Дата документу 26.08.2020

Справа № 334/4720/20

Провадження № 2-о/334/231/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2020 року м. Запоріжжя

Ленінський раойнний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Філіпової І .М.,

за участю секретаря Битковської В. С.,

заявника ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Мангушський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), про встановлення факту смерті,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті матері ОСОБА_2 , мотивуючи свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у у м. Донецьк, Київський район вона померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 та довідкою про причину смерті № 2440 від 01.06.2020. Проте даний факт підтверджений документами, які складені без урахування вимог чинного законодавства України. З цих підстав ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про смерть ОСОБА_2 Мангушським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків). Також заявник зазначив, що встановлення факту смерті ОСОБА_2 необхідно для проведення державної реєстрації смерті на території України, отримання свідоцтва про смерть встановленого зразка. Заявник просив суд встановити факт смерті ОСОБА_2 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Донецьк.

Представник заінтересованої особи - Мангушського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

У судовому засіданні ОСОБА_1 заяву підтримала, просить задовольнити її з підстав зазначених у заяві.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані письмові докази у сукупності, вважає, що заява підлягає задоволенню на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час, у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Згідно п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року заяви про встановлення факту смерті особи в певний час приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті. Заявник зобов`язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин. При цьому слід мати на увазі, що встановлення з зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті, яке полягає у з`ясуванні, насамперед, обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану, та від оголошення особи померлою.

В свою чергу, вимогами частини 1 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Відповідно до п. п. 1 п. 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом МЮУ 18.10.2000 № 52/5 (у ред. Наказу МЮУ 24.12.2010 № 3307/5) передбачено, що підставою для державної реєстрації смерті є: 1) лікарське свідоцтво про смерть, форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 2) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 3) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; 4) рішення суду про оголошення особи померлою; 5) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; 6) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; 7) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.

З матеріалів справи суд встановив, що ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_2 , що вбачається з свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помела у м. Донецьк, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_2 від 02 червня 2020 року та довідкою про причину смерті №2440 від 01 червня 2020 року, з якої вбачається, що причиною смерті є атеросклеротичний коронарокардіосклероз.

Мангушським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) заявнику було відмовлено у реєстрації смерті ОСОБА_2 , оскільки заявником пред`явлено документ, виданий на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Враховуючи, що надане заявником ОСОБА_1 свідоцтво про смерть ОСОБА_2 не може бути прийнято органом державної реєстрації актів цивільного стану у якості підтвердження факту смерті останнього, отримати свідоцтво про смерть матері на бланку українського зразка у м. Донецьк, яке є територією, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції, очевидно не може, необхідно застосувати інші механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявника.

При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно яких, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися.

Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).

Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.

Відповідно до роз`яснень п. 18 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму ВСУ № 15 від 25.05.98) передбачено, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.

Згідно зі ст. 18 ЦПК України рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв`язку із встановленим судом фактом.

Таким чином, заявник не має документу, передбаченого діючим законодавством України, для реєстрації смерті ОСОБА_2 , що унеможливлює отримання нею свідоцтва про смерть в органах державної реєстрації актів цивільного стану України.

Встановлення факту смерті ОСОБА_2 має для ОСОБА_1 юридичне значення, так як дозволяє провести державну реєстрацію смерті, отримати свідоцтво про смерть встановленого зразка.

За таких обставин, заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскільки вона є громадянином України, її відносини із померлою ОСОБА_2 підтверджені документами, які містяться в матеріалах справи, та факт, про встановлення якого просить заявник, знайшов своє підтвердження у судовому засіданні.

Керуючись ст.ст. 4, 13, 18, 259, 264-265, 315, 316, 317, 354 ЦПК України, Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», суд

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті задовольнити.

Встановити факт смерті громадянки України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - с. Ново-Грязне, Сосновського району, Тамбовської області, зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , місце смерті - Україна, м. Донецьк, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , причина смерті - атеросклеротичний коронарокардіосклероз.

Рішення підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду через Ленінський районний суд м. Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: Філіпова І. М.