Справа №265/6582/16-ц

Провадження №2/265/83/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2021 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі

головуючого судді Шиян В. В.,

за участю секретаря судового засідання - Себко Г.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Маріуполя Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди,

третя особа - Служба Безпеки України,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - Циря С.М.,

представника третьої особи - Зубар М.В.

В С Т А Н О В И В:

04 листопада 2016 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 759 806,0 гривень.

В обґрунтування заявлених позовних вимог посилалася на те, що 24 січня 2015 року в результаті терористичного акту (обстрілу військовою зброєю) на території МКР «Східний» міста Маріуполя було зруйновано торгівельне приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить їй на праві власності. Того ж дня, комісією уповноважених представників влади було складено акт про пожежу, де вказано, що в результаті вибуху, що стався внаслідок артобстрілу, було знищено крамницю непродовольчих товарів «Ева», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . На теперішній час Управлінням СБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування в рамках кримінального провадження № 22015050000000047 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 258 КК України. В ході розслідування її було залучено в якості потерпілої. Таким чином, в результаті терористичного акту, що стався в період проведення антитерористичної операції, позивачка була позбавлена свого майна а саме нежилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вважає, що на підставі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної позивачу терористичним актом необхідно провести за рахунок коштів Державного бюджету України, бо обов`язок відшкодувати завдану шкоду в такому випадку покладається на державу. Додавала, що уряд України є найвищим органом у системі виконавчої влади, а розпорядником коштів державного бюджету країни є казначейська служба. Зазначала при цьому, що встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, або наявність щодо них обвинувального вироку, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

В подальшому позовні вимоги ОСОБА_1 було збільшено. Після проведення судової оціночно-будівельної експертизи, позивачка просить відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 888 715,0 гривень, а також судові витрати, пов`язані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3000 гривень. На підставі наведеного враховуючи, що її права досі не відновлено, незважаючи на неодноразові звернення до державних органів та органів місцевого самоврядування, просить позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 20 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди - задоволено. Стягнуто з держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 888715 гривень, а також судові витрати, пов`язані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3000 гривень, а всього 891715 (вісімсот дев`яноста одна тисяча сімсот п`ятнадцять) гривень.

Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 14 червня 2017 року було доповнено резолютивну частину рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 20 квітня 2017 року. Стягнуто з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 8000,0 гривень.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року, рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року залишено без змін. Додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року - змінено. Стягнуто з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 6890,0 гривень.

Постановою Верховного Суду від 4 вересня 2019 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 20 квітня 2017 року та додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 14 червня 20-17 року у незмінній судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 16 серпня 2017 року - скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 22 січня 2020 року справу призначено до підготовчого судового засідання за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 3 липня 2020 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Службу Безпеки України.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 12 жовтня 2020 року підготовче судове засідання було закрито, справа призначена до розгляду.

20 січня 2021 року представником відповідача Кабінету Міністрів України - Циря С.М. подане клопотання про закриття провадження по справі оскільки розгляд зазначеного позву відноситься до господарської юрисдикції.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 25 лютого 2021 року у задоволенні клопотання представника відповідача Кабінету Міністрів України було відмовлено.

26 травня 2020 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Фісінчук С.О. було подано письмові пояснення, і в яких він посилається на постанову ВП ВС від 04.09.2019р.. Досудове слідство по кримінальному провадженню №22015050000000047 від 24.01.2015р. триває, оцінка вчиненого діяння як терористичного зроблена не позивачем, це оцінка самого відповідача - держави України в особі органів державної влади. З огляду на це, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», якою встановлено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Посилання в згаданій статті на те, що шкода має відшкодовуватися «відповідно до закону», зовсім не означає, що на додаток до вже існуючого спеціального закону «Про боротьбу з тероризмом» має бути прийнятий ще один окремий спеціальний закон саме про відшкодування такої шкоди. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі».

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Це означає, що у держави є позитивний обов`язок зробити все для того, аби права людини її життя та майно було поза загрозою. Поряд з цим, у держави є також і зобов`язання процесуального характеру. Правова система має бути здатна забезпечити проведення ефективного офіційного розслідування, що дозволяє правильно встановити факти та обставини знищення майна особи терористичним актом. На підтвердження розміру завданої шкоди, просить суд врахувати висновок № 4-с судової оціночно-будівельної експертизи ФОП ОСОБА_3 від 21 березня 2017 року на суму 888 715,00 гривень. На підставі вищенаведеного просить суд задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.

25 лютого 2020 року, представник відповідача Кабінету Міністрів України подав до суду відзив на позовну заяву. В письмовому відзиві зазначено, що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем, бо відповідно до ст. 4 Закону «Про боротьбу з тероризмом» КМУ лише здійснює організацію боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами в межах його компетенції. Також вказували, що механізм реалізації ст. 19 вказаного Закону здійснюється через прийняття Верховною Радою України відповідного закону, якого не було прийнято. При цьому КМУ не затверджує держаний бюджет України та не є його розпорядником. Також вказано, що позивачка у своєму позові не зазначає особу, яка повинна відшкодувати шкоду. Кабінет Міністрів України не є заподіювачем шкоди злочином, тому не може відповідати за таку шкоду замість винної особи. Також зазначає, що ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, натомість цей закон не передбачає відшкодування шкоди заподіяної громадянам в результаті проведення антитерористичної операції, яка спрямована на припинення терористичної діяльності, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто протидія терористичному акту. На теперішній час в рамках кримінального провадження № 22015050000000047 проводиться досудове розслідування, винна особа встановлюється. Також просить суд врахувати висновки зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 року відповідно до яких суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме: Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція); не визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його предметом; не встановили які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції держава порушила, а також чи обґрунтованим з огляду на ці порушення є розмір позовних вимог.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний об`єкт незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

Враховуючи вищенаведене, представник відповідача вважає, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду позовні вимоги не підлягають задоволенню.

19 серпня 2020 року представником третьої особи Служби Безпеки України - Зубар М.В. було подано письмові пояснення. згідно яких зазначає, що на даний час в рамках кримінального провадження № 22015050000000047 підозрюваних оголошено у розшук, а досудове розслідування зупинено, що спростовує твердження представника позивача про не встановлення осіб, які вчинили злочин. Зупинення досудового розслідування передбачено Главою 23 КПК України, що не може бути свідченням неефективного розслідування. Відшкодування шкоди на підставі ст.19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» не може розглядатись як міра відповідальності Держави, а тому стаття 19 Закону не є спеціальною правовою підставою цивільної відповідальності. Оскільки на даний час відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, то наявні підстави для висновку про те, що стаття 19 вказаного Закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за завдану майнову шкоду, пов`язану зі знищенням рухомого майна. Позивач не надав рішення суду адміністративної юрисдикції або будь-якого іншого уповноваженого органу, яким би була встановлена протиправність зазначеної бездіяльності держави. В свою чергу, оскільки на даний час чинним законодавством України не визначені умови та порядок виплати компенсації за дану шкоду, то здійснення Державою відповідних виплат може мати місце лише у випадку невиконання або неналежне виконання позитивних зобов`язань.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Фісінчук С.О. повністю підтримали заявлені позовні вимоги, та просили їх задовольнити. Надали пояснення аналогічні викладеним в письмових поясненнях.

Представник відповідача Держави України в особі Кабінету Міністрів України - Циря С.М. заперечував проти задоволення позовних вимог. Надав пояснення аналогічні викладеним в письмових запереченнях на позов.

Представник Державної Казначейської Служби України в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Про причини своєї неявки суд не повідомив.

Представник третьої особи Служби Безпеки України - Зубар М.В. підтримав позицію представника відповідача Держави України в особі Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями ст. ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, відзиви на позовну заяву, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд приходить висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачці ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежиле приміщення (торговий павільйон) АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 березня 2006 року Маріупольською міською радою (том 1 а.с. 20,21).

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серп ЯЕ № 724450, земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 лютого 2009 року, цільове призначення вказане: для обслуговування магазину продовольчих та непродовольчих товарів та кафетерію (том 1 а.с. 15).

Як вбачається з акту про пожежу від 25 січня 2015 року, складеного комісією у складі старшого інспектора та інспектора відділення пожежної безпеки 3 державного пожежно- рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області, 24 січня 2015 року пожежею повністю знищено крамниця непродовольчих товарів «Єва», розташована за адресою: місто Маріуполь вулиця Київська 37 б. Причина пожежі встановлена: вибух внаслідок артобстрілу. (том 1 а. с. 12).

Позивачка зверталася до Маріупольської міської ради та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування спричиненої їй 24 січня 2015 року шкоди знищенням належного їй нежитлового приміщення. Проте у цьому їй було відмовлено з посиланнями на невизначеність законами органу державної влади відповідального за відшкодування шкоди в даному випадку та відсутністю державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через терористичні акти. Також заявнику повідомлено, що з резервного фонду було виділено кошти лише для допомоги особам, які отримані ушкодження, а також сім`ям загиблих (том 1 а.с. 48,49,50).

За даними, які містяться в листі СВ Управління служби безпеки України в Донецької області від 02 березня 2017 року, слідчим відділом УСБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 від 24 січня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України. За вказаним провадженням 17 березня 2015 року ОСОБА_1 залучена у якості потерпілої у зв`язку із пошкодженням в результаті вищезазначеного обстрілу належного їй нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . На даний час досудове розслідування у кримінальному упровадженні триває (том 1 а.с.146, 157).

При цьому за відомостями вказаного досудового розслідування було встановлено, що було здійснено артилерійський обстріл мікрорайону «Східний» Орджонікідзевського району міста Маріуполя 24 січня 2015 року, внаслідок якого 30 осіб загинули, отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості не менш 119 осіб, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки Київський та ОСОБА_4 ( том 1 а.с. 57,147-148).

Згідно листа Головного Слідчого Управління № 5702-р від 3 вересня 2020 року, в рамках кримінального провадження № 22015050000000047, повідомлено про підозру чотирьом громадянам України та восьмі громадянам Росії. Всіх осіб, яким повідомлено про підозру оголошено у розшук, кримінальне провадження зупинено на підставі ст. 280 ч.1 п.3 КПК України.

Згідно договірної ціни на відновлення Торгівельного павільйону ФОП ОСОБА_5 саном на 30 березня 2016 року вартість відновлення Торгівельного приміщення складає 759806 гривень (том 1 а.с. 22-44).

Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи, складеної 21 березня 2017 року судовим експертом Новіковим B.C., розмір шкоди завданої ОСОБА_1 , в результаті пошкодження 24 січня 2015 року об`єкта комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням даних, що зафіксовані у звіті про оцінку ПП «Центр експертних послуг» від 15 червня 2015 року, та по кошторисному розрахунку ФОП ОСОБА_5 , станом на теперішній час складає 888715 гривень (том 1 а.с. 159-180).

Допитаний в судовому засіданні експерт ОСОБА_3 пояснив, що об`єктом оцінки був зруйнований об`єкт, який не можливо було оцінити безпосередньо, а тому вирахувана вартість втраченого майна.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 ч. 3 ст.175ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

З аналізу наведених норм процесуального права суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічна правова позиція також висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Позивачка звернулася до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачка зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного майна, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначала, що шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

В даному випадку слід також зауважити, що у справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний павільйон.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачці майна, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

Разом з тим позивач ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначала що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту торгівельного павільйону у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту приміщення; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту майна.

Зазначені доводи позивачки ОСОБА_1 суд вважає такими, що доведені й є обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutanшення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням автомобіля внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), яка на теперішній час розглядається судом.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку суд вважає, що коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «мирному користуванню майном заявника». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини»23.

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді 24. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Тому суд бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у постанові від 19 лютого 2020 року під час розгляду справи №423/2245/16-ц.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивача до суду із позовом, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно їх права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 80 000,00 гривень.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 суд відповідно до ст. 88 ЦПК України, стягує з держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивачки судові витрати, пов`язані із проведенням судової експертизи, що підтверджено відповідною квитанцією ( том 1 а.с. 185), у розмірі 3000 гривень.

Вирішуючи питання про стягнення судового збору суд виходить з наступного.

06 грудня 2016 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України № 1774-VLLI, який набрав чинності 01 січня 2017 року, внесені зміни до Закону України «Про судовий збір», а саме було встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Разом з тим, позовна заява ОСОБА_1 була подана до суду 04 листопада 2016 року (т.1 а.с.1), тобто до внесення змін до Закону України «Про судовий збір».

Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (в редакції закону від 08 жовтня 2016 року) передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розміру від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду ,- у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Пунктом 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (в редакції закону від 08 жовтня 2016 року) була встановлена ставка судового збору для фізичних осіб (- 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати).

У позовній заяві ОСОБА_1 були заявлені майнові вимоги у розмірі 759806 гривень які були збільшені до 888 715 гривень, які задоволені судом частково.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» з 01 січня 2016 року було встановлено розмір мінімальної заробітної плати у сумі 1378 грн.

Отже розмір судового збору в залежності від суми задоволених позовних вимог ОСОБА_1 складає 551,20 гривня.

Керуючись ст.ст. 265, 268 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, третя особа - Служба Безпеки України - задовольнити частково.

Стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 - грошову компенсацію у розмірі 80 000 гривень.

Стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 гривня.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Донецького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ;

Представник позивача за довіреністю: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_3 ;

відповідачі:

Кабінет Міністрів України, код ЄДРПОУ: 00031101, місцезнаходження: місто Київ, вулиця Грушевського, 12/2;

Державна казначейська служба України, код ЄДРПОУ: 37567646, місцезнаходження: місто Київ, вулиця Бастіонна, 6;

треті особи:

Служба безпеки України, код ЄДРПОУ: 00034074, місцезнаходження: місто Київ, вулиця Володимирська, 33;

Повний текст рішення виготовлено 7 травня 2021 року.

Суддя: