КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 листопада 2020 року місто Київ

Справа №2-3086/11

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Лівінського С.В. (суддя-доповідач),

Березовенко Р.В.,

Сержанюка А.С.,

секретар судового засідання: Малашевський О.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Юзькової Ольги Леонідівни, від 22 жовтня 2019 року (повний текст судового рішення складено 28 жовтня 2019 року) у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає до виконання.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 25 квітня 2013 року Шевченківським районним судом міста Києва видано виконавчий лист № 2 - 3086/11 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа - Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 873 784,34 грн.

20 травня 2013 року відкрито виконавче провадження, проте, виконавчий лист було повернуто стягувану у зв`язку із подачею відповідної заяви 27 березня 2019 року.

В подальшому виконавчий лист подано на виконання приватному виконавцю Кісельовій В.В. і 15 травня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59111869.

Вважала, що строки для пред`явлення виконавчого листа до виконання пройшли - останнім днем подачі його було - 20 травня 2016 року, а тому вказувала, що є підстави вважати, що строк пред`явлення виконавчого документу на примусове виконання таким, що переривався відсутні. За таких обставин виконавчий лист має бути визнано таким, що не підлягає виконанню як такий, що поданий вже після закінчення строку на його пред`явлення.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2019 року заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню залишено без задоволення.

ОСОБА_1 з ухвалою суду не погодилася та подала апеляційну скаргу. Просила ухвалу районного суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення яким заяву задовольнити. Вказувала, що судове рішення суперечить вимогам законодавства.

Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» відзиву на апеляційну скаргу до суду не надало, у повному обсязі мало можливість реалізувати надані йому законом процесуальні права щодо спростування доводів апеляційної скарги, подання доказів, про дату та час розгляду справи повідомлене належним чином, попри це у судове засідання не з`явилося.

Сторона заявника про дату та час розгляду справи теж повідомлена належним чином, попри це у судове засідання не з`явилася, натомість від представника заявника надійшло клопотанням про відкладення розгляду справи.

Між тим, відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

З врахуванням наведеного, колегія суддів виходить з того, що, оскільки представники учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання,з доводів клопотання вбачається, що причиною неявки до суду апеляційної інстанції представника відповідача є надання переваги участі у розгляді іншої справи, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, а поважність причин неявки представників учасників судового процесу судом апеляційної інстанції не встановлена та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), відповідно до ст. 372 ЦПК України їх неявка в судове засідання розгляду справи не перешкоджає.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона до задоволення не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні заяви суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довела, що існують обставини встановлені чинним законодавством, які б свідчили про можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконаю.

Колегія суддів з цим висновком районного суду погодилася, оскільки він відповідає та узгоджуються з вимогами закону і матеріалам справи.

З матеріалів справи вбачається, та судом встановлено таке.

25 квітня 2013 року Шевченківським районним судом міста Києва було видано виконавчий лист № 2-3086/11 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 873 783.34 грн.

Строк пред`явлення до виконання виконавчого документа - до 25 грудня 2013 року.

20 травня 2013 року державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві відкрито виконавче провадження.

16 квітня 2019 року старшим державним виконавцем Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувану з огляду на положення п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» на підставі заяви представника ПАТ «Альфа-Банк».

14 травня 2019 року стягувачем подано заяву про прийняття до виконання виконавчого листа № 2-3086/11 до приватного виконавця Кісельової В.В.

15 травня 2019 року на підставі даної заяви приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

07 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі прорти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справі «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх « ex-officio ». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 286/1810/17 (провадження № К/9901/6867/19), підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами ч. 2 ст. 432 ЦПК України, суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 січня 2018 року в постанові у справі № 755/15479/14-ц зазначив - наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до пункту 4 частини першої статті 49 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV) є закінчення виконавчого провадження.

Підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові (зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання) та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 22 Закону України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час видачі виконавчого листа, виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення.

Державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби (частина перша статті 25 Закону України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження»).

За змістом положень статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження» державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі, зокрема, пропуску встановленого строку пред`явлення документів до виконання, невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження» строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються пред`явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Тобто, після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Відповідно до частини 5, 6, 7 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувачу якщо, стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Згідно ч. 5 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження», строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Враховуючи вищевикладене слід дійти висновку, що після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Наведений висновок висловлено Верховним Судом у постанові від 22 квітня 2019 року по справі № 285/4263/15-ц (провадження № 61-31562св 18).

Тобто, повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою не мається на увазі закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків.

Розглядаючи спір, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, належність, допустимість, достовірність кожного наданого скаржником доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, в тому числі й тих, на які посилається апелянт, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює, та дійшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви.

Доводи апеляційної скарги не спростовують установлених у справі фактичних обставини та висновків суду першої інстанції обґрунтовано викладених в мотивувальній частині судового рішення, а зводяться до незгоди апелянта з висновками суду щодо їх оцінки, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх спростував.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду теж не спростовують і не свідчать про порушення судом норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Інших доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність та обґрунтованість постановленої судом ухвали, апеляційна скарга не містить.

Тому, апеляційну скаргу заявника слід залишити без задоволення, а ухвалу районного суду - без змін.

Керуючись ч. 6 ст. 259, 268, п. 1) ч.1 ст. 374, ст. 375, ст. 381- 384 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. У випадках визначених ст. 389 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлений 06 листопада 2020 року.

Судді: С.В. Лівінський,

Р.В. Березовенко,

А.С. Сержанюк