Постанова

Іменем України

16 січня 2021 року

м. Київ

справа № 441/1325/16-ц

провадження № 61-20329св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника Кравчишин Руслани Богданівни на рішення Городоцького районного суду Львівської області від 21 липня 2017 року в складі судді: Українець П. Ф. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С.М., Ніткевича А. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивований тим, що 07 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № Є/V 3815/1, згідно з умовами якого позивач надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 25 000 доларів США, який вона повинна була повернути в строк до 05 липня 2013 року зі сплатою процентів за користування кредитними коштами в розмірі 18 % річних, а у випадку порушення будь-якого зобов`язання по погашенню кредиту - 40% річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечено порукою відповідача ОСОБА_2 на підставі договору поруки від 08 липня 2008 року, а тому він разом із позичальником ОСОБА_1 є солідарними боржниками перед банком щодо погашення вказаної заборгованості.

Банк просив:

стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № Є/V 3815/1 від 07 липня 2008 року у розмірі 43 351,07 доларів США, що за курсом 25,08 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 18 серпня 2016 року еквівалентно 1 087 244,84 грн, з яких:

20029,58 доларів США - заборгованість за кредитом,

23321,49 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 21 липня 2017 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь:

АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитною угодою № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року та договором про видачу траншу № Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року в сумі 43 351,07 доларів США, що за курсом 25,08 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 18 серпня 2016 року складає 1 087 244,84 грн та 16 308,67 грн судових витрат;

ОСОБА_2 6 090 грн судових витрат.

В позові АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитною угодою № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року та договором про видачу траншу № Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року в сумі 43 351,07 доларів США, що за курсом 25,08 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 18 серпня 2016 року складає 1 087 244,84 грн відмовлено за безпідставністю вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що висновком криміналістичної експертизи з дослідження підписів та почерку № 436 від 05 квітня 2017 року в частині дослідження зразків підписів ОСОБА_1 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташовані в графах «Позичальник», «Підпис/ ОСОБА_1 » на кредитній угоді № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року і додатку № 1 до неї від 08 липня 2008 року, договорі про видачу траншу Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року, «Отримувач» в заяві на видачу готівки № 3781 від 08 липня 2008 року, « ОСОБА_1 (підпис)» на розписці до кредитної угоди № Є/V 3815/1 від 07 липня 2008 року у графі « ОСОБА_1 » (арк. 4 до угоди), виконані самою ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у графі «Підпис Заявника» в заявці на отримання кредиту від 26 червня 2008 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Суд вважав доведеним факт укладення між банком та ОСОБА_1 кредитної угоди № Є/V 3815 від 07 липня 2008р., договору про видачу траншу Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року, а також факт отримання ОСОБА_1 кредитних коштів за заявою № 3781 від 08 липня 2008 року про видачу готівки. Ту обставину, що підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у графі «Підпис Заявника» в заявці на отримання кредиту від 26 червня 2008 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою, суд не взяв до уваги з огляду на встановлення факту підписання ОСОБА_1 кредитної угоди, договору про видачу траншу та отримання кредитних коштів.

Посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Кравчишин Р. Б. про застосування позовної давності, суд відхилив, оскільки термін повернення кредиту встановлений сторонами не пізніше 05 липня 2013 року. Доказів зміни цього терміну відповідачем ОСОБА_1 чи її представником Кравчишин Р. Б. не надано. Згідно пункту 6.8. кредитної угоди № Є/V 3815 позовна давність до вимог про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів сторонами встановлено в 5 років. Зазначений пункт договору недійсним не визнаний. Тому відповідно до умов кредитної угоди № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року позовна давність щодо звернення позивача з позовом спливає лише в 2018 році. Тому заборгованість в розмірі 20 029,58 доларів США -за кредитом, 23 321,49 доларів США - по відсоткам за користування кредитом, підлягає стягненню з ОСОБА_1 в судовому порядку.

Суд першої інстанції вказав, що вимога банку про стягнення заборгованості із ОСОБА_2 мотивована укладенням між ними 08 липня 2008 року договору поруки №1, відповідно до умов якого останній зобов`язувався відповідати перед банком за своєчасне і повне виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань. Відповідно до висновку криміналістичної експертизи з дослідження підписів та почерку № 436 від 05 квітня 2017 року в частині дослідження зразків підписів ОСОБА_2 , підписи від імені ОСОБА_2 в графі «Поручитель» над записом « ОСОБА_2 » в договорі поруки №1 від 08 липня 2008 року, справа від записів «Копія вірна ОСОБА_2 » на ксерокопії паспорта ОСОБА_2 і ксерокопії картки фізичної особи-платника податків ОСОБА_2 та рукописні записи «Копія вірна ОСОБА_2 » на ксерокопії паспорта ОСОБА_2 і ксерокопії картки фізичної особи-платника податків ОСОБА_2 , виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою. Тому слід відмовити в задоволенні позовних вимог банку до ОСОБА_2 , оскільки він не виступав поручителем за вказаним договором.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Кравчишин Р. Б. задоволено частково.

Рішення Городоцького районного суду Львівської області від 21 липня 2017 року в частині задоволення позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та судових витрат скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року в розмірі 32 231,56 доларів США, з яких: 20 029,58 доларів США- заборгованість за кредитом, 12 201,98 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитними коштами.

В задоволенні інших вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 відмовлено.

Компенсовано АТ КБ «ПриватБанк» судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 12 068,41 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішення в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат у розмірі 6 090 грн скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судові витрати за проведення експертизи у розмірі 6 090 грн.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновком експертизи підтверджено, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташовані в графах «Позичальник», «Підпис/ ОСОБА_1 » на кредитній угоді №Є/V 3815 від 07 липня 2008 року та договорі про видачу траншу №Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року, виконані самою ОСОБА_1 . Отже, доводи відповідача ОСОБА_1 про те, що вона не укладала кредитної угоди та кредитного договору, є безпідставними. За умовами кредитного договору та відповідно до Графіку погашення кредиту (Додаток №1 до кредитного договору), позичальник повинна була щомісячно 5 числа вносити визначений цим графіком платіж. З наданого позивачем розрахунку (а.с.4-6) встановлено, що останній платіж позичальника на виконання своїх зобов`язань по поверненню кредитних коштів було внесено 05 грудня 2009 року - по тілу кредиту та по сплаті пені, а 05 січня 2010 року - по сплаті процентів, після цього жодних платежів вчинено не було, внаслідок чого утворилась заборгованість по кредиту та процентах за користування кредитними коштами. Отже, вимога позивача до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку із порушенням позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами ґрунтується на вимогах закону та умовах договору, укладеного між сторонами. Відповідач ОСОБА_1 21 липня 2017 року, до ухвалення рішення в цій справі, подала до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності (а. с. 166), однак, суд першої інстанції вважав, що відсутні правові підстави для застосування таких наслідків. Такий висновок суду першої інстанції помилковий, оскільки, звернувшись до суду із вказаним позовом 23 вересня 2016 року, позивач пропустив позовну давність, яка за умовами кредитної угоди (пункт 6.8) становить 5 років, до вимоги про стягнення платежів по сплаті процентів, нарахованих станом на 05 жовтня 2011 року, а тому у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача ОСОБА_1 процентів за користування кредитними коштами в розмірі 7 849,11 доларів США необхідно відмовити за спливом позовної давності.

Апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального права в частині вирішення спору за вимогою позивача про стягнення з позичальника процентів за користування кредитними коштами, нарахованих позичальнику після закінчення 05 липня 2013 року дії кредитного договору. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 28 березня 2018 року (справа №444/9519/12, провадження №14-10цс18), зробила висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України про дострокове повернення кредиту та нарахованих на день пред`явлення такої вимоги процентів за користування кредитом. Після цього, кредитодавець має право лише на стягнення з боржника інфляційних втрат (якщо кредит було надано в національній валюті - в гривнях) та трьох процентів річних за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, відповідно до статті 625 ЦК України. Тому починаючи з 05 липня 2013 року, банк не мав права нараховувати позичальнику проценти за користування кредитними коштами за вказаним кредитним договором, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості по процентам за період з 05 липня 2013 року по 18 серпня 2016 року не може бути задоволена. Таким чином, законною і обґрунтованою є лише вимога позивача про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за тілом кредиту у розмірі 20 029,58 доларів США та заборгованості по процентам за користування кредитними коштами, нарахованими за період з 05 жовтня 2011 року по 05 липня 2013 року в розмірі 12 201,98 доларів США.

Апеляційний суд вказав, що неправильними є й висновки суду першої інстанції про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача понесених витрат по сплаті судового збору за подання позову в розмірі 16 308,67 грн (а. с. 3) та на користь відповідача ОСОБА_2 - судових витрат по оплаті вартості проведеної у справі судової експертизи в розмірі 6 090 грн (а.с.109), оскільки відповідач ОСОБА_1 є особою з інвалідності другої групи (а. с. 184) і, відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», звільнена від сплати судового збору. Тому, у зв`язку із частковим задоволенням позову АТ КБ «ПриватБанк» (74%) та звільнення відповідно до закону від сплати судового збору відповідача ОСОБА_1 , понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 12 068,41 грн (пропорційно до задоволених вимог) підлягають компенсації за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а судові витрати, понесені відповідачем ОСОБА_2 по оплаті вартості призначеної судом за його клопотанням експертизи в розмірі 6 090 грн, - підлягають відшкодуванню за рахунок позивача АТ КБ «Приватбанк», оскільки у задоволенні позовних вимог, заявлених позивачем до ОСОБА_2 , відмовлено.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 та її представник Кравчишин Р. Б. подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати оскаржену судові рішення в частині задоволення позову банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та судових витрат та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в позові. При цьому посилалися на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно договору позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 25 000 Доларів США на термін до 05 липня 2013 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Проте жодних коштів від банку ОСОБА_1 не отримувала і жодної гривні/долара йому не повертала. Позивачем не підтверджено ні факт надання грошових коштів Позичальнику, ні часткове повернення кредиту відповідачем. У порушення вимог ЦПК України позивач не довів належними доказами (первинними документами, оформленими відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність») наявність заборгованості у відповідача перед банком; банк не надав доказів отримання/повернення відповідачем кредиту чи перерахування кредитних коштів на платіжну карту відповідача, тоді як відповідач заперечував підписання кредитних договорів з банком та здійснення платежів на виконання їх умов. Даний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року в справі № 161/16891/15-ц. В свою чергу, покладення на ОСОБА_1 обов`язку доведення неотримання та неповернення кредитних коштів, є непосильним тягарем для відповідача.

Зазначає, що апеляційний суд визнав встановленим той факт, що, оскільки за висновком судово-почеркознавчої експертизи підтверджено, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташовані в графах «Позичальник», «Підпис/ ОСОБА_1 » на кредитній угоді №С/У 3815 та договорі про видачу траншу №Є/У 3815/1, виконані самою ОСОБА_4 , то вона уклала кредитну угоду, відповідно отримала кредитні кошти. Проте, такі висновки суду апеляційної інстанції не відповідають дійсним обставинам справи, ухвалені з порушенням норм процесуального права. Саме по собі укладення кредитного договору не є безумовним свідченням отримання кредитних коштів позичальником, адже кредитодавець може відмовитися від передачі коштів позичальнику, а позичальник може відмовитися від їх отримання (стаття 1056 ЦК). Допитана в якості свідка відповідач ОСОБА_1 вказала, що жодних коштів від банку не отримувала і не повертала. Яким чином її підпис з`явився на кредитній угоді пояснити не змогла, оскільки в 2008 році коштів споживчі цілі не потребувала, великих покупок не здійснювала, до банку за видачею кредиту не зверталася. До судового розгляду даної справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (поручитель) знайомі не були і згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи підпис від імені поручителя на договорі поруки від 08 липня 2008 року виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою. Тому існує достатньо підстав стверджувати, що не ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладали кредитну угоду № Є/У 3815, договір про видачу траншу №Є/У 3815/1 та договір поруки від 08 липня 2008 року відповідно, а невідомі особи (можливо працівники банку позивача), скориставшись копіями документів відповідачів та підписом ОСОБА_1 , в незаконний спосіб, уклали від імені ОСОБА_1 вказаний кредитний договір та користувались кредитними коштами. За даним фактом Городоцьким ВП Яворівського ВП ГУИП у Львівській області відкрито кримінальне провадження.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржують в частині позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року: відкрито касаційне провадження у справі; відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та її представника Кравчишин Р. Б. про зупинення виконання рішення Городоцького районного суду Львівської області від 21 липня 2017 року та постанови Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року.

У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 07 липня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду № Є/V 3815, згідно умов якої банк надав ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 25 000 доларів США, з терміном повернення кредиту не пізніше 05 липня 2013 року зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 18 % річних, а у випадку порушення будь-якого зобов`язання по погашенню кредиту - 40% річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Згідно пунктів 1.1, 1.3 Угоди, надання коштів здійснюється окремими частинами - Траншами кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати 25 000 доларів США. Видача частин кредиту здійснюється після підписання договору про видачу траншу, на термін і на умовах, передбачених у даній Угоді, а також у договорі про видачу траншу. Терміни повернення кредиту й окремих частин - траншів кредиту, встановлюються договорами про видачу траншів кредиту, а також Графіками погашення кредиту, відсотків і винагороди, що є невід`ємними додатками до договорів про видачу траншів, але не пізніше 05 липня 2013 року.

08 липня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про видачу Траншу № Є/V3815/1 з додатком № 1, що є невід`ємною частиною кредитної Угоди. Терміни повернення траншу кредиту і відсотків визначаються відповідно до графіка погашення кредиту, відсотків і винагороди - додаток №1 до договору.

Заборгованість ОСОБА_1 за кредитною угодою № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року станом на 18 серпня 2016 року становить 43 351,07 доларів США, з яких: 20 029,58 доларів США - заборгованість за кредитом, 23 321,49 доларів США - заборгованість по відсотках за користування кредитом.

Відповідно до ухвали суду першої інстанції від 11 січня 2017 року за клопотанням відповідача ОСОБА_2 призначено судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз.

Висновком криміналістичної експертизи з дослідження підписів та почерку № 436 від 05 квітня 2017 року в частині дослідження зразків підписів ОСОБА_1 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташовані в графах «Позичальник», «Підпис/ ОСОБА_1 » на кредитній угоді № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року і додатку № 1 до неї від 08 липня 2008 року, договорі про видачу траншу Є/V 3815/1 від 08 липня 2008 року, «Отримувач» в заяві на видачу готівки №3781 від 08 липня 2008 року, « ОСОБА_1 (підпис)» на розписці до кредитної угоди № Є/V 3815/1 від 07 липня 2008 року у графі « ОСОБА_1 » (арк. 4 до угоди), виконані самою ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у графі «Підпис Заявника» в заявці на отримання кредиту від 26 червня 2008 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню».

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

Згідно частин першої та другої статті 207 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (частина друга статті 1054 ЦК України).

Тобто, правовим наслідком недодержання письмової форми кредитного договору є його нікчемність.

В постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) зроблено висновок, що «невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним».

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання».

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (чатсина перша статті 259 ЦК України).

Згідно пункту 6.8. кредитної угоди № Є/V 3815 від 07 липня 2008 року позовна давність до вимог про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів сторонами встановлено в 5 років.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Апеляційний суд встановив, що Вимога позивача до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку із порушенням своїх зобов`язань за договором щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами ґрунтується на вимогах закону та умовах договору, укладеного між сторонами Починаючи з 05 липня 2013 року банк не мав права нараховувати позичальнику проценти за користування кредитними коштами за період з 05 липня 2013 року по 18 серпня 2016 року. Останній платіж позичальника на виконання своїх зобов`язань по поверненню кредитних коштів було внесено 05 грудня 2009 року - по тілу кредиту та по сплаті пені, а 05 січня 2010 року - по сплаті процентів, після цього жодних платежів вчинено не було, внаслідок чого утворилась заборгованість по кредиту та процентах за користування кредитними коштами. Банк звернувся з позовом в цій справі 23 вересня 2016 року Відповідач ОСОБА_1 21 липня 2017 року, до ухвалення рішення в даній справі, подала до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Банк пропустив позовну давність до вимоги про стягнення процентів, нарахованих станом на 05 жовтня 2011 року. Обґрунтованою є лише вимога позивача про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за тілом кредиту у розмірі 20 029,58 доларів США та заборгованості по процентам за користування кредитними коштами, нарахованими за період з 05 жовтня 2011 року по 05 липня 2013 року в розмірі 12 201,98 доларів США.

За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано частково задовольнив позов банку до ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про необхідність застосування висновку зробленого в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року в справі № 161/16891/15-ц (провадження № 61-517св18), оскільки він зроблений за інших фактичних обставин (зокрема, банк не надав оригіналів кредитних договорів за 2006, 2009 роки, оригіналу Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року, виписки з особового рахунку відповідача; заперечень законного представника відповідача щодо підписання Генеральної угоди відповідачем та не здійснення позичальником платежів за договором).

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм матеріального і процесуального правата зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскарженій частині залишити без змін.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника Кравчишин Руслани Богданівни залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 20 029,58 доларів США (тіло кредиту) та 12 201,98 доларів США (заборгованість по процентам за користування кредитними коштами), залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук