втрат; 663, 06 грн. - пені та 56 835, 32 грн. - відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Колегія суддів зауважує, що місцевий господарський суд всебічно, повно та об`єктивно дослідив обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права при ухваленні оскаржуваного рішення.

Звертаючись з апеляційною скаргою, апелянт не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів порушення норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права, як необхідної передумови для скасування прийнятого судом рішення.

В силу приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 року в частині задоволення позовних вимог до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Рамс Агро» сторонами не оскаржується, апеляційний господарський суд не перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в цій частині.

Враховуючи встановлені вище обставини справи, зазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта, наведені в обґрунтування апеляційної скарги.

Таким чином, апеляційний господарський суд вбачає підстави, передбачені статтею 276 Господарського процесуального кодексу України, для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 року у справі № 904/4058/19 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 року у справі № 904/4058/19 залишити без змін.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.Ф.Мороз

Суддя В.О.Кузнецов

Суддя А.Є.Чередко