ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

20 липня 2006 р.

№ 43/41

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Карабаня В.Я. –головуючого,

Ковтонюк Л.В.,

Подоляк О.А.

розглянувши у відкритому засіданні матеріали касаційної

скарги

Державного підприємства “Донецька залізниця”, м. Київ

на	рішення господарського суду Донецької області від13.03.2006р.

у справі

№ 43/41

за позовом

Державного підприємства “Донецька залізниця”

до	Відкритого акціонерного товариства “Донецький металургій завод”, м. Донецьк, Закритого акціонерного товариства “Мініметалургійний завод “ІСТІЛ (Ураїна)”, м. Донецьк, Закритого акціонерного товариства “Донецьксталь” - металургійний завод”, м. Донецьк

про	стягнення 14 749 грн. 21 коп.

У судовому засіданні 17.07.2006 оголошувалася перерва до 20.07.2006.

за участю представників сторін:

17.07.2006

20.07.2006

від позивача –

Ігнатова Н.О.;

не з’явилися;

від відповідачів: ВАТ “Донецький металургій завод”

Рудик Ю.О.;

не з’явилися;

ЗАТ “Мініметалургійний завод “ІСТІЛ (Ураїна)”

Мельник Н.В.;–

не з’явилися;

ЗАТ “Донецьксталь” - металургійний завод”

Біковський С.М., Животова О.А.;

не з’явилися.

УСТАНОВИВ:

Державне підприємство “Донецька залізниця” 18.01.2006р. звернулося до суду з позовними вимогами про стягнення з Відкритого акціонерного товариства “Донецький металургій завод” 6 281 грн. 04 коп., Закритого акціонерного товариства “Мініметалургійний завод “ІСТІЛ (Ураїна)” 413 грн. 76 коп., Закритого акціонерного товариства “Донецьксталь” - металургійний завод” 8 054 грн. 41 коп., всього 14 749 грн. 21 коп. заборгованості за користування вантажними вагонами іноземних держав.

Рішенням господарського суду Донецької області від 13.03.2006р. (суддя Зубченко І.В.) відмовлено повністю у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Державне підприємство “Донецька залізниця” звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення скасувати та задоволити позовні вимоги, покликаючись на те, що суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права через неповно з’ясовані обставини справи. Зокрема, для спірних правовідносин –відшкодування плати за користування вагонами іноземних держав, не встановлена спеціальна позовна давність, оскільки користування вагонами є послугою залізниці, тому що користування вагонами має місце або до укладення договору перевезення, або після його виконання, а відтак не випливає із договору перевезення. Отже, у даному випадку застосовується загальна позовна давність –3 роки. Крім того, строки позовної давності застосовуються лише за заявою сторони у справі до ухвалення рішення, проте така заява не надходила. Висновки суду про те, що вартість відшкодування плати за користування вагонами іноземних держав не є базою оподаткування у розумінні Закону України “Про податок на додану вартість”, вважали помилковими, оскільки відповідно до пункту 1.3 статті 1 цього закону платником податку на додану вартість є особа яка зобов’язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, який сплачує покупець, а зважаючи на те, що відповідачі є покупцями послуг по користуванню вагонами, відповідно до зазначеного закону, залізниця є платником податку на додану вартість і зобов’язана включати його у ціну наданих послуг та утримувати його з покупця цих послуг.

Заслухавши представників сторін, та проаналізувавши мотиви, викладені у касаційній скарзі, у сукупності з іншими матеріалами справи, колегія суддів визнає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у частині стягнення податку на додану вартість, господарський суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що Законом України “Про податок на додану вартість” не передбачено нарахування податку на додану вартість на суми, що підлягають відшкодуванню одними особами на користь інших.

Касаційна інстанція погоджується з висновками місцевого господарського суду, оскільки згідно з приписами ч.4 ст.119 Статуту залізниць України вантажовідправники, вантажоодержувачі та порти відшкодовують українським залізницям плату за користування іноземними вагонами, а не вносять її як це передбачено стосовно українських вагонів.

Відповідно до “Правил експлуатації, пономерного обліку та розрахунків за користування вантажними вагонами власності інших держав”, затверджених на п’ятнадцятому засіданні Ради залізничного транспорту держав –учасниць Співдружності Незалежних Держав 24.05.1996р., зазначені іноземні вагони передаються іноземними залізницями українським залізницям, які є користувачами цих вагонів. За користування ними відповідну плату іноземним залізницям вносять саме українські залізниці, після чого, плата відшкодовується залізницям особами, зазначеними у ч.4 ст.119 Статуту залізниць України, які не є користувачами іноземних вагонів, одержаних ними від українських залізниць для виконання вантажних операцій. Законом України “Про податок на додану вартість” не передбачено нарахування ПДВ на суми, що підлягають відшкодуванню одними особами на користь інших у зв’язку із внесенням останніми цих сум третім особам на виконання відповідних завдань. Тобто, вартість відшкодування плати за користування іноземними вагонами не є базою оподаткування у розумінні зазначеного закону, у зв’язку з чим підстави для нарахування ПДВ відсутні.

Беручи до уваги викладене рішення в цій частині підлягає залишенню в силі.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення вартості за користування вагонами іноземних держав, господарський суд першої інстанції виходив з того, що Державним підприємством “Донецька залізниця” (позивач) пропущено строки позовної давності стосовно вимог про відшкодування заборгованості за користування вагонами за договором № 1/103 від 17.11.2000, укладеного Донецькою залізницею з Відкритим акціонерним товариством “Донецький металургійний завод” про експлуатацію залізничної під’їзної колії, згідно якого (договору) у січні 2004 року позивач на під’їзну колію при станції Донецьк Донецької залізниці, що належить Відкритому акціонерному товариству “Донецький металургійний завод”, подавав вагони іноземних держав для здійснення вантажно-розвантажувальних робіт, а також для подальшого транспортування останнім, як власником залізничної під’їзної колії, частини вагонів своїм контрагентам для навантаження та вивантаження.

Із такими висновками місцевого господарського суду погодитись не можна, оскільки при відшкодуванні плати за користування вагонами, які є власністю інших держав, необхідно виходити з того, що до вимог, які випливають із правовідносин користування вагонами, у тому числі і відшкодування понесених позивачем витрат по розрахунках за вагони власності інших держав, чинним законодавством України не встановлено спеціальних строків позовної давності, тому повинен застосовуватись установлений ст. 257 Цивільного кодексу України загальний строк позовної давності тривалістю у три роки.

Зважаючи на те, що місцевим судом помилково застосовані спеціальні строки позовної давності та невизначено суб’єкт підприємницької діяльності за рахунок якого може бути відшкодовано плату за користування вагонами, касаційна інстанція дійшла висновку щодо скасування рішення у цій частині із направленням справи на новий розгляд.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства “Донецька залізниця” задоволити частково.

Рішення господарського суду Донецької області від 13.03.2006 у справі № 43/41 в частині відмови у стягненні податку на додану вартість залишити без змін, в іншій скасувати, з передачею справи в цій частині на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Головуючий суддя

В.Я. Карабань

Суддя

Л.В. Ковтонюк

Суддя

О.А. Подоляк