Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 554/2525/15-ц

провадження № 61-15396св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: виконавчий комітет Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради,

особа, яка подала апеляційну скаргу - перший заступник прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі: Полтавської міської ради, Державної архітектурно-будівельної інспекції України,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду в складі суддів: Бондаревської С. М., Кривчун Т. О., Кузнєцової О. Ю., від 10 липня 2019 року,

В С Т А Н О В И В :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: виконавчий комітет Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради, про зобов`язання виконати належним чином зобов`язання, передбачені договором про надання юридичних послуг.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, що вони є співвласниками громадського будинку (стаціонарної тимчасової споруди - торгівельного павільйону АДРЕСА_1 . Даний об`єкт має несучі конструкції зроблені у вигляді сталевого просторового каркасу та призначений для перебування людей та технологічного устаткування. З метою поліпшення умов функціонування даного об`єкту вони здійснили його поліпшення та улаштували фундамент із бетону, у зв`язку з чим об`єкт набув статусу нерухомого майна - магазину.

З метою впорядкування адреси об`єкту та реєстрації права власності на магазин, вони звернулися до Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради для присвоєння адреси. Листом № 01-02-21/1/3992 від 26 грудня 2014 року Управління з питань містобудування та архітектури Полтавської міської ради повідомило, що тимчасовим спорудам окрема адреса не присвоюється.

З метою приведення у відповідність чинному законодавству України правовстановлюючої документації на нерухоме майно, 21 травня 2014 року між ними та ОСОБА_3 був укладений договір на надання юридичних послуг, згідно якого останній зобов`язувався впорядкувати право власності на належне позивачам нерухоме майно. Вказували, що зазначеним договором визначено вичерпний перелік дій, які необхідно виконати відповідачу на виконання умов договору. Згідно пункту 8.1 договору строк виконання останнього до 01 лютого 2015 року включно. Однак, в порушення умов договору, відповідач не надав їм акт виконаних послуг з зазначенням наданих послуг за період дії договору.

Внаслідок порушення з боку відповідача зобов`язань за договором, вони позбавлені можливості використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

З наведених підстав просили суд зобов`язати ОСОБА_3 виконати належним чином зобов`язання, передбачені договором на надання юридичних послуг від 21 травня 2014 року щодо впорядковування прав власності на належну їм стаціонарну тимчасову споруду - торгівельного павільйону АДРЕСА_1 .

У березні 2015 року позивачі подали до суду заяву про уточнення позовних вимог.

Зазначали, що від відповідача на їхню адресу надійшов лист, яким останній повідомив, що наданих ними документів недостатньо для належного виконання умов договору та впорядковування правовстановлюючої документації на громадський будинок (стаціонарної тимчасової споруди - торгівельного павільйону АДРЕСА_1 у відповідність законодавству, оскільки з них прямо не вбачається, що вони є їх власниками

Посилаючись на те, що оскільки своїм листом відповідач фактично оспорює (не визнає) за ними право власності на спірний будинок, позивачі просили суд: визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину належного приміщення (магазин), що знаходиться по АДРЕСА_1 , в цілому складається з: торговельний зал (1) площею 52,9 кв. м, санвузол (2) площею 1,4 кв. м, кладова (3) площею 1,4 кв. м, всього по магазину (літ. Б-1) площа 55,7 кв. м; визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину нежитлового приміщення (магазину), що знаходиться по АДРЕСА_1 , в цілому складається з: торговельний зал (1) площею 52,9 кв. м, санвузол (2) площею 1,4 кв. м, кладова (3) площею 1,4 кв. м, всього по магазину (літ. Б-1) площа 55,7 кв. м; зобов`язати ОСОБА_3 виконати належним чином зобов`язання, передбачені договором на надання юридичних послуг від 21 травня 2014 року щодо впорядкування права власності на належний ОСОБА_1 , ОСОБА_2 громадський будинок (стаціонарної тимчасової споруди - торговельного павільйону АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2015 року позов задоволено повністю.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину будівлі, що знаходиться в АДРЕСА_1 , в цілому складається з: торговельний зал (1) площею 52,9 кв. м, санвузол (2) площею 1,4 кв.м, кладова (3) площею 1,4 кв.м, всього по магазину (літ. Б-1) площа 55,7 кв. м.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будівлі, що знаходиться в АДРЕСА_1 , в цілому складається з: торговельний зал (1) площею 52,9 кв. м, санвузол (2) площею 1,4 кв. м, кладова (3) площею 1,4 кв. м, всього по магазину (літ. Б-1) площа 55,7 кв. м.

Зобов`язано ОСОБА_3 , виконати належним чином зобов`язання, передбачені договором на надання юридичних послуг від 21 травня 2014 року.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з метою приведення у відповідність чинному законодавству України правовстановлюючої документації на нерухоме майно, між позивачами та ОСОБА_3 був укладений договір на надання юридичних послуг, згідно якого останній зобов`язався впорядкувати право власності на належне позивачам нерухоме майно. Відповідач не виконав свої зобов`язання та не визнавав прав власності позивачів на спірне майно. На підставі статей 316, 319, 320, 321, 392 ЦК України суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Також, ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 17 серпня 2015 року роз`яснено рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2015 року наступним чином: Управління з питань містобудування та архітектури Виконавчого комітету Полтавської міської ради зобов`язано надати адресу об`єкту, що розміщується у АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і роз`яснено недопустимість порушень прав громадян при здійсненні виконання рішень.

Вчинені дії щодо оскарження рішення суду першої інстанції

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, у березні 2019 року перший заступник прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі: Полтавської міської ради, Державної архітектурно-будівельної інспекції України - подав апеляційну скаргу на указане судове рішення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 10 липня 2019 року апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі: Полтавської міської ради, Державної архітектурно-будівельної інспекції України задоволено.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2015 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалу Октябрського районного суду м. Полтави від 17 серпня 2015 року скасовано.

У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про постановлення окремої ухвали відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені не повно, а доводи апеляційної скарги підтверджені належними та допустимими доказами і спростовують висновки суду першої інстанції. Позивачі були не власниками, а користувачами землі, на якій було побудовано спірне майно. Позивачі не надали суду жодних належних та допустимих доказів тих обставин, на які посилалися при зверненні до суду із даним позовом, зокрема доказів законного набуття ними права власності на спірне майно та оспорення указаних прав відповідачем. Крім того, до розгляду справи не було залучено власника указаної землі - Полтавську міську раду, від імені якої було подано апеляційну скаргу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі судові рішення районного суду, які були помилково скасовані апеляційним судом.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не повно дослідив зібрані у справі докази та дійшов помилкових висновків про відмову в позові. Районним судом було вірно установлено, що позивачі були співвласниками спірного магазину. Позивачам було надано земельну ділянку під розміщення торгівельного павільйону. Права власності на спірне майно було порушено і підлягає захисту в судовому порядку. Крім того, апеляційним судом не враховано зауваження відповідача ОСОБА_3 про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів Полтавської міської ради та Державної архітектурно-будівельної інспекції України в даній справі і подання відповідної апеляційної скарги. Також, апеляційний суд фактично позбавив права власності на спірне майно особу, яка не була залучена до розгляду даної справи - ПП «МАКТОРГ», до статутного капіталу якого було внесено спірний об`єкт позивачами 04 червня 2019 року.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2019 року Полтавська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судом апеляційної інстанції встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзиві на касаційну скаргу Полтавська міська рада просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано справу із суду першої інстанції.

У вересні 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до договорів особистого строкового земельного сервітуту від 20 травня 2014 року Полтавською міською радою позивачам передана земельна ділянка площею 30 кв. м (кадастровий номер 53101136700:16:006:0374) для подальшого розміщення стаціонарної тимчасової споруди-торговельного павільйону № 2 та земельна ділянка площею 30 кв. м (кадастровий номер 53101136700:16:006:0375) для подальшого розміщення стаціонарної тимчасової споруди-торговельного павільйону № 1.

Даний об`єкт має несучі конструкції зроблені у вигляді сталевого просторового каркасу та призначений для перебування людей та технологічного устаткування.

З метою поліпшення умов функціонування даного об`єкту співвласники здійснили поліпшення об`єкта та улаштували фундамент із бетону, у зв`язку з чим об`єкт набув статусу нерухомого майна - магазину.

Відповідно до технічного паспорту об`єкт має бетонний фундамент, стіни з металевого каркасу, підлогу з плитки та складається з наступних приміщень: торговельний зал (1) площею 52,9 кв. м, санвузол (2) площею 1,4 кв. м, кладова (3) площею 1,4 кв.м, всього по магазину (літ Б-1) площа 55,7 кв. м.

У зв`язку з проведеним поліпшення об`єкту останній набув статусу капітальної будівлі, що підтверджується висновком експертного будівельно-технічного дослідження № 16 виконаного судовим експертом Федоровим Дмитром Федоровичем.

Згідно пояснень ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з метою приведення у відповідність чинному законодавству України правовстановлюючої документації на нерухоме майно, 21 травня 2014 року між позивачами та відповідачем був укладений договір на надання юридичних послуг, згідно якого останній зобов`язався впорядкувати право власності на належне позивачам нерухоме майно.

Зазначеним договором визначено вичерпний перелік дій, які необхідно виконати відповідачу на виконання умов договору.

Строк виконання договору погоджено до 01 лютого 2015 року включно.

В порушення умов договору відповідач не надав позивачам акт виконаних послуг з вказанням наданих послуг за період дії договору.

В обґрунтування уточнених позовних вимог позивачі посилались на те, що відповідач ОСОБА_3 фактично оспорює (не визнає) за ними право власності нежитлове приміщення (магазин).

Апеляційним судом установлено, що учасники справи не надали до матеріалів справи спірного договору про надання юридичних послуг від 21 травня 2014 року, на який позивачі посилалися, як на підставу для задоволення заявлених ними позовних вимог.

Також установлено, що належних та допустимих доказів власності позивачів на земельну ділянку, на якій розміщено спірний об`єкт нерухомості та дотримання останніми визначеної законом процедури оформлення права власності на указаний об`єкт позивачі судами першої та апеляційної інстанції не надали.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦКУкраїни).

За змістом статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав встановленим, що в порушення умов договору відповідач не надав позивачам акт виконаних послуг з вказанням наданих послуг за період дії спірного договору.

Однак, апеляційний суд установив, що такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам, не підтверджені жодними доказами, оскільки матеріали справи не містять договору, укладеного між позивачами та відповідачем про надання юридичних послуг від 21 травня 2014 року, на який позивачі посилалися, як на підставу для задоволення заявлених ними позовних вимог.

Крім того, уточнені позовні вимоги позивачів обґрунтовані порушенням відповідачем їх прав власності на спірний об`єкт.

Згідно статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 320 ЦК України передбачено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Розглядаючи позовні вимоги у справі даної категорії, суд має на підставі належних та допустимих доказів установити, зокрема, чим підтверджується право власності особи, яка вважає свої права на відповідне майно порушеними, особу, яка порушує такі права, у який спосіб порушуються відповідні права та чи можливо шляхом задоволення указаних позивачами вимог, з урахуванням фактичних обставин справи, вирішити спір між сторонами.

Як вірно встановлено апеляційним судом, позивачі особисто не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилався під час звернення до суду із даним позовом.

Згідно вимог ЦПК України, як в редакції станом на момент розгляду справи судом першої інстанцій, так і у чинній редакції, учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку із їх недоведеністю.

При цьому у суді підлягають захисту існуючі майнові права та останні не можуть виникати на підставі судового рішення.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачі не надали доказів про те, що вони є власниками спірного майна та відносно того, що між ними та відповідачем існує реальний спір про право власності, у зв`язку з чим порушуються їх права., суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в даній справі.

Верховний Суд вважає обґрунтованими посилання апеляційного суду на те, що позивачам надавалось право на встановлення стаціонарних тимчасових споруд та договорів особистих земельних сервітутів на земельні ділянки з обмеженим правом користування. Однак, позивачами побудовано капітальну самочинну споруду, без прийняття її в експлуатацію. При цьому, останніми не надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статті 376 ЦК України для визнання за ними права власності на самочинно збудоване нерухоме майно - магазин.

Верховний Суд також погоджується із висновком апеляційного суду про необхідність скасування ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 17 серпня 2015 року, якою роз`яснено рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 березня 2015 року, що скасоване за наслідками апеляційного розгляду даної справи.

Окрім того, апеляційний суд вірно зазначив, що Полтавська міська рада, як власник земельних ділянок, на яких розміщені відповідні споруди, що є предметом позову, та особа, яка безпосередньо надавала дозволи на їх розміщення, а також Державна архітектурно-будівельна інспекція України, як особа, уповноважена на надання дозволів про початок будівництва, прийняття забудови до експлуатації, зокрема і самочинної, не були залучені до участі у розгляді даної справи, попри те, що вказана справа стосується їх законних прав та охоронюваних інтересів, що є прямим порушенням місцевим судом норм процесуального права.

Апеляційна скарга прокурора подана в інтересах Полтавської міської ради та Державної архітектурно-будівельної інспекції України містить відповідні обґрунтування необхідності захисту прав та інтересів цих органів, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів Полтавської міської ради та Державної архітектурно-будівельної інспекції України в даній справі і подання відповідної апеляційної скарги колегією суддів відхиляються з огляду на наступне.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження 12-194гс19).

Судом апеляційної інстанції враховано та матеріалами справи підтверджено, що прокурор повідомляв відповідні органи про здійснення представництва їх інтересів в даній справі. Указані органи не висловлювали заперечень проти представництва їх інтересів прокурором. Полтавської міської ради під час апеляційного перегляду справи підтримувала позицію щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції та необхідність відмови в задоволенні позовних вимог в даній справі, які не доведені позивачами.

З урахуванням установлених апеляційним судом фактичних обставин даної справи позивачі не спростували наведені прокурором підстави для подання та розгляду апеляційної скарги останнього, що в сукупності із вищезазначеним спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості оскарженого рішення спростовуються матеріалами справи, які не містять належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилались позивачі, а також обґрунтованими висновками суду апеляційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення в оскарженому рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Згідно вимог частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками апеляційного суду, невірного розуміння скаржниками вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Згідно із частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 401, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 10 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. А. Калараш

В. М. Сімоненко