Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
3 червня 2010 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого – судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Шеремет А.М.
при секретарі судового засідання Міщанюк Т.А.
за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду від 7 квітня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за невиконання договірних зобов’язань,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рівненського міського суду від 7 квітня 2010 року зазначений позов ОСОБА_4 і ОСОБА_5 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_3 на користь позивачів грошові кошти у 668 100 гривень та судові витрати загальною сумою у 11 820 гривень.
Не погодившись із законністю та обґрунтованістю рішення, відповідач подав апеляційну скаргу, де посилався на порушення місцевим судом норм процесуального і матеріального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначав, що ОСОБА_3 не ухилявся і не ухиляється від укладення основних договорів, а тому їхні права не порушені. Порушення відповідачем умови п. 2.1. договорів, якою встановлено його зобов’язання перед банком, не впливають на права і обов’язки позивачів, однак суд обґрунтував оскаржуване рішення саме цим порушенням зобов’язань. Вважав незрозумілим питання подальшої дії договорів, оскільки стягнення коштів не тягне їх розірвання чи припинення, а також переконаний у тому, що за положеннями ст.ст. 570 і 571 ЦК України спірна грошова сума повинна залишитися у відповідача, оскільки порушення зобов’язання сталося саме з вини ОСОБА_4 і ОСОБА_5.
З наведених міркувань просив скасувати повністю рішення Рівненського міського суду від 7 квітня 2010 року і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
У судовому засіданні представник ОСОБА_3, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_4 і ОСОБА_5, бувши повідомленими належним чином про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з’явились; про поважність причин своєї неявки не повідомили.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Справа №22-763-10 Головуючий у суді 1 інстанції: Ковальов І.М.
Категорія: 19.20 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В.
Задовольняючи позовні вимоги і стягуючи із ОСОБА_3 на користь позивачів кошти у 668 100 гривень, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив зобов’язання і не повернув на їхню вимогу зазначеної суми коштів, сплачених ОСОБА_4 і ОСОБА_5 при укладенні попередніх договорів. Також суд, присудивши стягнути судові витрати – судовий збір у 1 700 гривень, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у 120 гривень і витрати на правову допомогу у 10 000 гривень із відповідача на користь ОСОБА_4 і ОСОБА_5, виходив із обґрунтованості їх понесення позивачами.
Погоджуючись з досягнутими висновками міського суду в частині вирішення спору і ухвалення рішення про зобов’язання, що виникли з попередніх договорів, і вважаючи їх законними та обґрунтованими, колегія суддів виходила з такого.
З матеріалів справи безспірно вбачається, що 6 листопада 2007 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5 – з однієї сторони та відповідачем – з другої сторони укладено попередній договір, за умовами якого сторони зобов’язалися до 24 липня 2017 року укласти договір купівлі-продажу нежитлового приміщення в м. Рівному по вулиці Сагайдачного, 10. За цим правочином вони домовилися про вартість нерухомого майна, яку оцінено в 415 600 гривень, і яка була сплачена при укладенні цього договору (а.с. 8-9).
8 червня 2009 року між тими ж сторонами укладено попередній договір, за яким вони зобов’язалися до 1 липня 2027 року укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Сторонами була погоджена вартість квартири у 505 000 гривень, з яких 252 500 гривень ОСОБА_4 і ОСОБА_5 сплачено на користь відповідача при укладенні цього правочину (а.с.11-13).
Сума сплачених коштів за попередніми договорами сторонами не оспорюється.
Відповідно до ч. 1 ст. 635 ЦК України – попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Міським судом правильно встановлено, що 28 листопада 2009 року позивачі висловили свою волю про відмову від укладення основного договору, в зв’язку з чим ОСОБА_3 було направлено через нотаріуса дві заяви за їхніми підписами відповідного змісту (а.с. 14, 15). Будь-якої відповіді на подані заяви вони не одержали.
Згідно із ч. 2 ст. 635 ЦК України – сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Як вбачається зі змісту попередніх договорів, цими правочинами якраз передбачено інші умови щодо прав і обов’язків між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та ОСОБА_5.
Так, з п. 3.2. попереднього договору від 6 листопада 2007 року встановлено право позивачів відмовитися від укладення основного договору, при цьому ОСОБА_3 зобов’язаний повернути грошову суму, зазначену в п. 1.5. цього договору, тобто 415 600 гривень (а.с. 9).
Аналогічне право ОСОБА_4 і ОСОБА_5 наведене і в п. 3.2. попереднього договору від 8 червня 2009 року, де також встановлено обов’язок відповідача повернути контрагентам суму у 252 500 гривень у разі їхньої відмови від укладення договору купівлі-продажу квартири (а.с. 12).
Очевидним є те, що положеннями попередніх договорів не встановлено поважності причин, як не передбачено і обов’язкової наявності вини для відмови ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від укладення основних договорів, а тому доводи апеляційної скарги про визнання сплачених коштів завдатком і застосування до спірних правовідносин вимог ст.ст. 570 і 571 ЦК України на увагу не заслуговують та є необґрунтованими. Тим паче, завдатком відповідно до ст. 546 ЦК України є вид забезпечення виконання зобов’язання, а сплачені позивачами кошти з метою укладення в майбутньому основного договору не носять такого правового змісту.
Отже, судом першої інстанції вірно визначена сума, яку ОСОБА_3 зобов’язаний повернути позивачам – 668 100 гривень, що вираховується у спосіб додавання 415 600 гривень, сплачених ОСОБА_4 і ОСОБА_5 за попереднім договором від 6 листопада 2007 року, та 252 500 гривень, сплачених ними за попереднім договором від 8 червня 2009 року.
Колегія судів знаходить правильним посилання суду попередньої інстанції на положення ч. 2 ст. 530 ЦК України, за чим у разі не встановлення або не визначення строку (терміну) виконання боржником кредитор вправі вимагати його виконання в будь-який час; боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Тому за таких обставин висновок міського суду про порушення ОСОБА_3 взятих на себе зобов’язань за попередніми договорами є обґрунтованим, відповідає обставинам спору і досягнутий з додержанням норм зобов’язального права.
Помимо того, апеляційний суд вважає, що вимогу позивачів про стягнення коштів за невиконання договірних зобов’язань слід розуміти як солідарну відповідно до правил ст.ст. 541, 542 ЦК України, позаяк спірні кошти, які сплачені ними, є спільною сумісною власністю, що слід вважати неподільним предметом зобов’язання.
Разом з тим, колегія суддів прийшла до висновку про те, що рішення суду в частині задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь позивачів витрат на правову допомогу розміром у 10 000 гривень підлягає скасуванню з таких міркувань.
Так, склад та розмір витрат, пов’язаних із сплатою правової допомоги, належить до предмета доказування у справі. З матеріалів цієї справи вбачається, що на підтвердження понесених ОСОБА_4 і ОСОБА_5 витрат на допомогу адвоката взята до уваги лише розрахункова квитанція про оплату витрат сумою у 25 000 гривень (а.с. 25). Міський суд вирішив зменшити цей розмір до 10 000 гривень.
Однак, беручи до уваги відсутність будь-яких належних і переконливих доказів, фактичних даних, що містять інформацію про обсяг допомоги адвоката і витрачений ним час, колегія суддів вважає за доцільне відмовити у стягненні витрат на правову допомогу.
Судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи судом першої інстанції стягнуто з додержанням вимог ст. 88 ЦПК України щодо розподілу судових витрат між сторонами.
Враховуючи неправильне застосування судом норм процесуального права оскаржуване рішення в частині стягнення витрат на правову допомогу підлягає скасуванню з відмовою у їх стягненні.
У решті - рішення суду ухвалено без порушень норм матеріального і процесуального права, судом з’ясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі, а апеляційна скарга не містить посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не спростовує правильності висновків суду, а тому колегія суддів не знаходить підстав для його скасування в цій частині.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 7 квітня 2010 року в частині стягнення 10 000 гривень в рахунок понесених витрат на правову допомогу із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 і ОСОБА_5 скасувати і в задоволенні позову у зазначеній частині відмовити.
В решті – рішення місцевого суду залишити без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду до Верховного Суду України протягом двох місяців, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: Судді: