Справа № 22-Ц-516-Ф/09 Головуючий суду першої інстанції Короткова Л.М.
Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Кустова І.В.
РІШЕННЯ ІМЕНЕМУКРАЇНИ
08 липня 2009 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у місті Феодосії в складі: головуючого - судді Ломанової Л.О.,
суддів Кустової І.В.,
Притуленко О.В. при секретарі Рєзниченко A.M.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договорів дарування удаваним, фіктивним та недійсним, визнання права власності на 1/2 частку квартири, за апеляційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Керченського міського суду АР Крим від 24 грудня 2008 року,
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2008 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання укладеного між відповідачами 2 грудня 2004 року договору дарування квартири АДРЕСА_1 удаваним та визнання цієї угоди договором купівлі-продажу; визнання договору дарування вказаної квартири від 18 червня 2007 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, фіктивним та недійсним, визнання за позивачем права власності на 1/2 частку зазначеної квартири.
Вимоги позову мотивовані тим, що у 2004 році під час шлюбу з ОСОБА_8 ними за сумісні кошти була придбана спірна квартира, але у 2007 році позивач дізнався, що замість договору купівлі - продажу між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 був укладений договір дарування, тому просить визнати вказаний договір удаваним із застосуванням норм закону, що регулюють відносини договору купівлі- продажу. Після повідомлення про його намір оспорювати цю угоду в суді, ОСОБА_8 подарувала спірну квартиру своїй сестрі ОСОБА_5 Цю угоду позивач просить визнати нікчемною, бо квартиру реально у користування обдарованої передано не було. У зв'язку з тим, що квартира була придбана за сумісні кошти під час шлюбу з ОСОБА_8, просить також визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири.
Рішенням Керченського міського суду АР Крим від 24 грудня 2008 року позов ОСОБА_4 задоволений.
На вказане судове рішення відповідач ОСОБА_8 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4
Апелянт вказує, що суд першої інстанції за відсутності належних та допустимих доказів існування правовідносин купівлі-продажу квартири, на підставі лише усних
показань свідків ухвалив незаконне рішення про визнання договору дарування квартири удаваним , а також про визнання іншого договору дарування фіктивним правочином з посиланням на формальність ознак та відсутність намірів створити цивільні права. Крім того, суд неправомірно спростував обставини, встановлені судовим рішення про розірвання шлюбу між сторонами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника позивача, відповідача ОСОБА_8 та її представника, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір дарування від 02 грудня 2004 року, укладений між ОСОБА_6, ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_8- з іншої, не носив виключно безоплатний характер, оскільки за цим договором були сплачені кошти за придбання спірної квартири, а тому цей договір слід вважати удаваним правочином та відносини слід регулювати договором купівлі-продажу. Також, договір дарування від 18 червня 2007 року, за яким ОСОБА_8 подарувала спірну квартиру своїй сестрі ОСОБА_5, був укладений формально без наміру створити цивільні права та обов'язки, тому такий договір слід вважати фіктивним та визнати недійсним. Крім того, судом було встановлено, що спірна квартира була придбана ОСОБА_8 за час шлюбних відносин, відтак, вона належить їм на праві спільної сумісної власності, тому за позивачем визнано право власності на /4 частку квартири.
Між тим, з такими висновками не може погодитись колегія суддів, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що 02 грудня 2004 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 за нотаріально посвідченим договором дарування безоплатно передали у власність ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 6).
Позивач ОСОБА_4 просив визнати цей договір удаваним та визнати цю угоду договором купівлі-продажу на підставі статті 235 Цивільного кодексу України, відповідно до положень якої удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. При цьому за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Задовольняючи позов ОСОБА_4 про визнання договору дарування від 02 грудня 2004 року удаваним правочином, суд послався на показання свідків, зокрема, ОСОБА_12, ОСОБА_10 , показання яких не можуть бути визнані безспірним доказом удаваності правочину, оскільки вказані особи не були присутні при укладенні цього договору, але знали про намір батьків придбати житло.
Показання свідка ОСОБА_11 про передачу у його автомобілі грошей ОСОБА_8 раніше незнайомим йому ОСОБА_7 також не можуть бути визнані допустимим доказом з огляду на положення статті 59 Цивільного процесуального кодексу України, частиною 2 якої визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Факт передачі грошей сторонами оспорюємого правочину від 02 грудня 2004 року письмовими доказами не підтверджений.
Між тим договір дарування, укладений ОСОБА_6 та ОСОБА_8 02 грудня 2004 року , відповідає вимогам частини 2 статті 719 Цивільного кодексу України, тобто його укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено.
Учасники цього правочину категорично заперечують факт продажу спірної квартири ОСОБА_8 та отримання ОСОБА_6 від останньої грошей за покупку цієї квартири.
Таким чином, позивачем недоведений факт того, що сторони правочину свідомо, з певною метою оформили саме договір дарування замість договору купівлі-продажу.
З огляду на вищевикладене, висновок суду першої інстанції про те, що договір дарування від 02 грудня 2004 року, слід вважати удаваним правочином та відносини між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, слід регулювати нормами договору купівлі-продажу, не можна визнати обґрунтованим.
Задовольняючи вимоги позивача в частині визнання права власності на 1Л частку спірної квартири, суд виходив з того, що цю квартиру на підставі договору купівлі -продажу за часи шлюбу придбала родина ОСОБА_8 за сумісні гроші.
З огляду на відсутність підстав для визнання договору дарування спірної квартири удаваним, погодитися з вказаним висновком суду не можливо.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини та чоловіка є майно, набуте ними за час шлюбу, але на підставі договору дарування.
Квартира АДРЕСА_1 отримана у власність ОСОБА_8 на підставі договору дарування, укладеного 02 грудня 2004 року, тому наявність чи відсутність на цей час її шлюбних відносин з позивачем правового значення не мають.
Виходячи з наведеного не має правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 щодо визнання за ним права власності на 1А частки квартири на підставі ст. 60, 70 Сімейного Кодексу України.
Матеріалами справи свідчать про те , що 18 червня 2007 року ОСОБА_8 подарувала спірну квартиру ОСОБА_5 (а.с. 39).
Відповідно до вимог статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Вимогами статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Оскільки позивач ОСОБА_4 під час укладення угоди між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 з приводу дарування вказаної квартири не був її власником та учасником цього правочину , слід визнати , що у позивача відсутнє право вимоги щодо визнання цієї угоди недійсною, тому підстав для задоволення вимоги щодо визнання цього правочину фіктивним немає.
У зв'язку з недоведеністю обставин , що мають значення для справи , які суд вважав встановленими та невідповідністю висновків суду обставинам справи рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав , передбачених пунктами 2 та З частини 1 статті 309 Цивільного процесуального кодексу України з ухваленням нового - про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4
Враховуючи наведене, на підставі статтей 234, 235, 319 та 717 Цивільного кодексу України і керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктами 2 та 3 частини 1 статті 309 та статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.
Рішення Керченського міського суду АР Крим від 24 грудня 2008 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договору дарування від 2 грудня 2004 року квартири АДРЕСА_1 удаваним та визнання його договором купівлі-продажу;
позову ОСОБА_4 до ОСОБА_8, ОСОБА_5 про визнання договору дарування від 18 червня 2007 року цієї квартири фіктивним та недійсним;
позову ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до суду касаційної інстанції шляхом подання касаційної скарги протягом двох місяців з дня набрання законної сили.