РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого, судді Кірюхіної М.А.    

суддів Пономаренко А.В.

Терент'євої Н.М.

при секретарі  Іванові О.К.  

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про  стягнення грошової компенсації за ј частку домоволодіння,          

за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 08 лютого  2010 року,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2004 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до  ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання частково недійсним договору дарування АДРЕСА_1 укладеного 11 грудня 2003 року,  між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, визнання за ним  право власності на ј частку вказаного домоволодіння та виділення  її в натурі, встановлення факту проживання однією сім’єю з ОСОБА_6 з січня 1994 року по 02 вересня 1997 року. В судовому засіданні позивач уточнив позовні вимоги, які звелися до того, що ОСОБА_5 просить стягнути з відповідачів грошову компенсацію за ј частку АДРЕСА_1 в розмірі 33053 грн. 25 коп.              

Позовні вимоги ОСОБА_5 обґрунтовує тим, що він з січня 1994 року проживав з ОСОБА_6 однією сім’єю. В січні 1996 року ними разом було придбано АДРЕСА_1, а у 1997 році сторонами був укладений шлюб. За час спільного проживання в домоволодінні були проведені роботи по переплануванню і поліпшенню технічного стану будинку. Відповідно до висновку будівельно-технічної експертизи №1747 від 03 лютого 2006 року в результаті виконаних будівельних робіт вартість домоволодіння збільшилася на 34141 грн. Крім того, позивач вказує що договір купівлі-продажу будинку був оформлений на ОСОБА_6, яка в свою чергу 11 грудня 2003 року подарувала будинок своєї сестрі – ОСОБА_7 У зв’язку з наведеним позивач просить стягнути на свою користь з ОСОБА_6, ОСОБА_7 грошову компенсацію ј частки домоволодіння, яка становить 33053 грн. 25 коп., від решти позовних вимог позивач відмовився.                

Оскаржуваним рішенням Київського районного суду м. Сімферополя  Автономної Республіки Крим від 08 лютого 2010 року  позовні вимоги  ОСОБА_5 задоволено.

З ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 стягнута грошова компенсація за ј частку АДРЕСА_1 в розмірі 33053 грн. 25 коп., також судом вирішено питання про судові витрати по справі.

В   задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_7 відмовлено.      

            В апеляційній скарзі  ОСОБА_7 ставить питання про скасування рішення суду і просить ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що рішення незаконне і необґрунтоване, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вважає, що судом неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, і висновки суду не відповідають обставинам справи. Вказує, що  суд першої інстанції не прийняв до уваги, що ухвалою Верховного Суду України від 31 жовтня 2007 року залишено без змін рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 17 листопада 2006 року та ухвала Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 березня 2007 року, якими  ОСОБА_5 відмовлено у встановленні факту проживання з ОСОБА_6 однією сім’єю з 1994 року. Також зазначає, що судом першої інстанції неправильно визначений правовий статус майна подружжя, оскільки  позивач не надав докази, які підтверджують його участь у істотному збільшенні існуючого майна. Крім того зазначає, що під час проведення будівельно-технічної експертизи 03 лютого 2006 року, спірне майно вже три роки знаходилося у власності іншої особи, яка підтримує будинок в належному стані. Також посилається на те, що  суд першої інстанції,  визначаючи розмір компенсації, посилався на висновок додаткової судово-технічної експертизи від 16 липня 2009 року, проте не прийняв до уваги, що вартість спірного майна збільшилася за рахунок ОСОБА_7, а також суд проігнорував ухвалу Верховного Суду України від 31 жовтня 2007 року, оскільки не встановив вартість майна на час його придбання та на час розірвання шлюбу.                          

            Заслухавши суддю-доповідача,  пояснення  позивача ОСОБА_5,  його представника ОСОБА_8,  відповідачки ОСОБА_7,  перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є обґрунтованою і підлягає задоволенню з наступних підстав.  

Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.  

          Ухвалюючи рішення про   задоволення позову, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог та їх доведеності. При цьому  визнав встановленим,  що   вартість спірного майна,  яке  було придбано відповідачкою ОСОБА_6 до укладення шлюбу з позивачем,   істотно збільшилась за час  перебування даних осіб у шлюбі, за рахунок  затрат  позивача,   що дає підставу  для стягнення з відповідачки ОСОБА_6 на його користь вартості ј частки  жилого будинку  в цінах на момент розгляду справи.

    Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального  права та вимог  процесуального закону -  ст.  ст.10, 11, 60, 212 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення спору.

Як вбачається з матеріалів справи,  спірний  жилий будинок, розташований в АДРЕСА_1  який  складається  з літери «А» (жилий будинок),  літньої кухні -  сараю  літера «Б»,    вбиральні літера «Г»,  огорожі та мощіння, інвентарною вартістю 15187, 75 грн.   ОСОБА_6 купила 26 вересня 1996 року за нотаріально посвідченим договором купівлі -  продажу,  зареєстрованого   в Симферопольськом  МБРТІ 30 вересня 1996 року ( а.с.44 – 45).  

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 знаходились у шлюбі з 02 вересня 1997 року( а.с.21),  шлюбні стосонки ними було припинено  у 2002 році, що визнається сторонами у справі.

11 грудня 2003 року між ОСОБА_6 та  ОСОБА_7 укладено договір дарування   зазначеного   жилого будинку -  літера «А», літньої кухні -  сараю  літера «Б»,    вбиральні літера «Г»,  огорожі та мощіння, інвентарною вартістю 22618 грн.,  посвідченого нотаріально, та зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 08 січня 2004 року(а.с.203).  

Таким чином, зі змісту   даних договорів  вбачається, що предметом  кожного з них  фактично є один й той же об’єкт -  жилий будинок,  літня кухня -  сарай,  вбиральня.  

З пояснень відповідачки ОСОБА_7  при апеляційному перегляді справи,  які не були спростовані  позивачем,  слідує, що  на момент  укладення договору дарування  були зведені стіни прибудови,   відповідних дозволів на будівництво отримано не було,  тому дані  незакінчені споруди не знайшли відображення у    технічній документації БТІ.

 Будівництво було закінчено у 2004 році,  прибудови прийняті до експлуатації за рішенням  09 квітня 2004 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 24, ст. 25 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним  під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно,  яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності  за час шлюбу за рахунок трудових чи грошових затрат обох з подружжя або затрат того  з подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення  особою поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані.  

Між тим,   хоча з матеріалів справи вбачається, що  за період шлюбу   були зведені стіни прибудови,  але  даних про те, що  позивач  вніс у дану прибудову свої трудові чи грошові затрати у сумі,  які б можна було визнати  значними порівняно з  первісною  вартістю   нерухомого майна,  що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільного, позивач всупереч  вимогам ст.  10, 11, 60 ЦПК України,  не надав ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції.  

Так, з висновку  додаткової будівельно -  технічної експертизи від 16 липня 2009 року, вбачається, що  вартість  спірного домоволодіння  станом на 13 вересня 1996 року складала 15187, 75 грн.,  а вартість  цього ж домоволодіння  станом на 11 грудня 2003 року складала 22618, 39 грн. Різниця у вартості виникла   внаслідок  застосування  чинних на той період  коефіцієнтів індексації. Дані про відсоток  готовності прибудов літера  А4   та А5  на 11 грудня 2003 року відсутні. Вартість  цього ж домоволодіння станом на  09 квітня 2004 року   складає 31252, 26 грн., що на час проведення експертизи  становить суму 133053 грн.( а.с.78 – 80 том 2).

З висновку експертизи випливає, що  вартість прибудов  А4 та А5. прийнятих до експлуатації 09 квітня 2004 року складає суму 8633, 87 грн. ( в цінах на 2004 рік).

Проте,  з наданих позивачем на підтвердження своїх  трудових та грошових  затрат      накладних,  квитанцій до прибуткових касових ордерів за 1997– 2001 роки,  вбачається, що ним витрачено на будівельні  матеріали(  800 штук каменю,  2 рулони руберойду,  6 тон  піску,  8 мішків цементу,  0,2 тони щебеню,  лічильник води)  загальну суму 786, 60 грн.( а.с.30 – 33 том 1). Інших доказів на підтвердження своїх затрат позивачем не надано,  і з клопотаннями про їх витребування позивач до суду не звертався.  

Таким чином,  на думку колегії суддів,  позивач не довів, що  за рахунок його трудових та грошових затрат вартість спірного   жилого будинку  істотно збільшилась, що  давало б  суду  підстави відповідно до вимог ст.   24, 25 КпШС України     вважати  спірне майно  спільною сумісною власністю подружжя зі сплатою позивачеві компенсації   вартості  його  подружньої частки.

З іншими вимогами, зокрема про  відшкодування його  затрат на будівництво,   підтверджених належними  доказами (накладними,   квитанціями),  позивач до суду не звертався,  а тому відповідно до принципу диспозитивності,  встановленого ст.  11 ЦПК України,  у суду відсутні підстави для вирішення   цього питання.

Таким чином, о скільки при вирішенні справи фактичні не доведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими,  висновки суду  не відповідають обставинам справи та  неправильно застосовано матеріальний і процесуальний закон, колегія суддів вважає за необхідне в межах своїх повноважень на підставі   п. п.2, 3, 4 ч.1   ст. 309 ЦПК України рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні  позову.

 Виходячи з наведеного та керуючись статтями 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 324, 325   Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,

ВИРІШИЛА:

            Апеляційну скаргу ОСОБА_7   -  задовольнити.

            Рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 08 лютого  2010 року  -  скасувати і ухвалити нове рішення  про відмову в  задоволенні позову  ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про  стягнення грошової компенсації за ј частку домоволодіння.        

Рішення  апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двох місяців.

Судді