ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М.

25 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 9901/103/19

Провадження № 11-32заі20

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладаємо окрему думку.

Рішенням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України - вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду з позовом до ВРП про визнання протиправним та нечинним зазначеного рішення, посилаючись на те, що відповідач під час його прийняття діяв не у спосіб, визначений законом, оскільки ВРП могла звільнити суддю на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України тільки у випадку відсутності раніше прийнятого рішення за поданням Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ). Тобто ВРП не наділена повноваженнями приймати рішення за поданням ВРЮ, на підставі якого вже було прийнято відповідну постанову Верховною Радою України (далі - ВРУ), яку надалі було визнано протиправною та скасовано. З огляду на рішення міжнародної судової установи, прийняте в тому числі за заявою ОСОБА_1 , рішення ВРЮ, яке стало підставою для прийняття ВРУ постанови про звільнення позивача, прийнято з порушенням норм чинного на той час законодавства та не відповідає принципам незалежності. А тому в оскаржуваному рішення ВРП мала спростувати висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) і національних судів та навести переконливі докази того, чому прийняте з порушенням вимог закону рішення ВРЮ є чинним. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року скасовано судове рішення, яким ОСОБА_1 поновлено на посаді судді Генічеського районного суду Херсонської області з 1 листопада 2018 року, що унеможливлює його звільнення оскаржуваним рішенням ВРП. Відповідач пропустив строк для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.

Рішенням Касаційного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ВРП від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із таких мотивів:

- рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, покладене в основу оскаржуваного рішення ВРП, не відповідає принципам незалежності та неупередженості у процедурі звільнення позивача з огляду на висновки ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України» щодо правових засад діяльності ВРЮ, а також констатацію ЄСПЛ порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

- колегія суддів зазначила, що не може надавати оцінку обґрунтованості вказаного рішення ВРЮ щодо підтвердження чи спростування тих конкретних правопорушень позивача, які встановлені рішенням ВРЮ від 24 січня 2012 року № 107/0/15-12, оскільки в ході судового розгляду встановлено невідповідність цього рішення принципам незалежності та неупередженості з інших підстав - політичного впливу на ВРЮ через процедуру призначення її членів.

- ВРП мала право розглядати подання ВРЮ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України;

- питання звільнення ОСОБА_1 з посади судді було розглянуто ВРП на порушення встановленої законом процедури, зокрема без офіційного отримання від ВРУ матеріалів та подання ВРЮ від 20 лютого 2012 року № 11/0/12-12 «Про звільнення судді з посади», що є окремою підставою для визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення ВРП від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19.

- дисциплінарне стягнення щодо позивача застосоване після спливу передбаченого законом строку, однак в цій частині рішення відповідача не містить відповідних мотивів.

- аргументи позивача про те, що станом на час прийняття ВРП оскаржуваного рішення він не перебував на посаді судді Генічеського районного суду Херсонської області є помилковими, оскільки з набранням чинності рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, яким визнано протиправною та скасовано постанову ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VI, було відновлено ОСОБА_1 у статусі судді. Водночас ті чи інші обставини щодо безпосереднього поновлення позивача на посаді в судовому порядку на цей статус не впливають.

У січні 2020 року ВРП звернулася з апеляційною скаргою до Великої Палати Верховного Суду, в якій просила скасувати рішення Касаційного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправним та нечинним рішення ВРП від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2020 року апеляційну скаргу ВРП задоволено, рішення Касаційного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з таких підстав.

Рішенням XXII сесії Херсонської обласної ради народних депутатів від 26 січня 1993 року № 238 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Генічеського районного суду Херсонської області.

Постановою ВРУ від 17 квітня 2003 року № 731-IV позивача обрано суддею цього ж суду безстроково.

30 березня 2009 року до ВРЮ надійшла рекомендація Кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Запорізького апеляційного округу від 23 січня 2009 року про внесення подання про звільнення судді ОСОБА_1 із займаної посади. 30 липня 2010 року до ВРЮ надійшло колективне звернення керівництва та суддів Генічеського районного суду Херсонської області від 20 липня 2010 року щодо неправомірних дій суддів цього суду, зокрема, позивача. Також до ВРЮ 28 жовтня, 14 грудня 2010 року та 14 січня 2011 року надійшли колективні звернення керівництва та суддів зазначеного суду про порушення ОСОБА_1 присяги судді; 18 січня і 16 лютого 2011 року - телеграми з колективними зверненнями працівників суду про часткове призупинення роботи суду через дії позивача; 1 лютого 2011 року - звернення начальника територіального управління Державної судової адміністрації в Херсонській області (далі - ТУ ДСА) щодо вказаних фактів порушення суддею ОСОБА_1 . присяги судді.

24 січня 2012 року ВРЮ прийняла рішення № 107/0/15-12 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги.

Підставою для ухвалення вказаного рішення стали допущені позивачем порушення законодавства про відпустки, вимог статті 6 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», пункту 1 статті 23, пункту 1 частини четвертої статті 54 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», перешкоджання помічнику судді у виконанні своїх обов`язків, порушення етичних норм, зловживання службовим становищем, порушення порядку декларування доходів у 2009 і 2010 роках, неприйняття розподілених судових справ.

Відповідно до висновків, викладених у рішенні ВРЮ від 24 січня 2012 року, такі дії позивача свідчать про нехтування своїми професійними обов`язками, порочать звання судді, завдають шкоди авторитету судової влади та означають порушення позивачем присяги судді.

У лютому 2012 року подання ВРЮ за вихідним № 11/0/12-12 про звільнення позивача з посади судді за порушення присяги направлено до ВРУ.

У березні, травні, липні та серпні 2012 року позивач звертався до Вищого адміністративного суду України з позовами про визнання незаконним рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року № 107/0/15-12 про внесення подання до ВРУ про звільнення його з посади за порушення присяги судді.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 квітня 2012 року позов повернув, оскільки позивач не усунув недоліки, вказані в ухвалі про залишення позовної заяви без руху (не додано копії оскаржуваного акта ВРЮ від 24 січня 2012 року, не зазначено причин неможливості подання такого доказу).

Ухвалою від 28 травня 2012 року Вищий адміністративний суд України повернув позов ОСОБА_1 з тих же підстав (недолік - позивач нечітко виклав позовні вимоги, а саме не визначив акт, який просив визнати незаконним).

Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 18 червня, 13 липня і 6 серпня 2012 року адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду з підстав пропуску місячного строку звернення до суду.

Постановою ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VI ОСОБА_1 звільнено з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги.

Цю постанову ОСОБА_1. оскаржив у судовому порядку.

Вищий адміністративний суд України постановою від 5 червня 2012 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Не погодившись із цією постановою, ОСОБА_1 22 вересня 2012 року подав до ЄСПЛ заяву проти України, у якій стверджував, що звільнення з посади судді порушує його права, гарантовані статтями 6, 8 Конвенції.

З огляду на схожість заяви позивача з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту ЄСПЛ.

Справу було розпочато за заявами, у яких стверджувалось, зокрема, що звільнення заявників з посад суддів порушувало їхні права, гарантовані статтями 6 та 8Конвенції. Факти, що стали підставою для їх звільнення, розглядала ВРЮ. Подання ВРЮ про звільнення суддів були внесені на розгляд до ВРУ або Президента України (залежно від того, який з цих органів влади призначав заявників на посади суддів) для прийняття остаточних рішень щодо їх звільнення. У подальшому заявники безрезультатно оскаржували своє звільнення до Вищого адміністративного суду України або інших судів.

19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 65207/12, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Суд, встановлюючи порушення за пунктом 1 статті 6 Конвенції, зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і ВРУ характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Також у рішенні ЄСПЛ вказав на те, що у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них. Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників.

Вказане рішення набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

На підставі цього рішення ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року, яку просив скасувати і прийняти нову постанову про задоволення позову.

Верховний Суд України постановою від 3 липня 2017 року заяву ОСОБА_1 задовольнив частково: постанову Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду.

Задовольняючи частково заяву позивача, Верховний Суд України виходив з того, що згідно з визначеним чинним законодавством порядком виконання рішень ЄСПЛ, ураховуючи те, що Верховний Суд України відповідно до наданих йому повноважень позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, а також з огляду на констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних та національних вимог в аспекті справи, що розглядається, постанову Вищого адміністративного суду України від 5 червня 2012 року, якою ОСОБА_1 було відмовлено в задоволенні позову, належить скасувати з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду.

На виконання пункту 5 частини першої розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в новій редакції) позовну заяву передано до Касаційного адміністративного суду.

Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 до ВРУ про визнання незаконною постанови і визнання протиправними дій задоволено частково: визнано протиправною та скасовано постанову ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VI про звільнення позивача з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з позовом до Генічеського районного суду Херсонської області в особі голови суду Берлімової Ю. Г., третя особа - ТУ ДСА, про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

За наслідками розгляду цього позову Херсонський окружний адміністративний суд рішенням від 25 жовтня 2018 року у справі № 2140/1780/18 позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав протиправною бездіяльність Генічеського районного суду Херсонської області щодо непоновлення ОСОБА_1 на посаді судді цього суду; поновив позивача на посаді; визнав протиправною бездіяльність Генічеського районного суду Херсонської області щодо відмови у внесенні запису в належну ОСОБА_1 трудову книжку про визнання недійсним запису від 3 травня 2012 року № 22, здійсненого в. о. керівника апарату Генічеського районного суду Херсонської області, про звільнення з посади судді за порушення присяги; зобов`язав Генічеський районний суд Херсонської області здійснити запис про недійсність вказаного запису та зарахувати ОСОБА_1 у стаж роботи на посаді судді Генічеського районного суду Херсонської області період роботи з 3 травня 2012 року до дня видання наказу про зарахування позивача до штату суддів Генічеського районного суду Херсонської області.

П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 18 грудня 2018 року рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 2140/1780/18 скасував і у задоволенні позову відмовив.

Зазначену постанову мотивовано тим, що наявність лише судового рішення, яким скасовано постанову ВРУ про звільнення судді із займаної посади, не є достатньою підставою для прийняття у зв'язку з цим головою суду рішення про поновлення судді на посаді та зарахування його до штату, оскільки прийняття такого рішення виходить за межі повноважень голови суду, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

ВРП рішенням від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 звільнила позивача з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

ВРП дійшла висновку, що рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року № 107/0/15?12 про внесення подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги є чинним, а тому питання правомірності, обґрунтованості та наявності підстав для внесення ВРЮ подання про звільнення ОСОБА_1 перебуває поза межами компетенції ВРП у цьому провадженні.

Водночас відповідач установив, що доводи позивача не спростовують висновку ВРЮ, наведеного в її рішенні від 24 січня 2012 року № 107/0/15-12, про те, що встановлені факти свідчать про порушення суддею ОСОБА_1 присяги судді, у зв`язку із чим він має бути звільнений з посади. Водночас ВРП виходила з того, що не змінився і характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень після набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», оскільки цим Законом не пом`якшено та не скасовано відповідальність за вчинений позивачем дисциплінарний проступок.

Жодних власних висновків та мотивів звільнення судді з посади у зв`язку з вчиненням істотного дисциплінарного проступку, грубим чи систематичним нехтуванням обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявленням його невідповідності займаній посадізазначене рішення ВРП не містить.

Разом із тим частина шоста статті 56 глави 6 розділу ІІ Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» покладає на ВРП обов`язок ухвалити вмотивоване рішення за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України.

Частиною другою статті 115 Закону України від 2 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» також встановлено, що факти, які свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП (її відповідним органом).

За таких обставин ВРП як повноважний орган для розгляду питання щодо звільнення судді з посади мав самостійно встановлювати всі факти, які свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку ОСОБА_1 та в своєму рішенні від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 відобразити власні висновки щодо того, які саме дії судді свідчать про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, навести мотиви та аргументи притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

Таким чином на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави при вирішенні питання про звільнення судді. Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цій стадії обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.

Проте в оскаржуваному рішенні від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 ВРП не встановлено факти, які свідчать про вчинення ОСОБА_1 істотного дисциплінарного проступку та не висвітлено мотиви, з яких цей орган дійшов висновку про звільнення судді з посади. Зазначене рішення має формальний характер, в ньому не надано жодної самостійної оцінки діям судді, які б свідчили про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, обвинувачення судді у вчиненні проступку не конкретизовано, що позбавило його права захищатися від цього обвинувачення та мало наслідком порушення права позивача на безсторонній та неупереджений розгляд.

Натомість ВРП в оскаржуваному позивачем рішенні обмежилася посиланням на чинність рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року № 107/0/15-12 та встановлені в ньому обставини.

Відповідно до пункту 14 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», матеріали та подання ВРЮ про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» не прийнято рішення Президентом України чи ВРУ, передаються до ВРП для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях. Суддя, щодо якого до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» ВРЮ внесено подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги і рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи ВРУ, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Як встановлено судами, подання ВРЮ про звільнення ОСОБА_5 з посади судді № 107/0/15-12 направлено 20 лютого 2012 року до ВРУ, за наслідками розгляду якого 12 квітня 2012 року прийнято постанову ВРУ № 4639-VІ про звільнення позивача з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області. У судовому порядку цю постанову було скасовано.

За таких обставин ВРП не мало визначених законом підстав та повноважень для розгляду зазначеного подання та вирішення питання про звільнення позивача з посади судді, оскільки за наслідками його розгляду ВРУ вже приймала відповідне рішення.

Статтею 52 Закону України від 2 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначено статус судді та встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на виконання рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року у справі № 2140/1780/18, яким ОСОБА_1 поновлено на посаді, 1 листопада 2018 року головою Генічеського районного суду Херсонської області видано наказ № 03-02/26 про зарахування позивача до штату цього суду з 1 листопада 2018 року.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2018 року рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2018 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

При цьому в основу мотивування цієї постанови апеляційним судом покладено висновок про те, що наявність лише судового рішення, яким скасовано постанову ВРУ про звільнення судді із займаної посади, не є достатньою підставою для прийняття у зв`язку з цим головою суду рішення про поновлення судді на посаді та зарахування його до штату, оскільки прийняття такого рішення виходить за межі повноважень голови суду, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

На виконання цієї постанови голова Генічеського районного суду Херсонської області видав наказ від 22 січня 2019 року № 03-02/3, яким скасував наказ від 1 листопада 2018 року № 03-02/26 про зарахування ОСОБА_1 до штату цього суду.

Тобто, на час прийняття оскаржуваного рішення ВРП від 17 січня 2019 року рішення суду, на підставі якого ОСОБА_1 було поновлено на посаді, скасовано апеляційним судом.

Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, яким визнано протиправною та скасовано постанову ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VI про звільнення позивача з посади судді, не має наслідком автоматичне набуття позивачем статусу судді у розумінні статті 52 зазначеного Закону та зайняття ним попередньої посади (штатної суддівської посади в одному з судів України).

Відтак Велика Палата Верховного Суду мала надати оцінку цим фактам та визначити, чи мала ВРП повноваження на звільнення позивача, оскільки пунктом 4 частини першої статті 131 Конституції України, статтями 55, 56 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» ВРП уповноважено на ухвалення рішення про звільнення з посади діючого судді.

Крім того, визнаючи протиправною постанову ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VІ про звільнення позивача з посади судді, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у рішенні від 13 лютого 2018 року виходив з того, що організація роботи ВРЮ виключала можливість прийняття щодо ОСОБА_1 законного та обґрунтованого рішення з огляду на наявні у ній системні та загальні недоліки, встановлені міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, що є достатнім для висновку, що рішення ВРЮ «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги судді» від 20 лютого 2012 року, яке стало підставою для прийняття ВРУ оскаржуваної постанови від 12 квітня 2012 року № 4639-VI, прийнято з порушенням норм чинного на той час законодавства й не відповідає принципам незалежності та неупередженості.

Враховуючи висновки ЄСПЛ, викладені у рішенні «Куликов та інші проти України» від 19 січня 2017 року, зокрема, щодо ОСОБА_1 , про порушення органами, які приймали рішення про звільнення позивача з посади судді, принципів незалежності та неупередженості, що саме по собі виключало можливість прийняття щодо нього законного та обґрунтованого рішення, колегія суддів зазначила, що цей факт беззаперечно вказує на наявність достатніх підстав для задоволення його позовних вимог в частині визнання незаконною оскаржуваної постанови ВРУ від 12 квітня 2012 року № 4639-VI.

При цьому ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України», відхиляючи скарги заявників щодо необхідності вжиття заходів загального характеру для реформування системи дисциплінарної відповідальності суддів в Україні, зазначив, що відповідно до його вказівки на вжиття заходів загального характеру у справі «Олександр Волков проти України» немає необхідності робити аналогічну вказівку у цій справі. Тобто, Суд вказав на те, що ця справа свідчить про серйозні системні проблеми функціонування судової влади в Україні. Зокрема, встановлені у справі порушення наводять на думку, що система судової дисципліни в Україні не є організованою належним чином, і вона не забезпечує достатнє відділення судової гілки влади від інших гілок державної влади. Більш того, вона не надає достатніх гарантій проти зловживань та неправильного застосування дисциплінарних заходів, що шкодить незалежності судової влади, в той час як остання є однією з найважливіших цінностей, які підтримують ефективність демократій. Тому Суд вважає необхідним наголосити, що Україна повинна негайно запровадити у своїй правовій системі загальні реформи, на які було вказано вище. При цьому органи влади України повинні належним чином враховувати це рішення, відповідну практику Суду і відповідні рекомендації, резолюції та рішення Комітету міністрів (п.п. 199, 201 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).

Уряд зазначив, що з метою реформування системи дисциплінарної відповідальності суддів в Україні було вжито значних законодавчих заходів. Уряд стверджував, що після подій, які відбулися у лютому 2014 року і призвели до надзвичайної зміни в державній владі в Україні, відбулась позитивна тенденція у напрямку захисту прав людини, зокрема, прав суддів. У якості прикладу Уряд навів справу п. Ковзеля (заява № 35336/11), якого було поновлено на посаді. Таким чином, Уряд стверджував, що може самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру.

Щодо вжиття заходів індивідуального характеру, а саме поновлення заявників на посадах, у великій кількості справ, в яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, Суд постановляв, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження. У справі «Олександр Волков проти України» Суд зазначив, що відновлення національного провадження не було належним заходом. Беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, Суд у тій справі дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції і надав Уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді. Суд зазначає, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції Українита законів України, а також інституційні зміни. У зв`язку з цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України» щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру, та відхиляє відповідне прохання.

Тобто, з огляду на триваючу повномасштабну судову реформу, та доводи Уряду про позитивні тенденції у напрямку захисту прав людини, зокрема, прав суддів та про здатність самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру, зокрема, шляхом поновлення суддів на посадах, ЄСПЛ вирішив не дотримуватись підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України» щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру, та відхилив відповідне прохання. Таким чином, оскільки, оцінити ефективність відновлення національного провадження на час розгляду справи Судом неможливо, але принаймні на перший погляд немає підстав вважати, що відновлення національних проваджень буде даремним і безрезультатним, ЄСПЛ не застосував заходи індивідуального характеру на відміну від справи «Олександр Волков проти України», де чинна на той час ситуація не залишала реального вибору щодо індивідуальних заходів, яких слід ужити, щоб виправити порушення конвенційних прав заявника, та в якій Суд безпосередньо зобов`язав державу забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді судді.

Натомість, після набуття статусу остаточного рішенням ЄСПЛ, яке було постановлено за заявами, в яких стверджувалось про порушення прав позивачів, гарантованих статтями 6 та 8 Конвенції, внаслідок їх звільнень з посади суддів та про безрезультатність оскарження таких звільнень у судах (що й було констатовано Судом), ОСОБА_1 повторно піддано дисциплінарному провадженню у виді звільнення, незважаючи на встановлені Судом порушення, з тих самих підстав та за аналогічних обставин, що підриває довіру до ефективності такого способу поновлення порушених прав, як відновлення національного провадження та піддає сумніву твердження Уряду про можливість самостійно вирішити питання вжиття заходів індивідуального характеру.

Судами встановлено, що підставою для застосування щодо позивача дисциплінарного стягнення та прийняття рішення про його звільнення з посади судді стали дії, вчинені протягом 2008-2011 року. Тобто дії, з якими відповідач пов`язував підстави звільнення позивача з посади судді, були вчинені ним у 2008-2011 роках, а рішення про застосування щодо нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення ухвалено ВРП у січні 2019 року.

Норми Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час вчинення суддею ОСОБА_1 дисциплінарного проступку, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» викладено Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року.

За приписами частини четвертої статті 96 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в зазначеній редакції дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

У частині одинадцятій статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час прийняття ВРП оскаржуваного рішення від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19, закріплено аналогічну норму, згідно з якою дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

Тобто, на час повторного застосування ВРП дисциплінарного стягнення до позивача на підставі цього оскаржуваного рішення діяв присічний трирічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з дня вчинення проступку.

Відповідач в силу положень статті 58 Конституції України повинен був застосувати трирічний строк давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки його застосування є заходом, який покращує становище судді порівняно з нормою, яка діяла на час вчинення суддею ОСОБА_1. дій, з якими відповідач пов`язував підстави звільнення його з посади судді, і не встановлювала строк для вирішення питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Така правова позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № П/800/310/17 (провадження № 11-2сап18), від 1 листопада 2018 року у справі № 800/493/15 (провадження № 11-635сапс18), від 24 січня 2019 року у справі № 800/156/16 (провадження № 11-627сапс18).

Строк, протягом якого до судді може бути застосовано дисциплінарне стягнення, відноситься до процедурних гарантій, стосується усієї процедури притягнення судді до відповідальності та в силу вимог закону підлягає обов`язковому застосуванню саме під час вирішення питання застосування такого стягнення.

Зі змісту оскаржуваного рішення ВРП від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 вбачається, що дисциплінарне стягнення щодо позивача застосовано після спливу передбаченого законом строку за проступки, вчинені ним у 2008-2011 роках, однак рішення відповідача не містить відповідних мотивів.

З урахуванням зазначеного, вважаємо рішення ВРП від 17 січня 2019 року № 135/0/15-19 необґрунтованим та протиправним, тому Велика Палата Верховного Суду, керуючись статтями 315 та 317 КАС України, мала б залишити без змін рішення суду першої інстанції, яким оскаржуване рішення ВРП визнано протиправним та скасовано.

СуддіН. П. Лященко В. В. Британчук Ж. М. Єленіна О. Б. Прокопенко О. М. Ситнік